“Українська літературна газета”, ч. 20 (338), 14 жовтня 2022
(Роксолана Жаркова.
Нуль цілих, нуль десятих. Повість / Київ: Український пріоритет, 2021. – 172 с.)
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Справа в тому,
Що в мене немає дому
І за правилом доброго тону,
Як за правилом доброго ременя,
Згадаю, з якого я племені,
Пригадаю, з якого міста.
Я чекаю на своє Греммі,
В мене просто нема де сісти,
Написати свою промову:
У мене немає дому…
(«Один в каное»)
Як люди не втомлюються пам’ятати? Якийсь дивний механізм, чимось схожий до годинникового, зі всіма його колісцями й пружинками, крихітними гаєчками і стрілочками, рухає спогадом.
(Р. Жаркова, «Нуль цілих,
нуль десятих»)
Дебютна повість сучасної української письменниці, літературознавиці та есеїстки Роксолани Жаркової – це історія світобудови чи світостановлення одного, найважливішого, бо розміщеного в епіцентрі оповіді, життя. «Ціную книги, з яких лине світло», – писала авторка в одній зі своїх статей, а відтак створила книжку, наскрізь просочену світлом. Воно пробивається звідусіль: із ледь зримих непевних трикрапок, що обривають думку, або ж навпаки – залишають для неї простір; із дужок, які захищають від [зовнішнього, внутрішнього] і поглиблюють сенси, не даючи пробити дно; із заблуканих у (мета)фізичних просторах очей героїв; із відблисків крапель поту на чолі чи тілі тих, хто кохає, боїться, втрачає, радіє (*розкласти у бажаній послідовності); зі Слова і навіть з Мовчання (пишу з великих літер, бо визнаю їх повноцінними учасниками процесотворення). «Часто ми тікаємо в мовчання. Емігруємо у мовчання саме тоді, коли не знаходимо притулку в нашій мові. Коли бракує слів. Коли слова розстріляні, як птахи в польоті. Що більше не прилетять… Не повернуться…» (Р. Жаркова, «Нуль цілих…»)
У цій рецензії я багато цитуватиму, бо коли йдеться про літературу, що зачіпає чуттєвість і досвід, не вдатися в абсолютну суб’єктивність буває складно.
Проблема пошуку мови для ословлення внутрішніх значень – одна з найгостріших та найістотніших з-поміж усіх порушених у творі. Часом слів бракує, а часом їх аж надто багато: увесь текст – це своєрідна сповідь-не-щоденник звичайної /на позір/ людини (хоча хто встановив межу тієї «звичайности»?). Таких, як Вадим, ми бачимо щодня: вони снують дорогами завчених чи нових маршрутів; працюють в офісах / видавництвах /ресторанах / на автостанціях / (…); пишуть статті для брендових видань або для районних газет; винаймають номер у найдорожчих апартаментах чи ліжко в хостелі, чи квартиру на околицях міста; вони живуть – принаймні намагаються жити – носячи у кишенях уламки власних історій, шукаючи в кого/що вірити і кому/чому довіряти. У епоху постправди вкрай важливо бути чесними принаймні зі собою. І з людьми навколо. І з читачами (?). Але надто чесними бути теж зле.
Найбільша іронія Мовчання в тому, що Вадим журналіст, а отже, його професійний обов’язок – пошук потрібних Слів: «Думав, що можу писати про все. Про ціни на продукти й квартплату, оренду житла, лосьйони для тіла, великий футбол, чоловічі шкарпетки, шкідливість фаст-фуду, фільми, що вчора вийшли в прокат, масову літературу, жінок з обкладинки Плейбоя… Мав би писати про все. Вміти це робити – зосереджено колупаючи тему, як дірку в зубі, скрупульозно добираючи відповідні аргументи за і проти зволожуючого крему чи сандвіча з МакДаку, врівноважено давати коментарі на користь перемоги мадридського «Реалу». І я робив це. Майже десять років. А потім якось утратив свій фаховий нюх» (Р. Жаркова, «Нуль цілих…»)
Коли народжуються сюжети
В основі твору – поліфонічні монологи-дискусії Вадима, який прилетів до Баку писати колонку про місцеве життя, архітектуру, видобуток нафти. Такий собі погляд зсередини очима туриста-емігранта. В Азербайджан він прибуває ледь не з пустим гаманцем (грошей вистачить, щоб тиждень-два прожити в готелі – а далі?), зате з повними валізами потрібних і непотрібних речей, які тягне на собі, мов черепаха панцир: український паломник-вигнанець-із-власного [луганського] дому:
«Уяви. І помри від своєї уяви. Хай тобі затерпне душа, щедро наковтавшись чорних черемхових ягід примарних сподівань. Кого зустріну? У місті, яке вже не… А що таке буферна зона? (…)
Від Луг..ка – значок на мапі, стаття у вікіпедії, особи з луг..ою пропискою, діти з луг..им дитинством. І це страшно, коли життя падає під землю. Ходиш беззубий і німий, як малюк із дитбудинку. По тебе прийдуть? Колись?» (Р. Жаркова, «Нуль цілих…»)
Бути вдома
«У мене немає дому» проноситься вихором після вигнання з Раю, нехай і недосконалого, але такого щемливого й СВОГО Раю: невтілене щастя і право на причетність до власної історії підштовхує його до втечі-повернення, самозаглиблення: герой свідомо зупиняється на межі того ж таки /багатоликого/ щастя, не дозволяючи собі повноцінно увійти в (напів)відчинені двері. Він живе не стільки минулим, скільки у минулому, перебираючи в пам’яті моменти спотикання; намагаючись «зловити метелика», вбивство якого й могло призвести до викривленої реальності. У новому місті Вадим обростає новими людьми, подіями, спогадами, роздумами, втратами: «У мене тепер є Алі. І ще Гасан. Хтось – дивакуватий зрілий художник з босими дитячими ногами й скаженими левиними планами. Хтось – смаглявий юнак-таксист, що не дав мені безслідно розчинитися у цій країні вогню і вітрів. У мене є одна Міль. (…) У мене порожній холодильник. Дві пляшки червоного напівсухого. І незакінчена історія про нафтовика, що живе обіч моря. У мене – купа боргів. Жодного фото з Міль. Жодного плану повернення або втечі. Це поки весь список того, з чим і без чого мені тепер…» (Р. Жаркова, «Нуль цілих…»)
Мимоволі згадуються слова з пісні «Інше місто» українського гурту Dakh Daughters: «Завтра встану й поїду в інше місто / Там я стану кимось іншим / Там я буду такою, як треба / Там усе буде просто». Проте…
ПРО/ТЕ
«Нуль цілих, нуль десятих» Р. Жаркової – повість-мозаїка, складена з різних частин кольорових скелець, деякі з них надто важкі, наче штучно приєднані, а деякі – ледь помітні. Лише поєднуючись, вони здатні утворити абстрактне у своїй конкретності полотно сюжету. Мовою головного героя повісті письменниця ставить багато запитань, відповіді на які кожен шукатиме для себе наодинці – сам із собою, сам для себе, по-своєму. Це не та книжка, яку вдасться читати дорогою до роботи або під час чаювання: вона вимагає максимальної залучености, навіть співпроживання. Водночас це й повість-катарсис, що залишає по собі терпкий післясмак гранатових плодів. І якби у Вадима спитати, які на смак гранати, він би, певно, відповів: «Як знищена домівка».
Я вже писала, що герой (не?)свідомо уникає щастя, а його спроби пояснити себе і світ собі та світу не втискаються у сферу впливу персонажа літературного твору. Вадим перебрав на себе віжки керування, став автором – він САМ сказав про себе (а питання ж не лише у викладі від першої особи – «я», «ми»): Роксолана Жаркова створила (чи краще сказати наділила життям) настільки повнокровного персонажа, що іншого шляху не залишалось ні у нього, ні в неї.
Часом і Вадим, і світ навколо нього опиняються у проваллях сенсів, коротких і членованих, наче розрізане (пластмасовим ножичком із дитячого набору) на кільканадцять частин тільце черв’яка, що виростає до змія Уробороса. Поглинання власного хвоста неуникне. (Само)виривання із замкненого кола нуля цілих, нуля десятих – єдина можливість повернення. Думаю.
Зрештою:
якби я була впевнена у тому, що метамодернізм таки існує, то стверджувала б, що це перша виразно метамодерна повість в українській літературі. Тут і гіперсаморефлексійність, і можливість прямого співставлення / перенесення; і вигадливість, й епічний лаконізм, і надпроєкція, і ще багато іншого, що якось на диво природно вміщене в невеликому за обсягом творі. Виразним у формально-змістовому плані є надзвичайно щільне метафоричне письмо-плетиво.
«Нуль цілих, нуль десятих» – книжка про все, але не «ні про що». Як написала в анотації авторка, «Тут чекають померлих як живих. Тут готують їжу і моляться до морів. Тут народжують синів, аби потім відпустити їх на війну. Тут емігрують: в минуле, яке все ще продовжує боліти; у любов, яка не перестає тривати навіть після всього; у мовчання, яке деколи і є нашою єдиною відповіддю на всі питання цього світу». Тут життя пульсує пам’яттю. Тут усе відчувається інакше.
Марина Горбатюк,
Чернівецька обласна універсальна наукова бібліотека ім. М. Івасюка
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/