Оксана Тебешевська як членкиня Національної спілки письменників України відома своєю лірикою («На березі долі»- 1997, «Тиша немовлених слів» -1999, «Розлуння» -2013»), прозою («Про що мовчить Михайлова скрипка»- 1999, 2006). А також вона є автором збірника «На обріях Слова» («Найкраща книга Прикарпаття – 2017» в номінації «Критика»), книги «Перекладач Всесвіту»(2020, «Найкраща книга Прикарпаття -2021» в номінації «Творча біографія»), художньо-дослідницького видання «Ольга-Олександра. Поема. Есей» (2023, 2024). Як членкиня Національної спілки краєзнавців України опублікувала історико-краєзнавчі праці у двох томах «Піснею доля мережана» (2017), «Іван Франко і Голинь» (2022, «Найкраща краєзнавча книжка року»), «Емілія Бережницька: служіння істині, мистецтву й нації» (2024, у співавторстві).
Оксана Тебешевська є лауреатом обласної літературної премії імені Марійки Підгірянки (2014), а також обласної літературної премії імені Ольги Дучимінської (2024). Як педагогиня, заслужена вчителька України, яка опублікувала вісім навчальних посібників з української мови і літератури, підручник «Українська література. 5 клас» (2022, останній у співавторстві з Тетяною Качак) є лауреатом обласної педагогічної премії імені Мирослава Стельмаховича (2004), обласної премії імені Володимира Полєка в галузі краєзнавства (2022).
Залюблена у художнє Слово, зокрема й нашого краянина Василя Стефаника, талант якого рівний з найталановитішими новелістами світового рівня і яке звучало з дитинства у колі її рідних, Оксана Тебешевська створює драматичну поему «Ой не коси, бузьку, сіна…» за назвою улюбленої пісні Стефаникової матері, яка часто співала її синові…
Відомо, що драматична поема – один із найскладніших жанрів. Насамперед це віршований твір, в якому синтезовано риси драми чи загалом драматургії та ліро-епічної поеми. Письменник повинен пам’ятати не тільки про поєднання жанрових форм різних родів літератури (драми –лірики – епосу), але й про сценічне вираження твору. Авторці це вдалося: драматична поема чи окремі її епізоди можуть звучати як на сцені школи, коледжу, так й інституту, університету, закладів просвіти, різного роду гуртків, студій, позакласних заходів чи театральних видовищ…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Головним героєм є Василь Стефаник в останні роки життя. Його доповнюють, розкриваючи внутрішній світ Майстра слова, непрості обставини буття, існування в суспільному, родинному, творчому просторах тієї доби – дійові особи. Їх десять, і всі вони створені винятково уявою авторки, правда, опираючись на його життєвий шлях і Слово: це Доля і Дорога, Весна і Любов, Мука і Радість, Правда панська та Правда мужицька, це Слава і Самотність… До речі, драматургиня називає їх «жінками», «які супроводжували» його «все життя». І з цим важко не погодитися. Загалом прочитавши драматичну поему, ерудований читач (той, хто знає Стефаника) відчуває грунтовну підготовку авторки до її написання: знання художніх текстів новеліста, їх власна перцепція та сприйняття іншими, відомими чи малознаними реципієнтами, про що штрихом говорить і сама Оксана Тебешевська. І хоч у рецензованому виданні не названо жодної із новел художника слова, однак читач, який знайомий з творчістю письменника, одразу ж впізнає її за авторським мовленням, своєрідною характеристикою (це – «Камінний хрест» і «Новина»», «Синя книжечка» і «Виводили з села», «Стратився» і « Лан», «Сини» і «Confiteor», «Дорога» і «Моє слово» … та інші).
Як і в драматичних творах, так і в аналізованому, кожен розділ-дія розпочинається ремаркою, в якій є опис місця та часу дії, мотивація саме такого одягу, його колористики, зачіски чергової «жінки»-метафори відповідно до її сутності та присутності в житті Василя Стефаника. Скажімо, оскільки один із синонімів долі – це «мойра», а за античною міфологією, мойри – це і є «Богині долі і призначення людей». То одна із них «пряла нитку людського життя (Прядильниця), інша – перетинала її в час смерті», тобто від них залежало життя людини. Ось чому в руках «жінки»-Долі нашої авторки «клубок ниток такого ж золотистого кольору, веретено, прясельце» засвідчує добрий рівень знань Оксани Тебешевської навіть у таких, на перший погляд, дрібницях, деталях.
Розпочинається твір діалогами Самотності із Стефаником. За філософами, самотність – це «екзистенційна ситуація людського буття, у межах якої відбувається зовнішнє чи внутрішнє відокремлення людей». Із біографії знаємо присутність цього надскладного стану людської душі в письменника, досить згадати хоча б його «Басарабів», наскрізь відвертого й болісного твору про фатум, який тяжів над його родом і ним самим. Про це нікому не розкажеш, а проживаєш цей період чи періоди часто і самотньо, як і багато інших.
Оксана Тебешевська акцентує на самотності-стражданні, а за Паскалем, «самотність передусім… факт страждання», пов’язане із втратою ще молодої матері. Саме вона для сина була цілим світом любові, доброти й ніжності, щастя бути з нею чи знати, що вона є. Відомо, що їхній внутрішній зв’язок (матері і сина) був особливим, тому, за авторкою драматичної поеми, вона завжди присутня в його синівському і творчому бутті, що виражено за зовнішнім і внутрішнім портретом. Адже вона для нього – «моя найкраща мати,/ Висока, сива, величава і струнка./Для мене щастя поглядом зіткати./ В мені її любові осяйна ріка». Найкращі моменти-епізоди з його дитинства пов’язані з матір’ю, з її турботою про нього, скажімо, з першим виходом в поле як уже з парубком, а не боязким хлопчиком. Ось чому, за Оксаною Степанівною, прагнення Стефаника, який уже прожив своє, повне труднощів, життя, знову ж таки невід’ємне від маминої молитви, від її голосу («наймиліший в цілім світі звук»), від погляду оксамитного, від дотику «найніжніших рук». З віддалі часу син особливо розуміє причини раннього відходу невсипущої, «як бджілка», найріднішої людини, яка і «Вдома,/ в полі /…Тримала наша мама в хаті три вугли». Сучасна драматургиня фінальними рядками доречно робить перехід до наступної зустрічі-розмови з іншою «жінкою»-Долею («Нехай до мене хоч словечко мовить, /Доле! /Нехай на мить прийде із вічної імли…»), хоч і Самотність і Доля мають так багато спільного, про що штрихом уже мовилось.
Діалог письменника з «жінкою»-Долею конкретизує причини, через які він залишається з тими, хто «між мужицьких стріх», звідки «жага пізнати душу» людей « з народу», адже ще з дитячих років, з перших школярських днів чи згодом, далеко від рідного дому зазнав Стефаник таких «принижень біль», який «ніколи не мине». Власне, в цій розмові Доля цілком справедливо вказує на місію Стефаника: …Ти вибрав сам собі дорогу.
Покривдженим служити – справа не проста.
Яку тут дам пораду чи пересторогу ?
Таким судилася борня. І … самота.
Письменник перебуває «у світі тому, що в народну ношу вбраний», де «Рілля покутська і плуги, ще дерев’яні», де «Мужицька втома, незагоєна гроза». Якраз у фінальних строфах цього розділу розкриваються окремі моменти психології творчості письменника, який, як відомо, писав настільки важко, повністю входячи у світ кожного героя новел, у його проблеми і страждання, що його тесть Кирило Гаморак радив Василеві: «Не пиши так, бо вмреш». Опираючись на відомі факти, висловлювання конкретних, близьких Стефанику людей, авторка, переосмислюючи знане, вкладає в уста Майстра слова щире зізнання:
Пишу? Я не пишу – я кожен раз вмираю,
У серці горе переплавлюю на віск.
Його, як тісто, з потом, кров’ю виминаю.
До туску, гніву, полум’я, до тисяч іскр.
Дуже доречний плавний перехід і водночас продовження теми творчості у діалозі з «жінкою»-Мукою. Невипадково вона зодягнена у все чорне, бо муки виношування і творення Слова у світі Стефаника – то особлива тема. І хоч письменник вельми не радий зустрічі з нею, називаючи її ненависницею, із зміїною їддю, нестерпною і страшною, через яку «Страждання, наче реп’яхи, людей обсіли», благаючи її «хоч раз єдиний, обмини, об’їдь!». Та головна ідея цієї дії-розділу: без мук творчості не зміг би створити Василь Стефаник свої «глибокі образи», не «зорав би так глибоко дум своїх обліг», не став би новелістом світового рівня. «Жінка»-Мука переконує його , попри нелюбов до неї, що вони «разом до останку» мусять «бути в цій юдолі», бо без неї він не міг би «все оце створити» (показує «списані аркуші паперу). І найголовніше:
Колись, повір, ніхто не буде пам’ятати,
Що ти мене у серці, у дущі носив,
Що мав тяжкі, як камінь, будні, а не свята.
Залишиться лиш те, що вічним ти створив.
«Жінка»-Радість не може знайти відгуку у світі Василя Стефаника, хоч загалом вона йому «мила і жадана», та «неволі й темноти кайдани», людські страждання, тьма і зло не спонукають до веселощів і радості. Бажання письменника перекреслюються важкою реальністю, яку так болісно сприймає його чутливе серце і душа: «Якби уже не плакало мужицьке небо / І згас той біль, що наче гадина, повзе…».
Полілог Майстра слова і обох панн: Правди панської, одягненої у вишуканий білий одяг, і Правди мужицької -. в чорній сукенці та чорній хустині, простоволосої і босої. Зовнішній контраст узгоджується із внутрішнім їхнім світом, із різним розумінням правди життя. І якщо перша панна вигороджує свій спосіб буття («Підеш зі мною – інше матимеш життя», не розуміючи вибору Стефаника («Тут мучишся, страждаєш, ходиш самотою,/ Постійно їсть тебе мужицька правда ця!») То друга, Правда мужицька, цілковито підтримує і розуміє позицію Стефаника («Давно ти став в моїй надійній обороні,/ Дорогу вибрав і нерівну, і складну./ Стоїш несхибно на мужицькому амфоні,/ Торкаєш болем серця чулого струну».). Василь Стефаник «зболено» мотивує свій вибір захисту «мужицького життя», згадуючи той час у минулому, коли він на мент «хотів у світі панськім бути не чужим», та презирливе ставлення до нього, коли він «чувся жебраком малим», остаточно утвердило його в своїй правоті. Бо «має люд той чорний непоборну силу,/ Яку земля прабатьківська йому дає,/ Як велет, він здвигає непорушні брили,/Хоч піт з чола тече кривавим ручаєм».
«Жінка»-Дорога спонукає згадати однойменний твір, який починається і закінчується образом матері («-Я йду, йду, мамо.-Не йди, не йди сину…»). Мотивовано Дорога як дійова особа постає вродливою панною, але з вінком «із терня і квітів» . Власне їй, своїй Дорозі, Василь Стефаник був завжди «вірний», бо була вона і розрадою, і водночас зустріччю із «кривавим сонцем» і чорними й німими хрестами. Дорога вважає, що у яскравій події у житті Стефаника була і її заслуга («Та врешті-решт я привела тебе до слави», до визнання ), але Майстер слова не відчуває втіхи, він байдужий до слави, бо знає, якою ціною вона йому дісталась («…які то нескінченні муки/ Писати потом, кров’ю про мужицький біль?/Нужду страшну? Потріскані від праці руки?/ Безправ’я серед гордих гір і вільних піль?»).
Дія-розділ «Стефаник, Любов і Самотність», очевидно, буде найбільше використовуватись для постановки на шкільній чи театральній сцені, бо інтимне, особистісне завжди мотивує творче життя і вкотре розкриває складний характер великої особистості. Як і інші дії, вона добре написана, з опертям на трагічні і драматичні сторінки його життя. Правда, власне, тут варто було назвати імена коханих (Євгенія Бачинська, Євгенія Калитовська) чи шанованих ним жінок (дружина, подруга, мати його трьох синів Ольга Гаморак) або це зробить учитель-словесник чи керівник гурту, продумавши, як це сказати. Добре, що тут і загалом у цілому творі звучать улюблені пісні Василя Стефаника у виконанні унікальної Соломії Крушельницької («Світи, місяць нічку…», «Ой за гаєм, гаєм…»), з якою, на жаль, Стефаник «разом бути не смів», бо оперна співачка світової слави – це все-таки людина міста, а Василь Стефаник не зміг би жити не в рідному селі, де існують герої майже усіх його найвідоміших і найталановитіших новел.
Передостання дія побудована на контрасті – чарівної «жінки»-Весни і вже смертельно хворого письменника, який не може обійтись без палиці. А вже фінальна дія «Остання ніч» написана просто блискуче. Авторка дворядковими строфами талановито передала марення хворого в гарячці Стефаника, якому ввижається, звичайно, насамперед його улюблена мама, її біла сорочка, чується її лагідний спів, її очі, сестра Марійка, білі лілії, яскраві епізоди дитинства, уривки пісні народної, яку найрідніша йому співала, картини природи зимової чи весняної, «Небо вже не синє, а рожеве. Пливуть хмаринки». Свічки. Завершуються ці візії-марення тими словами, якими починалася «Дорога» і домисел авторки («Я йду…Я, мамо, йду до вас…/У світ вишневий…»). Останнє Слово-прощання належить кожній із дійових осіб-«жінок», які так щиро і змістовно висловились про відхід у засвіти Велета української літератури. Драматична поема аргументовано починається і закінчується піснею «Ой не коси, бузьку, сіна…», яка особливо щемко звучала у новелі «Вечірня година». Оповідка у формі спогаду «А він чого сам не втопився ?» (про головного героя «Новини» і сприйняття цього твору в колі родини сучасної драматургині і не тільки) та власні світлини доповнюють і мотивують любов авторки до єдиного в своєму роді Письменника, про якого Оксана Тебешевська не могла не написати цей мистецьки скомпонований і оригінально написаний драматургічний твір.
Все вищесказане спонукає рекомендувати драматичну поему «Ой, не коси, бузьку, сіна…» Оксани Тебешевської на присудження їй обласної літературної премії імені Василя Стефаника.
Марта Хороб, кандидатка філологічних наук, доцентка, заслужена працівниця освіти України, лавреатка премії імені Василя Стефаника