Степан Процюк. Руки і сльози: Роман про Івана Франка. – К.:, видавництво Холодкевича «ТунДрайв», 2022 рік, – 384 с.
Зараз вже стало певною літературознавчою модою починати виступи зі слова нешаблонний: «А він ж насправді був модний, а він ж насправді був не такий …», – кричати і битися в груди, ніби доводиш найправдивішу істину. Степан Процюк НЕ зображає нешаблонного Франка. У романі «Руки і сльози» є і страждання від забороненого кохання, і злидні, і невдачі героя. Процюк зображає Франка живого. Ніби він тут, сидить з тобою за чашкою кави десь у Львові в кафе «Метрополь» за тим крайнім столиком чи в кав’ярні «Центральній» у європейському Відні і розповідає історію свого життя з довгими, покрученими стежками. А ти сидиш, п’єш той гіркий напій і навіть не усвідомлюєш, що перед тобою оголена душа генія.
В’язниця. Камера №44. Люди-нелюди поруч із несправедливо засудженими людьми. «Бо нікому, геніальний хлопче, насправді не треба доконечної справедливості, за яку ти ступив на розтягнений у часі та способі нищення, ешафот». Тут вперше з’явилося відчуття присутності, яке міцно тримається в химерному сплетенні усвідомлення й уяви до останньої сторінки роману.
– «І шо робити, пане ФрАнко?
– Я не ФрАнко, а ФранкО, – поправляв».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
І одразу перед очима постає молодий рудоволосий хлопець, який ще не усвідомлює наслідків свого засудження, що згодом розіб’є йому серце. Хоча трагедія не тільки в любовних колізіях з Ольгою Рошкевич, яку автор іменує Ольгою Першою, перетворюючи її образ у певний символ початку Франкових страждань. Усе його подальше життя проходило під егідою покарання «за проступок участі у таємних організаціях» – офіційного й неофіційного. Офіційного – ще кількома арештами, цькуваннями від високопоставлених (бо «Україна сідоглавого – це тонка співпраця з урядом, це дуже чутливий ніс до найменшого політичного вітерцю»), а неофіційного – людською зневагою і нерозумінням. Степан Процюк тут майстерно візуалізує образ галицького селянства, яке своїм ницим розумом не змогло осягнути причини Франкового ув’язнення.
Всечесніший отець Михайло Рошкевич забороняє доньці виходити за Івана заміж, бо що ж люде скажуть? Селяни не вітаються з Іваном на вулиці, крутять носом і не наважуються навіть потиснути йому руку, бо що ж люде скажуть? Це сьогодні психологи багато говорять про булінг і психотерапію для ліквідації його наслідків. А тоді, у далекому ХІХ столітті, «бо що ж люде скажуть» зламало не одну долю. У тому числі і Франка: «Та суспільність, що грається у добропорядність та благопристойність, насправді є лютим звіром, із закривавленою пащекою, який схрумував їхню любов».
Можливо, якби не арешт, то й життя склалося б по-іншому. Але, як зауважує автор роману, і ми б не мали того Франка. Його вимушений аскетизм був лише наслідком безгрошів’я. Журналістику, як наголошує Степан Процюк, Іван сприймає як псячий обов’язок. «Нема сумніву, що Франкова душа і підсвідомість прагнула не «псячого обов’язку», а щасливих, до самозабуття, словомедитативних миттєвостей творення нової реальності…». Він жив літературою, а не з літератури.
Із літератури він тільки виживав. Навіть культова «З вершин і низин» продавалася погано. Степан Процюк описує, як Ольга Хоружинська (Ольга Друга) планує поїздку до Києва, бо там книжки Франка продаються краще. Чи може бути щось нікчемніше за провінційну зневагу до творів великого генія від тих, чиї імена навіть не запам’ятала історія? Проте це аналіз уже з далекого ХХІ століття. Бо, може, й зараз серед нас є такий Франко, величі таланту якого ми не помічаємо?
Однак, не стражданнями єдиними змальовано портрет Івана у романі «Руки і сльози». Франко бував і щасливим. Дивовижа для вічно стражденного з покрученими руками і понівеченим долею обличчям на тій знаменитій чорно-білій світлині, яка чи не у всіх шкільних підручних з української літератури. Гримаса закостенілого болю, яка не здатна на щастя.
Але Степан Процюк показує, що Франко таки був щасливим: у хвилі кохання з Олею в Коломиї або з Ольгою Другою на риболовлі… Здається, щасливий тільки в коханні або в митях сподівань на літературні гонорари, поки їх не розбивають на маленькі друзки провінційні «грантодавці». А ще в листах. Листування для нього було як для сучасної молоді знайомство у соціальних мережах. Дивакуваті метафори і такий самий дивакуватий їх автор. До речі, листи в текст роману вплетені по-справжньому майстерно. Важко зрозуміти, де проростає уява автора, а де сам Франко з його спогадами.
На невидимій межі щастя і страждань Степан Процюк замальовує й образ Целіни Зигмунтовської. Їхня історія у романі «Руки і сльози» – від femme fatale до finita la comedia – ніби стає підтвердженням роздумів автора в іншому його есеї: «Ми не знаємо, чому ті чи інші лиця ми вважаємо дорогими». Можливо, це була історія зустрічі двох загублених душ, які були разом у минулому житті. Бо складно пояснити захоплення Івана Франка працівницею пошти, яка ненавиділа українську мову. Ту мову, слова якої він так майстерно сплітав для творення нової реальності. Захоплення навіть у той час, коли був щасливий з Ольгою Другою. Парадоксально, але факт. І як підтвердження – зустрічі з Целіною, коли Іван був уже хворий і немічний. Як часто любить повторювати Степан Процюк, «людське, занадто людське».
Окрім традиційної трійки жінок з біографії Івана Франка, Степан Процюк відкриває й інших. Численні листи і флірт, миттєві захоплення і стосунки, яким не судилося стати серйозними. «У тих знайомствах його душа трошки відпочивала від непереносимої туги за Ольдзунею». Були й такі, що хотіли за нього заміж, проте, як зауважує автор, сам Іван Франко не був із тих, хто легко впадає в любовні залежності. Він не був ловеласом. Він цінував талант, підтримував юних письменниць, але… Його не цікавила роль фатального чоловіка, головне заняття якого – розбивати жіночі серця. Коли він любив по-справжньому, це було відчутно
. Попри загальну літературознавчу візію щодо «одруження з доктрини» з Хоружинською, Степан Процюк показує, що Ольга Друга зіграла у житті Франка не менш важливу роль, ніж Ольга Перша. Бо хто має право вимірювати на терезах кохання? Хто може визначити його справжність, окрім самого Івана? Він старався, як міг, забезпечити Ользі Другій щасливе життя. Вона намагалася зробити Франка щасливим. Їхні стосунки руйнували життєві обставини і хвороба – її і його. Але точно не доктрина, як стає зрозуміло після прочитання роману: «Ользі хотілося вибухнути люттю, істеричними вересками, буйством поза межами дозволеного. Але вона заціпеніло мовчала, будучи заскоченою такою нетиповою реакцією чоловіка. Переважно на її «підпилюваня» від не відгукувався або жартував. Але нині повінь порвала загороди…».
З усього вищеописаного може скластися помилкове враження, що роман «Руки і сльози» тільки для знавців Франкової біографії. Однак, все зовсім навпаки. Перед нами постає «доля як плетиво різних обставин людського життя» з його колізіями, випробуваннями і почуттями. Деякі ситуації можуть видатися дуже знайомими («У тих жінках він поселяв Ольгу…»), інші – поглибити розуміння світовідчуття творчої особистості («Вона прийшла, щоб перевернути його життя… переінакшити його долю… перепланувати майбутнє»), а ще інші – бути цікавими для ознайомлення з історією життя літературного героя («Параліч рук, який він набув у тюрмі, мав пізніше, без перебільшення, смертельні наслідки для нього, як і втрата стипендії з фонду Гливінських. Він, сирота, бився як риба об лід тогочасної різношерстної спільноти»).
Для тих читачів, які згадують Івана Франка тільки під час прочитання програмового шкільного вірша «Вічний революціонер», роман буде втричі цікавішим. Пізнати душу генія, зазирнути за ширму його переживань і думок, знайти в письменнику людину – ось що головне для автора роману. І Степану Процюку вдалося цього досягти.