“Українська літературна газета”, ч. 12 (368), грудень 2024
Томенчук Богдан. Вишийте, мамо, бронежилет: Поезія. Брустури: Дискурсус. 2023. 328 с.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Є поети, які навчалися на філологічних факультетах різних вишів, у Літературних інститутах чи були слухачами спеціальних курсів, де вчилися писати власне художні твори різних жанрів. А є Поети від Бога. До таких належить Богдан Томенчук. Він хоч у свій час обрав фах математика на фізико-математичному, але у ньому завжди нуртувало Слово. І тоді, коли працював учителем у школі, і коли був директором в освітян чи керував розвитком гуманітарної сфери на Прикарпатті. Виступаючи на різного роду зібраннях, завжди було відчутно, що то мовить Поет – свіжо, небуденно, аж ніяк не трафаретно. А що вже казати про його поетичні книги, котрі почали виходити у світ із 1993 (перша – «На паперті душі») впродовж 30 літ, аж до сьогодення. Доречно зазначимо, що Богдан Томенчук є лауреатом чотирьох літературних премій: Народної Шевченківської премії України, Всеукраїнської премії імені Володимира Свідзинського, Івано-Франківських – обласної літературної премії Імені Василя Стефаника, міської літературної премії імені Івана Франка. Останнє із 16 художніх видань (з них три – публіцистичні ) і буде в центрі нашої уваги.
Назва збірки «Вишийте, мамо, бронежилет», на перший погляд, неускладнена, близька за духом сучаснику, вельми актуальна. Проте в ній сконцентрована концепція всієї книги, глибинний зв’язок з корінням наших предків, із цінностями української нації. А акцент на одному слові («бронежилет») спонукає вкотре відчути тяжкі реалії нинішньої російсько-української війни з московією. Здавна відомо, що наша вишивка сягає символіки орнаментів доби Трипільської культури. Тому вишита сорочка – то святкова атрибутика для кожного українця, то вагома ознака-деталь українськості, приналежність до нашого народу. Як правило, її одягають у найбільш улюблені свята – Різдво чи Великдень, на весіллі, дні народженні, хрестинах… А прохання сина: «Вишийте, мамо, бронежилет» – засвідчує його розуміння і потребу зв’язку, єдності з найріднішою людиною, родиною, Україною у зовсім іншому (не мирному) часі й просторі. І це різкий контраст (вишиванка і війна), здавалося б, непоєднуване, одразу впадає в вічі. А ще намолена матір’ю вишивка і буде тим оберегом, який може/ або не зможе/ врятувати сина у найскладніші моменти військового життя. Назва книги цілком мотивовано взята із вкрай щемливої і знакової поезії «Згорбився місяця пів силует» і далі :
Всілися круки на браму.
Вишийте, мамо, бронежилет.
Чорним по чорному, мамо.
Білим по білому, мамо, сніги
Під закривавленим сонцем,
Де перестріли нас вороги
з ангелом-охоронцем.
Нас було двоє… Неміряно їх,
А в патронташі – ні грама.
Ангела я захистити устиг,
Ангел не встиг мене, мамо…
Чорно-біла колористика, майже як графіка, образ закривавленого сонця та чорного крука доповнюють так майстерно відтворену трагічну картину загибелі сина. Світлим є тільки образ Матері та Ангела, але автор не звертається до його традиційного зображення, а відтворює біблійний образ по-своєму, бо війна – це смерть, біль і страждання.
Поет народжує свої вистраждані кожним днем твори і до, і в основному з першого дня битв із захланним ворогом від 2014 року по 2023. Образ матері невіддільний від теми війни, що є центральною. Щоб передати жахливу суть воєнного пекла (спотворені тіла без рук, без ніг, жахлива передчасна смерть молодих бійців) автор використовує синівське звернення-монолог до найріднішої, опираючись на окремі елементи естетики натуралізму (точність деталей чи «точна копія фактів», зображення «грубих шматків життя»), що в контексті відтвореного особливо вражає реципієнта: … «Мамо, ми тут усі,/ Мов кинуті недопалки./ Мамо, зберіть в росі/ Теплі мої кавалки…/Мамо, то кров така/ Чи з дому прибігла вишня?/Мамо, оце – рука,/ Там десь – нога…Колишня…/ Мамо, то просто війна» (поезія «Налийте, мамо, наливки»). Не менший трагізм у зображенні уже скаліченої воєнною завірюхою долі дружини, яка втрачає назавжди мужа у той час, коли дитя ще не народилося на світ («Ніби напившись кривавого зілля,/Виючи пісню надривно сумну,/ Жінка, убрана немов на весілля,/Замість колиски колише труну…»). Ключовим є останній рядок-сегмент першої строфи, в якій сконденсовано згусток невимовного болю, безмір страждань, психіку на межі, а дієслова й його форми, що вказують на дію («ніби напившись», «виючи», «колише»), увиразнюють надважкий емоційно-психологічний стан жінки, який поет у цьому творі, вищезгаданому та багатьох інших, високомистецьки відтворив, сягаючи найвищого регістру відчуттів у читача. Загалом автор підносить матерів, коханих жінок, молодих вдів до символу святості, називаючи їх то земною Марією, (яка «нам втирала лиця/І цілувала стопи наших ніг»…) то небесною, то Україною: «Іде по згарищу війни/Марія, ніби Україна…/В димах світи і Назарет…/Над Вифлеємом не зоріє…/Крізь блискавиць щербате Zеt/ Йде Україна, як Марія…» («Хай западеться їхній ізм»).
У книзі віршів Богдана Томенчука дуже часто присутній Бог, Господь та інші біблійні образи (Ангел, Матір Божа, Ісус, святий Миколай, Пилат, апостол Петро, Мойсей, Каїн, Андрій Первозванний, Ной, Голгофа, Гетсиманські гори, Земля обітована, Єгипет, Вифлеєм…), що свідчить про добре знання Біблії і вміння талановито використати її для зображення нинішніх, вкрай важких реалій. Особливо цікавим і неодноплановим є відтворення Бога – традиційним у найрізноманітніших ракурсах і несподівано абсолютно не подібним на небесного Творця. Часто автор опускає його на грішну землю («Ти не повіриш, то прозрілий Бог/Копає глину. Не в раю. В окопі…») («Махни туди, де бруствер, як приплив») чи «Небо розверзлось, як лоно розпороте…/Пан Біг із нього вийма дитинча…» («Знову борітесь? Колись та поборете?») Або у фіналі поезії «Ті мальви до зір, ті дими аж до неба» «Бог винувато дивився у вічі» матері, «Що сина чомусь не вберіг». Бог як наш сучасник і водночас відомий нам своїми добрими ділами з Біблії, які трансформуються у нашу добу в поезії «Такі світи – від волі до сваволі…» і далі- «Він їх такими із хреста любив?/ Господь іде по мінно хлібнім полі –/Жне колоски для тих п’яти хлібів…».
І зовсім в іншому ключі постає сакральний мотив у поезії «На тім футболі ціляться в «дев’ятку», де автор просто блискуче коментує футбольний матч за участю небесних гравців (Бог, Архангел, Пилат, Петро) як боротьбу добра і зла. Винятково спортивна термінологія (табло, заміна, фол, з офсайду пас, підкат, арбітри, секундомір, пенальті, ворота), що, здавалось, абсолютно не в’яжеться з відомими біблійними образами, створює особливий настрій і тональність. Невипадково культурологиня Людмила Лисенко, яка однією з перших відгукнулась на вихід книги «прикарпатця» «Вишийте, мамо, бронежилет», в підзаголовку зазначає: «Збірка Богдана Томенчука як зброя і молитва, яка збирає допомогу для ЗСУ» («Україна молода». 2024. 7 серпня).
Та ліричний герой своєрідно дискутує з деякими біблійними постулатами, скажімо, «Не убий» чи «Тому, хто б’є тебе в одну щоку, підстав і другу…», («Кажеш, Христе, про щоку? Я – проти»), яких неможливо дотримуватися у грізний час борні з москалями: «Прости, що будемо з мечем/ При другім Синовім пришесті…/ Ти кажеш, Боже, не убий…/А як у нашому трафунку ?» («Спроба молитви»). Найвищого апогею автор досягає у мотиві – «Церква, Бог – Україна», коли різко критикує Папу Римського, який не осуджує, не спам’ятовує московитів, що розпочали кровопролиття, а по суті виправдовує, ставлячи їх на одному рівні з українцями, які спливають кров’ю у справедливій борні.
Не дискутую, Ваша Ексцеленціє,
Ви тут, а Бог за Вами вдалині…
…Вклоняюсь Вам за милість і трудизну,
У нас – війна…Весна без солов’їв…
Я дякую, що Ви мою Вітчизну
Зрівняли із гвалтівником її…
Лиш не кажіть, що то не так достоту,
Що не про це канон і постулат.
Виходить, хрест Христовий на Голготу
Не син Господній ніс, а сам Пилат?
…
Господнім світом правлять фарисеї
Із натяком, що й пан Біг – фарисей?
Поезія-сатира написана з відомих причин 15.04.2022року, якій передує такого ж спрямування «Великдень-2022», створений днем раніше і звернений (принаймні на початку твору) не до однієї особи найвищого релігійного сану, а до Риму та всього віруючого світу: «То щось не так у Бога під дверима,/Бо знову та ж історія, що бром,/ Невидко стало пресвятому Риму,/Що в Божім світі зло, а що – добро?» Переживання автора за несправедливу реакцію стосовно розпочатої московією бойні на теренах України («І перший Рим від першої особи/ Те зло веде під Великодній Хрест») мотивує тон й іронію у мовленні ліричного героя, якому «Болить…як розпинають віру/» і Його «Вітчизну на однім хресті». До речі, дослідниця творчості Богдана Томенчука Ольга Деркачова, яка глибоко проаналізувала перших вісім його поетичних книг у своїй монографії, зазначає, що вже у « Місті героїв і понятих» з’являється потужний релігійний струмінь, що наповну зазвучить у «Жінці з одного вірша» (Між мовчанням і світом. Лірика Богдана Томенчука. Сфери буття.Брустурів: Дискурсус. 2019. С.192), але, додамо, в іншому контексті й стилістиці.
Власне, мотив України, народу, її предків, її історії, національних героїв, повноводного Дніпра теж глибоко й логічно піднятий у численних творах Богдана Томенчука в різних смислах і тональностях, які співіснують у семантичному полі «бронежилета». Автор то з любов’ю і ніжністю звертається до неї («Ти чуєш, світанкова Україно…» чи «Що, моя непокинута Троє?», то афористично стверджує її сутність для тих, хто не зі своєї, або своєї волі покинув найдорожчу і рідну землю («Вітчизна – то завше спориш за порогом,/Коли той поріг у Вітчизни ще є») («Не знаю, за що пан Біг ще любить упертих.»). За три години до початку повномасштабної ліричний герой (що ховається за формою «ми») відчуває її початок («Ми знаєм, що нині стоїть на кону./Про що наша клятва й молитва…/Не ми починали цю вашу війну/ Та мусим ставати до битви…»). Розуміючи, скільки буде жертв, горя, як важко буде боротися із ординською напастю, для якої головне знищити наш народ («Стоптати, убити») і скористатися нашими скарбами і цінностями («украсти»), («Та знаємо також: Вітчизна свята/ Нікому не буде рабою»). І хоч це буде тільки початок справедливої битви із ордою, нашого духу і віри в перемогу не згубити, що й підсилюють фінальні рядки(«Та в світі, нарешті, не стане москви…/Тримайся, моя Україно…»).
В іншому творі «Ріка» поет талановито відтворює Україну через метафоричне й романтично завуальоване бачення ріки, акцентуючи на її тяжкому шляху «за століттям століття», від часів предків до певного часу. Динаміка алегоричного образу простежується через ключове слово, означене у заголовку, а також за двома найбільш вагомими сегментами, де від першого: «І Вітчизну убиту несли на зболілих руках» до другого: «Застогнала Вітчизна, оживши у них на руках», проходить довгий проміжок часу шукань і борні. «Вояки» брели «берегами заплаканих втрат» і «криваво по росах і водах», шукаючи «Вітчизні краплину насправді живої води». Тут автор використовує казковий мотив живої, цілющої води, що допоможе ріці-Україні прокладати і далі свою долю-шлях, поправивши бійцівські «попруги, забрала і сідла». А в фіналі – «і русел шукала собі до невбитого світла/Теменна від болю і вражої крові ріка», – зазначає автор на третьому місяці реальної, а не казково-романтичної війни.
Чи поезія «Ой молодичко-дичко», в якій через майстерно переданий ритм і ритміку швидкого гуцульського танцю коломийки, а також аркана, штрихи діалектного мовлення і наголошування слів, схоплено за зовні веселим рвучким динамізмом приховано сумні відчуття ліричного героя, що це… востаннє, адже «Музика моя – война,/Старший музика – гвир…», «Куля летить і сліпне-/Смерти моєї цьом» і в фіналі – «Грає мені музика/З гвиром останній танець…». Тут згадується справедливе й тонко відчуте міркування Євгена Барана як літературного критика у Фейсбуці, правда, висловлене з приводу виходу у світ перших трьох книг поета: «Він чує слово».
Не можна не згадати про майстерне використання сучасним поетом різних видів інтертекстуальності (ремінісценції, алюзії, центон, епіграфи, цитати…) із творів Тараса Шевченка (чи не найбільше), а також Івана Франка, Павла Тичини, Олександра Довженка, Василя Симоненка, Миколи Вінграновського, Ліни Костенко…, які виконують важливу роль у кожній із поезій.
Як Шевченко часто опирався на Біблію, так і Томенчук біблійний мотив зробив у своїй, на сьогодні останній збірці «Вишийте, мамо, бронежилет», одним із домінуючих не тільки в контексті і в сув’язі з поезіями про війну, а й у інтертекстуальних зв’язках. «…Не буде іншого Дніпра,/Й тебе, пропащої, не буде», – стверджує ліричний герой у вірші «Богородице-земле». – «А будеш непропаща ти,/Як богообрана коханка,/Там, де барвінкові хрести,/Народиш Богові Іванка…/На нашій не своїй землі,/Як виставлять різдвяне конто,/ В свої немовлені жалі/ Сповиєш не Христа, а Гонту». Поет не тільки використовує відомі рядки із поем Кобзаря, а й спонукає згадати історичних героїв (Залізняка і Гонту) із його ж поеми «Гайдамаки», які боролися з ворогом у часи Коліївщини. Крім того, тут відчувається вивищення образу народного месника (Гонти) і заниження релігійно-біблійного («Як богообрана коханка»). Якщо Тарас Шевченко написав вірш «Ісаія. Глава 35», назвавши його за ім’ям іудейського пророка та поета, який творив від 1 по 23 та 28-35 глави Старого завіту, за «Біблійним словником» (2004), вказуючи на 35 розділ, то Богдан Томенчук озаглавлює свою поезію «Ісаї 20:18 (НАШ ВІДЛІК) маючи на увазі те, що Ісаія написав книгу пророка Ісаї із вказівкою на сучасну добу. Уже початок вірша «Ти кликав живих – озивалися мертві» спонукає згадати глибоку сатиричну поему Кобзаря «І мертвим і живим..», а «Тут завжди молитва: «Борімось…Поборем?…» – знакові слова із іншої поеми «Кавказ» – «Борітеся – Поборете», що є актуальними на всі часи, з ними загинув на нашому Майдані вірменин Нігоян… Якщо в Шевченка є цикл із 10 переспівів псалмів із Псалтиря (частини «Біблії)» – «Давидові псалми» за ім’ям біблійного царя Давида, то в сучасного поета – «З недавидових псалмів».
Твір написаний у лютому 2014-го, викривальний пафос не треба було особливо завуальовувати, як його великому попереднику з метою уникнення цензури. Тому сучасник зможе розшифрувати, на кого спрямоване сатиричне вістря, його фальшиво показне загравання з Богом і захована справжність стосунків загарбницької держави і її релігійних ставлеників («Бо є лиш той, у кого військ і військ,/Хто не орав, а вже веснує трупом,/Хто свій палацам і чужий халупам,/Бо визнає лиш визиски і зиск»).Таких літературних прийомів можна навести чимало, що свідчить про глибоке, а не поверхове знання творчості Тараса Шевченка чи інших письменників (це може бути окремою темою дослідження як і біблійна тема) і майстерне їх використання в добу нещадної боротьби з ворогом чи в її передчутті.
Відомо, що найвищого художнього і сатиричного рівня сягають поеми і поезії Тараса Шевченка періоду «трьох літ» після повернення з України. Сатиричне вістря поетичного мислення у Богдана Томенчука найбільше виявляється у віршах, спрямованих проти вічного нашого ворога-сусіда. «Ще не було – а щезла би! – москви./Ще ви не стали ордами Батия,/А ми по-княжому уже ішли на ви,/І вчили жити світ і Візантію…/Жінки носили долю під грудьми,/Ходили наші доньки в королевах,/Бо ми уже тоді були людьми,/Коли ви ще сиділи на деревах…/Такі ви є…Топчи…Вбивай…Дави…/Із лона ми…А ви – з якоїсь вирви./Князівське наше: «Ідемо на ви…»/Вам розтлумачим: «А чи не пішли б ви?» Всього дванадцятирядкова строфа, а мовиться в ній і про походження, і про ординську природу, і про імперську загарбницьку сутність московитів, які завжди твердили про свою вищість і першенство в усьому, щоб переконати світ у другорядності й меншовартості України. Різниця в сутності нас і ерефії: шляхетність навіть в оголошенні війни своїм ворогам (згадаймо князя Святослава), а не несподіваного підступного нападу, як це було завжди в них і зараз: у 2014 та в лютому 2022 рр. «…Ви сім’я злого духа на землі./Котра й коли вас породила мати,/Зачавши в злобі й виносивши в злі ?» («Не скіфи ви. І не азіати…»). Наперекір пропаганді і століттями насильницькому нав’язуванні ворожої мови, автор проголошує, базуючись на сьогоднішніх кривавих подіях («Харків-Бородянка-Маріуполь», Буча…), що їхній «язик» – це « мова убивць», це наука «з колиски «вкради і убий», це мова «Люцифера». Ось чому «Те, що наплодила родіна-мать,/ Нищимо… Тлумимо… Утилізуєм…» («Ніколи нізащо не падаймо ниць»). Власне, безмежні страждання українців («Світе, отямся, це просто масакра…/ Се не побоїще, се не війна.») спонукають автора устами ліричного героя використати і нецензурну лексику (чи не єдиний раз) для означення сьогоднішньої росії, що постає в перших алегоричних рядках строфи: «Пані граційно так вийшла з фіакра,/Ніби у кадрі якогось кіна…/Курва за паспортом Раша-Масакра,/То завельможно для неї – Війна…/Чуєш, Європо, яке воно стерво?…» Тільки пережите нашим народом (вимушені виїзди в «чужинські окраїни», «у підвалах народжують воїнів/ Ще такі молоді матері», проживання в бомбосховищах, не кажучи вже про безмір смертей і бійців, і цивільних, знищених мистецьких і житлових споруд) проходить крізь серце поета, щоб викликати навіть прокльони. І хоч, за релігійними постулатами, прокляття – це великий гріх, та ліричний герой заручається Божою справедливою підтримкою («Божеволійте і збожеволійте,/ Се не помста. Се Божий наказ…» у поезії «Вони всі, як розсипана вервиця…».
Богдан Томенчук і справді Поет від Бога…В останній збірці «Вишийте, мамо, бронежилет» він зумів сконцентрувати своє художнє мислення, бачення і прожиття надскладного довколишнього світу навколо сакрального і воєнного буття. До першого відносимо багатогранно поданий біблійно-релігійний мотив і поняття, які для українців завжди були святими: матір, жінка, материнство і Україна, її минуле і нинішнє у найможливіших ракурсах і контекстах, до другого – все, що пов’язане з трагізмом війни виключно в негативних конотаціях та її найголовнішим винуватцем-ворогом – росією. Правда, всі вони логічно взаємопов’язані і цілісно переплетені завдяки спражній майстерності справжнього Поета, як у блискучій художній ритміці, стилістиці, фраземіці, багатстві різних шарів рідної мови, так і в підтекстах, алегориці, інтертекстуальності, умінні вивищити земний образ і заземлити небесний, талановито перейти від його традиційого сприймання до найсучаснішого (скажімо, Бог-воїн), від ствердження віри, потреби молитви, мати Господа в душі і серці до дискусій, критики, сатиричного зображення в світлі нинішньої доби. А його глибинне знання і розуміння Тарасового Слова, що відчутне впродовж усієї поетичної книги «Вишийте, мамо, бронежилет», ще і ще говорить і доповнює все вищесказане про те, що Богдан Томенчук заслуговує присудження йому найвищої в нашій державі Національної премії імені Тараса Шевченка за високий рівень осмислення «України в огні» на нинішньому етапі існування і боротьби з ворогом нашої країни і всього українського народу.
Марта Хороб,
літературознавиця, кандидатка філологічних наук, доцентка Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.