РОЗДУМИ НАД ПРОЧИТАННЯМ КНИГИ МИКОЛИ МАЧКІВСЬКОГО
Ні для кого не є таємницею за сімома замками, що у наш не вельми неспокійно-дискомфортний час – час всепоглинаючої корупції і тотального зубожіння простого, пересічного люду, відчайдушної боротьби за владні стільці усіх рівнів, результатом якої є, як правило, людей непрофесійних, а то й просто екземплярів зовсім випадкових, іншими словами, недолугих невігласів, яких, окрім власної кишені, нічого не цікавить і не хвилює. Література як і культура взагалі, опинилися на маргінесі, далеко не так, де їй належало б і належить, за всіма канонами і суспільними нормами, бути. Що ж, давно відома сентенція: все вирішують гроші і ті, у кого вони є у достатній кількості. Чи ж так це насправді? І чи ж таки геть усе їм підвладно?
Про це ще і ще раз замислюєшся гортаючи сторінки прямо скажемо, не зовсім звичайної (бо такою вона є насправді) нової книги відомого українського письменника, подолянина Миколи Мачківського, який, на превеликий жаль, невдовзі після того, як це видання побачило світ, відійшов у вічність, «Древо триєдине». Книга, яка вийшла друком у ТОВ «Друкарня «Рута» (м. Кам’янець-Подільський) за підтримки і сприяння Українського культурного фонду, як відзначено у передньому слові, присвячене Хмельницькому обласному літературному музеєві «є своєрідним віртуальним музеєм літератури другої половини ХХ століття. І не тільки української».
Зі сторінок твору, жанр якого автором визначений як своєрідний роман-нероман, вдумливий читач чимало дізнається про діяльність і подробиці творчого життя славнозвісних майстрів української літератури, корифеїв Слова Павла Тичини, Миколи Бажана, Олеся Гончара, Павла Загребельного, Леоніда Первомайського, Ліни Костенко, знаних письменників та поетів інших країн Юлії Друніної, Євгена Євтушенка, Чингіза Айтматова, Едуардаса Межелайтіса та багатьох інших.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Прикметно, що з цими персонажами, з переважною більшістю, автор мав щастя зустрічатися особисто, про що жваво і з неабиякою майстерністю оповідає у своїх спогадах, нотатках тощо. Неабиякий інтерес у читачів викличе ґрунтовна розповідь про творче зростання, пошуки власного літературного почерку, нелегкі кроки по шляху до літературного Олімпу самого Миколи Мачківського – автора широко знаних романів, повістей «Пароль – «Проскурів», «Коріятовичі», «Чорний дяк», «До вежі Черленої», «Сорокодуби», «Каратель», «Живи – як сад», «За сонячний промінь тримаючись», поетичних збірок «В житах», «Зав’язь доброти», «Розімкнуте коло», «Лугова незабудка», «З рідної хати» та ін.
«Народившись під час Другої світової війни (1942 року), зазнавши напівсирітського дитинства, страшної нужди та біди, в юних літах через недугу втративши слух, цей хлопчина з села Хоросток Славутського району всупереч важким обставинам зумів не лише здобути вищу освіту, стати журналістом, редактором видань, а й прокласти свій власний шлях у літературі. Наполегливість, сила волі і водночас доброта серця, щирість у спілкуванні – усіма цими та багатьма іншими прекрасними людськими рисами створив себе Микола Мачківський – митець слова і дивовижний знавець митців слова. Бо має феноменальну пам’ять, у якій береже незчисленні факти і події з біографій, можна сказати, всіх літераторів України, незважаючи на те, чи видатні вони, відомі, чи знані вузькому колу». Це – рядки з передмови до роману – нероману «Древо триєдине» директора Хмельницького обласного літературного музею, прозаїка Василя Горбатюка. Події й значення героїв Мачківського виходять далеко за географічні межі краю, органічно вписуються в історію всієї України. А й справді, книга розширює горизонти нашого сприйняття фактажу, у ній викладеного, сприймається як саме реальне життя, що постає зі сторінок видання.
Особливу цікавість викликають розділи «Чужа криниця», «…А це – буремний спогад мами»», «Скупі на похвалу п’ятдесяті», «Весняна колобродила пора», де йдеться про дитинство і юність сільського хлопчини, який поставив собі за мету вибитися з безпросвітних злиднів, прагне будь-що домогтись свого. Він мріє стати поетом, словом зігрівати понівечені, загрубілі за війну і важке повоєння людські душі. Нелегко, ой нелегко було цього домогтися! На це потрібні воля, наполегливість і невтомна праця, ненастанна, до самозабуття.
І він працює, незважаючи на труднощі й великі перешкоди – хворобу, яка прогресує, злидні, котрі, здавалось, ніколи не полишать вдовиної хати. Миколка пише вірші, друкує сількорівські замітки, у районній, а відтак і в обласній газетах. Свої скромні творіння надсилає до редакцій різних видань, нерідко і сам навідується туди. Його вперто не друкують, натомість радять більше читати Тичину, Сосюру, Малишка… І працювати, працювати над собою… Минуть роки. Вірші Миколи Мачківського з’являться у періодиці, на полицях книгарень зарясніє збірками подільського поета. Вони привернуть увагу, отримають позитивну оцінку читацького загалу. Серед таких – «В житах», «Червоний рушник», «Живий дощ», «Зав’язь доброти», «Осіння радість»… Затим наступила пора з’яви прозових творів. Поет з усією відповідальністю і вимогливістю підходить до освоєння нового жанру. І робота ця досить успішна. Це засвідчує повість «Сорокодуби» (1994), у якій М. Мачківський талановито змальовує образ загиблого на війні молодого патріота, поета і воїна Володимира Булаєнка. Повість схвально зустрінута і поцінована критикою, читачами.
Після «Сорокодубів» з-під пера Миколи Мачківського побачили світ наступні прозові твори – роман «Пароль – «Проскурів» (1097), «Чорний дяк» (2000), «Провесінь в імлі» (2002), «До вежі Черленої» (2005), «Коріятовичі» (2010), «Карателі» (2015)…
У своїх прозових творах автор залишається вірним собі, раз і назавжди обраному принципу – писати правду життя, якою б суворою і гіркою вона не була, відтворювати словом, художніми засобами реальну дійсність. Образи у його романах, зокрема в історичних «Пароль – Проскурів», «Чорний дяк», «Коріятовичі» живі, колоритні, наділені рисами характеру. Тому–то привертають до себе, запам’ятовуються.
За усім цим , за творчим зростанням колишнього сільського хлопця, що врешті-решт здійснив свою мрію – став неабияким майстром слова, за його зустрічами з видатними письменниками і поетами, знайомствами та спілкуванням з Павлом Тичиною, Миколою Бажаном, Олесем Гончарем, Миколою Вінграновським, Ліною Костенко, Костем Гордієнком, Борисом Олійником детально простежується зі сторінок «Древа триєдиного». Оповідає автор добротною українською (ще б пак!) мовою, з добрим, що також властиво Миколі Мачківському, гумором.
«Мандрівки» по Україні і не тільки з відряджень – літературного музею, зустрічі з цікавими людьми, окремі знайомства, котрі запам’яталися надовго – далеко не повний перелік того, що очікує читача на сторінках «роману-нероману» Миколи Мачківського. Тут – цікаві оповіді про літераторів з незламної когорти шістдесятників, зустрічі з ними у розділі «Шістдесятники зблизька». Шістдесятництво, стверджує Мачківський, не забуте, воно з нами, на українських теренах, на українському підґрунті і в ХХІ столітті. З повагою і шанобливістю він говорить про тих, кого знаємо як його активних учасників, і про тих, що «не потрапили в оті величаві реєстри, мало відомі широкій читацькій масі. Хай так!…Але ми були першими читачами шістдесятників, ми були очевидцями їхнього стрімкого злету в літературі і мистецтві, їхніми незмінними супутниками». «…Бо ким заповнювалися величезні зали в політехнічних інститутах, в залах творчих установ?» – запитує автор. І сам же відповідає: «Та нами, студентами й учнями, молодими виробничниками, усіма тими, хто тільки спинався на літературні ноги. Ми були їхніми «братами меншими». І оці браточки, тепер уже сивочолі, згадують і згадують… І як не згадати, коли є що?..»
«Я – один із шанувальників того чудесного часу, ім’я якого- шістдесятництво» – резюмує автор «Древа триєдиного». Шістдесятництву і шістдесятникам відведено у книзі значне місце. Їх творчість – жива вода нашої, української літератури. До неї, як до вічного джерела звертатимуться, черпаючи силу й наснагу покоління нинішні та прийдешні. Дерево міцне корінням. Такого дерева ніякий буревій не зламає, жодна негода не здолає.
Багато сторінок у «романі-неромані» присвячено письменникам, поетам, які завдяки своїм творам стали і є нині помітними постатями в українській літературі, культурі. Автор у характерному для нього стилі розповідає про Бориса Олійника, Івана Драча, Миколу Вінграновського, Григора Тютюнника, Євгена Гуцала, Володимира Дрозда, Романа Андріяшика, Петра Засенка, Володимира Підпалого, Станіслава Тельнюка, Юрія Щербака, Леоніда Горлача, Михайла Ткача, Євгена Концевича, Миколу Кравчука, Бориса Мамайсура. Крім штрихів до їхніх біографій, ознайомлення з творчим доробком, у книзі подаються й деякі деталі зустрічей автора з ними тощо.
Нове видання передовсім захоплює широтою своєї розповіді, глибиною тематики, її розмаїттям. Тут сьогодення, нинішні реалії нашого буття, тісно переплітаються з минувшиною, з давно відгомонілим, водночас зберігаючи органічний зв’язок, цілісну єдність, яка непідвладна часові. Так, на сторінках книги поряд з розповідями про сучасних літераторів – учасників літературного процесу – невеликі за обсягом, але достому оригінальні за змістом публікації про відому не лише в Україні, а й в Європі, світі Емму Андієвську («Десятитомник Емми Андієвської»), а під дещо дивним заголовком «Подзвіння першоджерела» увагу читача приверне оповідь про нашого земляка «Реабілітований Ісайя Кам’янчанин», у центрі якої історична постать ХVІ століття. А замальовка (чи історична розвідка?) «Там, за снігами – калина» – це вже про життя і творчість Степана Руданського. Подаються також його окремі співомовки, що є справжніми зразками народного гумору. Простежується творчий шлях сатирика, його перебування на Поділлі.
Чільне місце у новому виданні подільського автора відводиться сучасному літературному процесу, його законодавцям. Серед імен тих, хто бере в ньому найактивнішу участь – відомі, знані широкому читацькому загалу імена, які не втомлюється називати М. Мачківський, – їм він віддає цілі сторінки, позначаючи коротким словом «Персонажі». У «Персонажах» – десятки, сотні імен і прізвищ визнаних уже майстрів слова, авторів багатьох поетичних і прозових книг, і тих, що роблять лиш перші кроки в літературі, хто долучився чи долучається до неї. Такий справді ретельно продуманий аналіз зроблено по кожній області, при сприянні обласної організації Національної спілки письменників України. Подібні дані особливо цінні , у них можна дізнатися про кожного (чи майже про кожного), що якоюсь мірою був чи є нині причетним до літератури на теренах України. Вони, поза найменшим сумнівом, стануть у пригоді не лише любителям і поціновувачам літературного надбання, а й науковцям, історикам, краєзнавцям. Усім, хто шанує українське слово, дбає про його розквіт, про відродження духовності рідного народу.
Немало сторінок відведено публікаціям, присвяченим літераторам Подільського краю, їх набуткам. Автор з теплотою і щирою симпатією згадує колег Миколу Федунця, Івана Рибицького, Петра Карася, Анатолія Ненцінського, Броніслава Грищука, Миколу Сумишина, Григорія Храпача… З вдячністю називає тих, хто у давно відгомонілі п’ятдесяті-шістдесяті, а відтак і в подальші десятиліття допомагав плекати молоду зміну, стояв біля витоків створення обласної письменницької організації. Це – патріарх сучасної української байки Микита Годованець, журналісти Микола Гонтарук і Микола Скорський, науковці Полікарп Свідер і Віктор Тищенко, інші («Літературні консультанти», «Скупі на похвали п’ятдесяті»).
Заслуговують на увагу розділи «Жести великих», «Епістолярій», «Творчі професії», «З літературної пошти», «Згадаємо всіх поіменно».
Про тих, кого немає з нами, про своїх колег, котрі відійшли у засвіти – «Мартиролог». У ньому – п’ятдесят імен прозаїків і поетів, журналістів, котрі вірою і правдою служили рідному народові і могли б послужити ще. Якби не, як пише автор, «зла доля, котра повелася з ними так жорстоко. Вони могли б залишити українській культурі справді неоціненну спадщину. Ми, живі, маємо пам’ятати про них. Творити за них і за себе».
…І все ж про «Древо триєдине». Власне про його жанр. Що це – роман чи «не роман»? Яке жанрове визначення новій книзі подільського прозаїка зробив київський професор Михайло Наєнко. Тут можна довго сперечатися, дискутувати. А задля чого врешті-решт? Нехай свою оцінку твору дасть читач.
Мар’ян Красуцький,
письменник, заслужений журналіст України, почесний професор Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка, лауреат всеукраїнської літературної премії імені Івана Огієнка.