Маріанна Челецька. «Всі вірші – спогади з яблунь і ялівцю»

330

РОКСОЛАНА ЖАРКОВА. ВСІ МОЇ ПТАХИ… : ВІРШІ. ЛЬВІВ: НОРМА, 2019. 52 С.

Поетична збірка Роксолани Жаркової «Всі мої птахи», яку сучасна львівська поетка присвятила «усім своїм найріднішим – птахам і людям» у часі не втрачає своєї актуальности. Цьому підтвердженням є ще й те, що недавно авторка стала лауреаткою Поетичної премії імені Галини Плюти-Гук у номінації «філософська поезія» саме за цю книжку. Поважне  журі (голова – В’ячеслав Гук (Україна), члени: Світлана Лавочкіна (Німеччина), Анна Багряна (Болгарія), Дмитро Чистяк (Україна), Леся Олендій (Італія) відзначило і стильову манеру авторки, й особливу поетичну настроєвість, яка панує у її текстах.

Фактично це добірка із вибраних творів за період 2015–2019 рр. Відтак, вона підсумовує певний етап у творчості поетки, а отже, претендує на жанровий статус книги віршів. З такої перспективи ця добірка провокує переглянути цінності авторки від часу появи її дебютних «просто віршів», тобто від 2015 р., та зрозуміти світ ліричної героїні, що формувався протягом чотирьох років. Тому рекомендую почати читати збірку віршів-«птахів» Р. Жаркової з кінця, а саме – з 41 сторінки, з якої, власне, й розпочинається частина вибраних «просто віршів». Але на відміну від декларативної заяви авторки у підзаголовку, мовляв, не маю жодної претензії щодо структурування свого ліричного світу, уважний читач все-таки зуміє побачити за показною фрагментарністю нібито випадково відібраних текстів певну логіку розвитку ліричних подій. Такий процес дечим нагадує роботу кінорежисера з матеріалом та його послідовним покадровим монтажуванням.

Для читача, який не мав нагоди познайомитися зі стихіями поетичного «моря» дебютної збірки Р. Жаркової, нагадаю, що вона має чітку циклічну структуру, вписану в чотири пори року, які відповідають найважливішим біоритмам людського життя. У ці біоритми авторка пропонує нам дуже уважно вслухатись («слухаТИ» – недаремно ж саме на цьому слові наголошено в назві збірки!), аж до можливості говорити з цими стихіями і справді на «ти». Ритмічна організація світу ліричної героїні допомагає дуже природно відчувати рух людської душі, її почуття: від осіннього страху втратити здатність любити до віднайдення глибшого сенсу Любові у таїнстві Різдва; від страху перед війною, який «муляє у легенях» так само, як невідповідні за розміром черевики, до потреби дихати ароматами весни, що, по суті, сягає навіть платонівського сенсу «перевтілення душі». Адже аромати теж можуть подразнювати й наші смакові рецептори, що відображено, зокрема через таку синестезійну метафору, як «квітневий торт». Зрештою, розуміти стихії – це насамперед вміти відчувати експромти часу, тобто, говорячи сучасною мовою, встигати робити «селфі на фоні літа». Здається, з цих мимовільно вихоплених кадрів ми можемо собі більш-менш предметно уявити портрет ліричної героїні Роксолани Жаркової, котра шалено закохана в море, відтак, саме море визначає її долю.

Отож, що ж відбувається з цією мариністкою протягом чотирьох років і які цінності зі свого «морського» періоду переносить у свій новий світ – «пташиний»!?

З осені Роксоланина лірична героїня залишає для себе такі традиції, як:

  • святкувати день народження, сідаючи на підвіконник (тут на неї, безперечно, має вплив сама авторка, яка народилася восени, а отже, нав’язує і своїй ліричній «дівчинці» світ осінніх цінностей); при цьому ми трохи дізнаємося про вік ліричної героїні, але це не так, зрештою, і суттєво для поетичного фільму;
  • пити каву, але не допивати її до дна (бо лірична героїня вірить у забобон, що, мовляв, до дна випивають тільки душу);
  • фотографуватися і жалкувати за «фото, яке ми не встигли…».

А з осінніх рис характеру авторка свідомо (бо ж саме цей вірш ставить на початку добірки!) підкреслює «роз-губ-леність» своєї ліричної «посестри», що пов’язна з її вродженим психотипом – схильністю носити «осінь в собі», тобто постійно пригадувати, як її любили, ностальгувати, сумувати та зітхати за вчорашнім.

Однак Роксоланина лірична героїня незмінно зберігає і певні свої зимові традиції, які схожі радше до її приватних забобонів, аніж загальноприйнятих звичаїв. Саме тому вірш «Різдво», очевидно, не потрапляє до переліку вибраних віршів, бо віра в те, щоб гідно «почати зиму» і щоб залишити «одинокий слід на карті пам’яті», є питомими рисами її характеру, тому й відчуває навіть певну радість від стану одинокості «у холодній квартирі». Взимку така душа відчуває

  • особливу потребу в молитві, яка навіть Бога ставить на коліна; але при цьому починає «кожну молитву словом «люблю» і дуже «тихо»;
  • їй найкраще вдається зрозуміти, що ж насправді відбувається «на краю війни».

Але коли проаналізувати риси з «весняного» стану душі Роксоланиної ліричної героїні, то відразу впадає в око суттєва зміна – у новій збірці нема вірша «Платонівське», а отже, це означає, що її час для перевтілень уже минув, і вона здобула певну незалежність у своїй стабільності, власне, відчувати певну гордість у двох випадках:

  • коли можеш сама собі сказати «Дихаю!»;
  • коли твій особистий простір – простір кімнати є самодостатнім для твого щоденного існування.

Усе інше, зокрема і сни, для новонародженого стану душі з плином часу втрачають своє значення. По-особливо сприймає така душа в новій весні тільки музику: власне, рядок «джмелі джмелять джаз» є не тільки оригінальною звуконаслідувальною комбінацією, а ще й несе в собі якийсь особливий блюз-настрій, про справжню причину якого знає тільки авторка, бо ж свято береже його для своєї героїні ще з часу написання цього вірша – аж від 2009 року.

Нарешті, з літа у новий простір стихій перенесено чи найбільше цінностей (що, зрештою, не дивно для уяви «мариністки», яка вочевидь насправді народжена влітку, тому авторський контекст із біоднем народженням відкрито вступає в конфлікт з її «літньою» свідомістю, і це перший показник, коли автор не розуміє своєї героїні й навіть сперечається у дечому з нею!).

Але все-таки вона – «посестра»!.. Тому, виростаючи зі старих сорочок, у новому літі Роксоланина героїня позбавляється своїх звичок робити селфі, рахувати тріщинки на губах, бачити на шкірі «контурні карти», – натомість їй ближчими й цікавішими видаються такі речі:

  • у тиші вечора ловити аромати матіоли;
  • згадувати море і чайок і загалом про «літо, яким все почалося», тобто саме літо 2015 року (що було вочевидь якимось особливим для авторки, коли його цінності вона нав’язує своїй ліричній «посестрі» навіть через чотири роки, але це «(не-) наша історія», не-наша, т.б.м, справа!.. Ну-бо, читач – це завжди тільки «орендар» і ціна, про яку він домовляється з автором, – «договірна»);
  • здатність «вміти відпускати» і водночас тримати «поруч» когось особливого біля себе, – того, хто, зрештою, не має якихось фізично відчутних рис (з яких, відтак, запам’ятовується тільки «блідла сорочка в німому торканні до пліч»), бо є тільки завжди «Якимось Ніхто» і таким залишається, мабуть, до кінця життя;
  • «пити відрами каву» і «виглядати сонною», а ще «облизувати пальчики» після літніх ягід, як у дитинстві – це єдині інфантильні слабкості, які авторка дозволяє робити своїй ліричній героїні й через чотири роки, бо свято переконана, що саме в цих речах – «її щастя».

Цей доволі розлогий пролог до портрету ліричної героїні, що в новій збірці Р. Жаркової став епілогом, важливий для непосвяченого читача. Однак під новою обкладинкою зберігає свій сенс для всіх «терпких і терплячих». Тому що, пам’ятаючи про стихійність першої збірки, укладену у сюжет поетичного кіна, органічніше сприймаєш і фрагментарність задуму авторки, яка на цьому відразу ж і наголошує у своєму передньому слові, інтуїтивно відчуваючи тканину своєї книжки, її слів, «ніби павутинки бабиного літа»:

«Задуму цієї збірки насправді не… Він виник раптово, спонтанно, стихійно – як і все неймовірне у моєму житті. Одного ранку дрібні усміхнені пташки злетілися у мій сад. Щоби попрощатися перед довгим польотом у зиму. Серед сивини передосіннього неба чийсь голос – «Восени має бути книжка».

Утім, слова авторки не потрібно сприймати наївно. Адже, підкреслюючи, що

«зібрані тут вірші маленькі уламки днів і подій. Весняних, літніх вражень, зимових снів. Тут історії про любов і розлуку, про те, як іноді важливо зберігати щось найцінніше в кишеньках свого серця не тільки щось велике, значне, а й навіть малопомітний дрібязок пам’ять про чиїсь погляди, дотики, обійми, слова часом найкоротші й найтихіші…», –

мимоволі розумієш, що ця «уламковість» насправді виявляє особливе монтажне вміння авторки контролювати власні ліричні події, про що натякає доволі прозоро перший же вірш – «САМЕ ТОМУ».

Отже, саме тому «в нас потепліло», а «він озивається», бо згадує, «як вона роздягається», і саме тому їй «важливо знати» те, що «вона каже» про

море

тумани

яблука

цю осінь

паузу (серед осені)

Саме тому, що та, яка вже виросла зі своїх селфі (чи тільки «так, ніби» виросла!?), знає, що  більшості сняться валізи і поїзди, що щастю від нас достатньо «одної любові і кількох вір». Але … і в цих знаннях, на перших погляд, нема «нічого важливого», окрім червоного кольору, який щоночі їй сниться. Але – стоп! Читач нарешті дізнався ім’я цієї загадкової осінньої мариністки:

Десь на Ринку стоїть собі дівчинка Соня,

Від любові тікає, а здається, – від мами.

В неї замшеві рукавиці, великі кишені пальта,

Губна помада, як стиглі вишні.

 

Отож, Роксоланиним читачам потрібно чітко усвідомити й ті принципи, якими керується авторка в новій збірці. Для цього варто звернути увагу на три речі, які Жаркова змінює у своїй поетиці:

1) її вірші уже отримують не просто назви, а ІМЕНА, бо імена промовляються, діалогізуються, сперечаються між собою і зі своїми читачами, і їм «важливо знати», і «вони кажуть», і «їм сняться», і «їм важливо зберегти до завтра», і «мати звичку нічого не пояснювати», і «згадувати», і «звикати», а відтак – «помовчати», тобто заголовки перетворюються на окремі стихії (або силуети птахів, як вам більше до вподоби), і цим вони натякають і змушують свого читача полюбити кожне раптове НЕВЖЕ – з літа, з моря, з туману, з зими, з весни, з осені.

Тому ВОНА ПИШЕ не просто для нього, а «для О.В.» і для «Бездомної Ліз», бо…

2) поетка, яка любить колекціонувати найдрібніші сліди стихій – запахи, кольори, звуки, починає відверто культивувати своїх «ідолів» пір року;

відтак…

3) слова в новій обгортці не просто мають «тріщини» і «згини», а ще й тепер «розфасовуються на грами» пауз, метафор, символів, ком, і всіх їх важливо й конче «зберегти до завтра». Як «розмови на кухні» «не про любов» і не про «сліди інших рук». Лірична героїня, дорослішаючи, з кожною осінню все більше усвідомлює, наскільки вона «терпка і терпляча», а тому її філігранні філологічні павзи, словоігри, асоціації стають дедалі контекстуальнішими (ліричний час уточнюється, як «час тамплієрів») та рельєфнішими у грі з перекрученими значеннями слів (amici – amizi):

Amizi (я відпустив, я втратив)

…ранкове світло вересня

надто крихке десь о шостій, втім…

прокидаються всі каштани,

поміж ними – чужинцем горіх.

Небо скляне від мовчання

Тому недаремно стихії нової – «пташиної» – версії поетичного світу Роксолани Жаркової завершуються акордом «ПОМОВЧАТИ» – станом, у якому доречно хіба ставити риторичні запитання:

Можна мені помовчати про все?

Про нічого дозволиш теж? –

і нікому не зізнаватися в тому що

  • по-перше, «найкраща втеча – нічого не говорити»
  • по-друге, можна «радіти перед розп’яттям і плакати перед спасінням»
  • по-третє, «ОСІНЬ ЗАКІНЧУЄТЬСЯ ПЕРЕД НЕДІЛЕЮ»..

Як ви вже, напевно, зауважили, що вірші Роксолани Жаркової особливо вражають авторським вмінням витворювати оказіональні афористичні конструкції, – і це те, що залишиться після птахів, і після осені, і з післясмаком від кави чи кавунів, від усіх видимих і прихованих фабульних ниток до ліричного сюжету. Бо це те, що хоч НА КІЛЬКА КОВТКІВ, але неодмінно ЗБЕРЕЖЕТЬСЯ ДО ЗАВТРА!..

м. Львів

Титульне фото: Роксолана Жаркова

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!