Містерія прощення

Запитаймо себе про прощення у світі, а зосібна у світі XVІІІ ст., де сплелися в тугий вузол моторошна інфернальність, розкріпачення людини й республіканські свободи, століття за часом – галантне і захланне, філософічно-просвітницьке й ворохобно-розбишацьке. У ньому, зокрема – у другій його половині, амбітно-ґонорова Річ Посполита з усіма її конфедераціями приречено зсувалася в безодню московської ночі, а водночас на теренах українського Правобережжя явила світові гумансько-коденське Розп’яття, жахи якого впродовж безкінечно довгих років поставали з достоту пекельної драми ненависти й насильства. Щось тоді сталося в тому розкішному підсонні, щось таке, що беззаперечно засвідчило: Чорний князь ходитиме там, як повноправний володар, і сліди його палатимуть смолоскипами пекельного вогню. Невипадково ще довго відлунювало в колективній пам’яті насельників того краю погибельно-знавісніле «Щоб тебе свята Кодня не минула!», і сільські дівчата десятиріччями по 1768-му вплітали в коси разом із різнокольоровими й жалобну чорну стрічку. Один із уродженців тієї перетвореної на пекло обітованої землі, якому судилося стати поетичним генієм, у такий спосіб оповість про неї: «Якби розказать про якого-небудь одного магната історію-правду, то перелякать саме б пекло можна. А Данта старого полупанком нашим можна здивувать («Іржавець»).

Про пекло, флорентійського вигнанця Данте Аліг’єрі, який мандрує колами його, прагнучи віднайти бодай натяк на людяність і спасіння, магнатів світських і церковних, у чиїх серцях міцно вкорінилися пиха та гординя – цей, як завважує Чорний князь, «найкращий виплід» темного потойбіччя, говорить і Арсен Зінченко в найновішому своєму скрипті «Данте в Гуманю». Скрипті, жанрову природу якого в координатах сучасного літературного процесу означити непросто: надто вже іконічно-узагальненими, засадничо не-метафоричними, у суті речі – кардинально відмінним від звичних нині типів поезіє- та прозописання постають семантичні стихії цього поетикально-художнього розмислу. Назагал беручи, і акустика, і тональність його відверто взорують на містерійні овиди пізнього українського бароко з його майже дотиковим відчуттям того, що земна, емпірична реальність омивається хвилями інобуття, потойбіччя (світлого чи темного), а кожен щохвилини та щокроку робить свій вибір, що знаки стають тінями, а тіні – знаками, що в життєвих колізіях, альтернативах постають видимі прикмети невідворотного Суду.

Сучасний читач, побачивши перед собою текст із промовистою назвою «Гонта в Гуманю» (алюзія-перегук із розділом Шевченкової поеми – навіч), зазвичай очікуватиме чогось на кшталт «історичної поеми про…» зі звичними вже ультра-радикальними екзерсисами на тему «свячених ножів» – і всім асоціятивним рядом, що з ними пов’язують. Можливий, щоправда, також варіант із протилежним ідеологічним забарвленням, припасований під «горизонт» поборників «нових історичних методологій» (за першого ж до них наближення неважко помітити, що чи не вся «нова» аргументація цих, як називає їх Арсен Зінченко, «писарчуків і писарчукинь», запозичена з польської станово-шляхетської історіографії середини XІX ст.): жалі та трени за буцімто конфесійно-толерантною Річчю Посполитою, де панувала «злота вольность» і яка під час «Гуманської різанини» стала жертвою звірячих інстинктів «гультяйства». Дивуватися не випадає: суспільний дискурс (особливо в добу «суспільства видовища», у модальностях якого ужитково-візуальне незмірно вивищується над сутнісним) у єстві своєму – не креативний, а інерційний… Тож хтось, уперто переконуючи себе, що йде тут за «Гайдамаками», продовжуватиме глорифікувати кров і мерців (вочевидь, підстава такої настанови – зовсім не в поемі Тараса Шевченка, доглибно-поліфонічного автора шекспірівського рівня, нітрохи не схожого на одновимірно-пропагандистського казнодію; механічно одноманітну різанину у стилі провінційних героїв Квентіна Тарантіно, нагадаю, як найдостойніший чин усіляко підносили саме автори радянських книжок про «класову боротьбу»); хтось, натомість, незрушно стоятиме на тому, що всі біди українців почалися відтоді, як вони почали бунтувати проти Польщі – а то засідали би собі на сеймиках і було би їм щастя…

Арсен Зінченко не лише оминає ці два, на перший погляд, протилежних (а в суті речі, суголосних у спільній одновимірній площинності) дискурси, а й підноситься над ними. Підноситься, бо художній розмисел його розгортається у цілковито відмінній від них системі координат – не горизонтального, а вертикального кшталту: на історію тієї кривавої драми він дивиться очима не хронікера, заангажованого минущим і суєтним, а незмивним поглядом вічности, для якої не важать статуси, ранги, маєтності, суєта гонорового славолюбства, бо по-справжньому важливим для неї постає єдина у Всесвіті річ – людська душа. Знати, що Василь Барка в «Судному степові» спробував саме так поглянути на «кінцесвітню» українську історичну бутність минулого віку: може, саме з огляду на таке піднебесся «вічних партитур» «Судний степ» у його спадщині – найбільш непрочитана з’ява. Арсен Зінченко в «Гонті в Гуманю» простує теж, сказати би, шляхом літературно-самотнім: далеким попередником його (звичайно, в аспекті сенсовому, а не образно-стильовому) постає хіба що «Мальована гайдамаччина» Пантелеймона Куліша – дивовижний текст про Україну як обшир порятунку, раювання, а заразом і погибелі, який сучасники абсолютно не усвідомили, побачивши в ньому лише примітивне ідеологічне побойовище.

Отже, Гонта, отже, Гумань і все, що їм передувало. Невипадково сюди проходить Данте: лише той, хто сходив пекельними колами, і той, хто відчув світло Престолу Господнього, спроможний усвідомити природу темряви. Темряви, яку ширила довкола себе вінценосна блудниця Єкатєріна Вторая у нестримній жадобі захопити під імперську длань все доокіл; темряви, яку громадило навіжене польське магнатство на Правобережжі, навертаючи на католицтво люд так, як їм нараяв сам Чорний князь (він – великий облудник і спокусник, але також і трикстер, який зриває машкару, показуючи правдиве єство усіх тих вельможних подобизн і прояв); темряви, у якій блукали очманілий від жадібности й гріха унійний владика Володкович і його клеврети, а водночас і колії, які, вимахуючи «свяченими» ножами, повірили, що петербурзька убійниця власного мужа з якогось дива принесе їм волю. І саме Данте, який у найглибших прірвах пекельних не забував про живу реальність Божого Раю, здатен так виразно (важливо завважити, що в аспекті історично-подієвому автор «Гонти в Гумані» – пильний фактолог) побачити в цьому краї світло – світло дев’яностовосьмирічного панотця Романа Клинецького, який служить, попри всі шляхетські заборони, літургію, і ступає по тому на стезю мученицьку; світло жінки, яка здатна милостиво нагодувати й відвернути від лиха втікача, не допитуючись його, хто він та звідки; світло хлопця, який перед лицем смерти співає псальму «Пречиста Діво, мати руського краю» – і рятує цим не лише себе, а й виводить із Пекла душі тих коліїв, які за мить до цього бажали йому погибелі…

«Нема, може, і на світі кращого народу, як наш український. Саме його завзяття страшенне вказує нам, що сила духа в нього велика», – знакував для майбутнього у своїй «Мальованій гайдамаччині» Пантелеймон Куліш, який, нагадаю, судив ту добу суворо, можливо, навіть занадто суворо: «гріхами темними, незнаними історії повиковувані ті колії, що перед ними здригається історик».

Арсен Зінченко, автор не лише «Гонти в Гуманю», а й «Храмів Якима Погрібняка», «Життя і служіння Митрополита Василя Липківського» – цих достоту житійних творів у формі інтелектуального розмислу, бачить українство на трагічному роздоріжжі між «вершинами» й «низинами», між минулим і прийдешнім: ця спільнота розмовляє піснею із Пречистою Дівою та Богом (і піснею душі од смерті порятовує); ця спільнота возводить храми, у сакрумі яких висока побожність поєднується з гідністю та свободою; і ця ж ошелешена спільнота може тішитися, коли їй оповідатимуть липкі гішторійки про «золоті грамоти». Її трудне самоосягнення ще попереду, і потребує великої праці та правдивої молитви у Любові. Любови, яка – Данте про те достеменно знає – рухає Сонцем і світилами.

Залишити коментар