“Українська літературна газета”, ч. 12 (368), грудень 2024
Дивлюся на дідову руку. Скільки вона ліній на собі носить. Якісь від радости, якісь – від болю, инші – від праці, якісь – від зустрічей, якісь – від прощань… Ще одні – ким потоптані вздовж чи впоперек – чужим або своїм. Лінії житейської правди.
«Дідова правда» – нова книга Іванни Стеф’юк (Брустури, 2024). Але вона так само, як і попередні, про невмируще, про важливе, про рідне, про дороге. В якійсь із книг, «Місце сили» здається, авторка напише про міста України – «сердечні локуси», і ця сердечність локусів переходить у неї з однієї книги до иншої. Бо нема жодного місця і в «Дідовій правді», яке б не було вимальоване з великим трепетом, з великою любов’ю, з великим серцем письменниці і не лишалося в серці читача.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Тепер я чимало знаю про Кобаки. Про їхній побут, про традиції й вірування, про історії з життя кобаківчан – про ті їхні великі коробки із фотографіями. Знаю, яку страву вони мають за візитівку – квашений цукровий буряк – «закуска». Це перше, що я спробувала б, коли вдасться туди поїхати. Бо не можна не захотіти до Кобак після прочитання цієї книги.
Образки, як визначає сама письменниця, у «Дідовій правді» мають властиву цьому жанру біографічну основу. В деяких випадках, авторка документує історії світлинами з родинних архівів прототипів головних героїв.
Іванна Стеф’юк зосереджується на створенні полотен реальних українських місцин – сіл Закарпаття й Прикарпаття, Поділля, Одещини.
Неабияке значення у «Дідовій правді» мають пейзажі, яких там від гір із їхніми квітчастими стежками – до далекого омріяного моря, що головна героїня однойменного образка стане йому (морю) за добру товаришку і щороку чекатиме поїздки до великої води так, як «чекала та дитина води в старенькій балії», а повертатиметься з моря – «інакшою». Одразу чомусь згадується «Море» Марка Черемшини. Яка близька стилістика! Може, бо обоє письменники – краяни. А може, бо пані Іванна, крім всього, укладачка найповнішого нині видання його прози і дослідниця творчости загадкового «Покутського феномена». Знати б ще для себе, чи про Чорне наше море він тоді писав…
Скарбниця народної мудрости, сповнена багатющими етнографічними матеріялами, майстерно вписаними в образки особливою мовою авторки – гуцулки-горянки. Іванна Стеф’юк використовує у своїх творах живу народну мову. Таким чином читач опиняється десь там, ближче до гір, серед тих людей, відчуває колорит місцевости. Авторка люб’язно дбає про свого читача й подає у кінці книги невеликий тлумачний словник – «легонький».
Чи чули ви хоч раз про «буркут» і що ним лікують? Або чим він небезпечний?… А почитайте! І про молодого, що його й той буркут не врятував, і про иншого молодого, хитрішого, якому буркут, а ще пиво з горілкою для першого, стали за нову й дуже бажану лінію долі. Про любов і її світло, в якому комусь здаєшся «канапатою, як білі ренґльоти» (білі сливи), поки другому в затінку – «рижою жябою». «То єк, Галинко, ти мені жінка чи любаска? – сміється у вкручений вус»…
«Дідова правда» була презентована вперше в Одесі разом із виданням «Райска птиця» Марка Черемшини.
Одеський колорит, одеські історії теж є в книзі. Одеська перша вереснева ніч – «як сливове повидло: солодко-тягуча і від неї млосно», й інша – в передчутті біди – «ніч блискавками вишиває, над Одесою хмари хижі купчаться, і розлючений вітер жбурляє спересердя до землі перестиглими каштанами, і вони тріскають, а звідти показується молодий плід». Головна героїня Сара – молода вагітна жінка, єврейка, яка в документах – «шкідливий елемент», дружина «ворога народу». Сара все своє життя пам’ятатиме, як тріскають каштани…
Кожен образок – окремий філософський роздум авторки про долю людини: долю одеситки, з книги «Про вас», яка ненавидить своє-чуже ім’я (ба більше – живе-мертве, бо ж воно дісталось їй у спадок від старшої сестрички, що померла немовлям); долю сильної жінки-єврейки з «Дідової правди» – дружини «ворога народу»; долю сильних і слабких чоловіків; долю доньки скрипаля, яка слухала босими ногами землю; долю дівчинки, що чекає на тата; долю баби Гадєрки, хату якої оминають люди, та не оминають змії…
І ці образи! І скриня – «дерев’яна хатка жіночої душі». І драбинка. І рахівниця. І дорога. І «холодний доторк вбивчого заліза». І земля.
Відчувається, як болить авторці, що традиції її краю «витоптали вперті гості» чи «вигубили байдужі свої». Вона засуджує індиферентність сучасників щодо збереження культурних надбань народу, національної ідентичности, національної пам’яти. Згадується цитоване Михайлом Наєнком в одній із його монографій: «Історія вчить, що ніколи нічому нікого не вчить», і кожне покоління, поспішаючи приймати дари майбутнього, губить якусь важливу намистинку з минулого або ж, гірше, викидає ту намистинку навмисне. І чи не тому ми сьогодні знову боремось?
Окремо варто зауважити про майстерно виписаний авторкою взаємозв’язок категорій минулого і майбутнього. Бо коли оглянутися назад, коли почнуть «жорна спогадів молоти», бачиш і ту балію, і те босоноге літо у вигрітому сонцем романцеві, і тих колядників, і ті дідові пісеньки, і бабині приказки. І розумієш, що мусиш подякувати собі отам за те, що слухав, за те, що мав. Бо чи став би ти таким собою, якби виріс без цього усього?…
Минуле й майбутнє часто співвідноситься з поняттями «причина – наслідок» у цій прозі.
Авторка вмонтовує в сюжет спогади про минуле, переходить до власних асоціацій та власного досвіду. Кожна історія, кожен спомин у творі – це особливе світло, яке здатне пробитися крізь найтовщі прошарки фарби будь-яких кольорів. То світло любови, в якій тебе викохав цей світ і твої найближчі люди. І воно, те світло, назавше з тобою. І нема майбутнього без минулого.
А на обкладинці, здається, незабудки й фото дідуся Митра.
Такі от лінії змалювала Іванна Стеф’юк. Лінії житейської правди. Лінії радости й болю. Лінії дідової руки. Все вони пам’ятають. Своя в них правда.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.