Про художньо-документальну повість «Дніпрова октава» Романа Кракалії
Роман Тарасович Кракалія народився 6 вересня 1940 року в Чернівцях. Працював у районній газеті селища Путила: хотів бути журналістом, як дідусь Кость Кракалія у міжвоєнний період ХХ ст. Вичитував коректуру, а наступного дня – у відрядження, до людей та їх нелегкої праці в горах, до несподіваних, часом захоплюючих зустрічей, до пізнання життя. А разом з тим – гуцульська романтика: неповторна краса буковинських Карпат, хмаринками отари на піднебесних полонинах, дивовижне звучання цимбал, дримби, трембіти… Фантастичні гуцульські свята… «Плотогони провадять дараби стрімким Черемошем…» – напише колись той закоханий у рідну Буковину юнак.
Все це лягало в скарбничку життєвого досвіду, з котрої понині письменник добуває коштовності для оздоблення книжок. «Образ», «Блукаючі острови», «Десять оповідань»… А ще були «Невизнані герої», «Вернись на Золотий Берег», «Три барви Дунаю», «Автостанція»… Участь у колективних збірниках, публікації в журналах «Горизонт», «Сучасність», «Море», «Буковинський журнал» та инші.
Роман Кракалія закінчив Львівський університет, факультет журналістики. Член Національних спілок – журналістів та письменників. Заслужений журналіст України. Лавреат премії Степана Олійника, неодноразовий переможець регіонального конкурсу «Українська мова – мова єднання». Лавреат Фундації Українського Вільного Університету за роман-колаж «Три барви Дунаю».
Майстерно володіючи пером, маючи в письменницькому арсеналі добірне українське слово, Роман Кракалія завжди створює цілісний і реалістичний світ – такий, що читач одразу вірить йому, бо відчуває в його слові кольори, текстури, запахи, звуки, мелодії, краєвиди…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Роман Тарасович не вміє лукавити перед своїм читачем.
Автор говорить чесно, хоч і не завжди легко, показуючи цим отой вічно сущий неспокій людського життя – ті вічні терези, ту крихку межу між темним і світлим, між всіма дієсловами у житті людини – стверджувальними й заперечними. Він наче хоче сказати між рядків: залишаймося людяними й чесними насамперед із собою, бо інакше не вистояти, бо не існує ані таємниць життя ідеального, ані таємниць життя вічного.
Варто тільки задуматись, як ти прийшла у цей світ, людино?! Як ти сотворилася?! Як тебе сотворили?! Із якої дрібненької зернини втілилася в цьому світі твоя душа й плоть? А за тим постає питання, скільки тисяч рухів сталося у тобі до того, як ти побачила блакить небесну вперше, людино?!…
Саме про велич життя людського пише Роман Кракалія.
Художньо-документальна повість «Дніпрова октава», так означив жанр свого твору сам автор, про відомого композитора Данила Крижанівського – автора музики до пісні «Реве та стогне Дніпр широкий…», яку цілком доречно називають український неофіційним гімном.
Повість не є цілком біографічною, а відтак автор дозволяє собі знову ж чесно сказати читачеві ще у визначенні жанру: «Це я так відчуваю життя композитора. Це я так бачу. Ця історія ще й трохи моя. Я виносив її у своєму серці». І вже тут ти починаєш вірити автору, даєш йому руку і йдеш за ним стежками Данила Крижанівського.
«У всіх у нас серце, друже, а в кого нема, у того й не болить…» – скаже директор Стаменов, коли Данило відпрошуватиметься до хворого батька. Все життя Данилові воно боліло – не був він ні хвилини байдужим до своїх людей, до Бога, до мистецтва, до долі свого народу…
Так само, як дивовижею Д.Крижанівський створив свою музику до унікального ритму Шевченкового твору, Роман Тарасович дивовижею створив цілу симфонію про маленьку велику людину – композитора, який жив тут, в Одесі, ходив до оперного театру, сидів вечорами на березі моря й милувався далекими горизонтами. Так і не ставши священником, займався викладацькою діяльністю і – творив. Це людина з когорти «присвятити життя служінню власному таланту». Здається, автор зі своїм героєм у цьому безмежно близькі.
Сам Р.Кракалія у передмові напише: «Завважував не один раз: полонить якась мелодія — вже нікуди од неї не втекти. Що не робив би і про що б не думав, а вона присутня в тобі, чи другим, чи навіть якимось третім планом, як ото мовиться: «за кадром», бо ж людина постійно про щось думає. А вона із тих, звучить і звучить в голові. Вона таки звучить!». І з того таємничого звучання почнеться велика експедиція письменника, тривалістю понад два роки, у пошуках бодай чогось про історію створення могутньої мелодії «Реве та стогне Дніпр широкий»…
Попри скупі дані в біографічних довідках про Данила Крижанівського, автору вдається майстерно вималювати цілу панораму життя людини, яка народилась і все своє життя жила під яскравою зорею композиторського таланту. Крім зовнішнього портрета (а він якраз такий, що читач чітко уявляє як «оселедець» спадає героєві на очі), автор розгортає перед нами глибокі психологічні портрети. Від змалювання процесу формування характеру Данила – до глибокого, тонкого, детального дослідження почуттів композитора в час написання самої мелодії.
Цікаво, що симфонія – жанр, панівний у часи класицизму. Автор створює саме такого головного героя, якому почасти властиві риси згаданого напряму: Данила хочеться наслідувати – бути українцем, як він. Данило Крижанівський у повісті «Дніпрова октава» – це не лише талановитий композитор, а й борець за гідне шанування рідної культури та мови. Такий собі «моторний (одеський!) хоч куди козак», який переміг. Переміг у боротьбі за українство.
Тож чи не можна визначити жанр цієї повісті як повість-симфонія?…
Щодо композиції, то слід зазначити, що Роман Кракалія робить свою повість – музикальною, бо неможливо не налаштуватися на музику, побачивши назви частин повісті (автор сам називає їх «частинами»): Preludia, Alegro, Аndante, Skerco, Final.
Preludia – це історія про те, як і чому Данило Крижанівський опиняється в Одесі: «Що привело його того травневого ранку на цей порожній, безлюдний берег? Щойно складено вступні іспити — Одеська духовна семінарія бере його в своє лоно. Рішення усвідомлене, дану батькові обіцянку виконано, хоч без великої охоти…». За нею, як належить класичній симфонії, частина Alegro, у якій події розгортаються швидко, минає чимало часу, і перед читачем – панорама життя. Потім Аndante й Skerco – ми уповільнюємось і більш детально вивчаємо головного героя: як пізнає Одесу, як згадує Єлисавет, як пізнає життя і як пише перші композиції, як він думає, як мучиться, як тішиться; а разом з тим вивчаємо одеситів, які поспішають, сміються, продають, шукають, сперечаються, зраджують, доносять, допомагають, підставляють плече… Ми вивчаємо архітектуру, історію міста, його вулиці, його пейзажі. Данило створює хор, на його долю випадає чимало випробувань, та він спокійно й щиро робить свою справу. Зрештою, в частині Final кожен герой повісті має жнива усвідомлень, а світ чує написану не одним днем спеціально для голосу Марка Лукича Кропивницького пісню «Реве та стогне Дніпр широкий».
Окремо варто підкреслити стиль мови автора у цьому творі: «Неквапно спускався до бульвару. З-над моря вже линув свіжий легіт, надлітали крикливі перегуки мартинів. Дзюркотів, хлюпочучи, фонтан посеред майдану, раз-по-раз цокотіли кінські підкови та грімкотіли колеса нерівною бруківкою; уривки якихось балачок, голосні вигуки хлопчаків-газетонош то обганяли, то наздоганяли його… У цій звуковій круговерті зненацька — уже вкотре — напросився з пам’яті той ранок і той краєвид на Малому Фонтані. Скільки засягав погляд — спокійно дихало море, сліпило сріблястими блискітками до самого обрію. Велика скеля забрела в море для ранкової купелі, й стала, зчудована його красою; напосідають на неї морські русалки в подобі хвиль, щоби забрати у своє вировисько морське… Задивився на все те, вчарований; не піддавайся, просив подумки, бо навіки лишишся в глибинах тих темних…». Роман Кракалія досконало володіє українською мовою й художньою майстерністю, до того ж, «Дніпрова октава» написана мовою чинного правопису (19), що, чесно кажучи, невимовно тішить. Мова автора багата художніми засобами, які роблять текст витонченим і гармонійним, по-справжньому відображаючи красу міста, силу людських емоцій, і, навіть, музику…
Щодо мови на рівні сюжету, то автор порушує у творі мовне питання: Данилові воно теж болить, коли він, молодий вчитель, створює хор, у який «ніхто не вірив, що з нього вийде щось путнє»: «сказала зі зловісним усміхом, мовляв, ось тепер тобі, нарешті, перепаде за всі твої сепаратистські… гм… витівки, сказати б то — за українські пісні, яких навчив співати гімназистів. Аякже, крамола… А ще за те, звісно, що з декотрими гімназистами дозволяєте собі, пане молодий вчителю, розмовляти на… етом наречии. Але ж даруйте: лише з українцями, у приватній розмові, поза школою, то чом би я мав розмовляти з ними не їхньою рідною мовою… Де вони її почують ще? Від батьків, котрі вже її забули?»…
Данило – борець за українську мову, борець за Україну. І причина тому проста, я б сказала, вроджена – Данило є українцем. А хіба ж можна не боротися за своє?…
Раніше думала, чи одразу народжуєшся українцем чи ним, справжнім українцем, стаєш із першої материнської пісні… Певно, чуючи в лоні матері рідне слово, маленька людина вже знає ким буде у цьому світі. «Людинотворча функція мови» – каже відомий мовознавець, поет Олекса Різників. А отже українцем людину робить українська мова, українська культура.
Автор у творі часто використовує латину, зокрема, у прислів’ях, озвучених устами Данила. Крім того, головний герой повісті вражає знанням історії міста Одеси та й взагалі – історії. Люди у творах Р.Кракалії – інтелектуали, як, власне, і сам автор, який, здається, і власний життєвий досвід розкриває у дорослішанні своїх героїв поступово й розмірено – темпами відомих народних романсів.
Чимало важливих істин у цій все ж повісті-симфонії. Одна з них – важливість прожити своє життя, а не просто пробути його на цій землі, важливість прожити саме своє життя, за своїм призначенням: «…Недарма він так мучився над цією баладою, все не міг знайти концепт музики до неї. Але розумів, що мусить зробити це. 23 роки було Тарасові, коли творив цю баладу. Йому тепер – 28. Майже ровесники…». Так само, як Тарас Шевченко мусив, Данило Крижанівський теж мусив. Але тут це слово радше у значенні не «був змушений», а – «не міг по-іншому». Бо коли маєш талант, дарований Господом, то зректися його неможливо, він вишукуватиме ті миті в житті, у які зможе прослизнути, прокрастися, воплотитися, нагадати про себе – нагадати, що тобі одному із мільйонів випало на долю служити світові своїм талантом – чи то у музиці, чи в слові…