Магія клинопису. Поетичний часопростір Павла Мовчана: пролегомени.

 
Микола СЛАВИНСЬКИЙ
 
На письмовому столі – осяжна збірка віршів «Сіль» (К.: Український письменник, 2014). Томик вагомий (майже п’ятсот сторінок!), назва аж ніяк не спокуслива: сіль – це таки сіль. Але ж автор… Павло Мовчан – здавна відомий, різноликий, мінливий, непогамовний лірик, невиправний книжник, шукач нових образів і незашмуляних слів-перлин, зрештою, любомудр, котрий повсякчас пропонує читачам захопливу, хоча й нелегку інтелектуальну мандрівку – від першої й до останньої сторінки будь-якого корпусу своїх відразу впізнаваних текстів. Так, упізнаваних, але не завжди розшифрованих, засвоєних, оцінених.
Нову збірку поет, як і раніше, зрештою, постійно, без жодного винятку, адресує не абстрактному читацькому загалу, а лише тим із справді вдумливих поціновувачів лірики, образна складність для яких – духовна розкіш, справжня естетична насолода. Ті, хто вміє й любить збирати нектар метафор, відразу відчувать, що до їхнього різноквіття немає второваних стежок.
Тут не скажеш: прочитав на одному диханні. Доводиться не раз і не двічі переводити подих, аби подолати природні для автора крутосхили, узвишшя, зигзаги й хитросплетіння символів, натяків, алюзій, алегорій та інших вишуканих тропів. Але диво дивне: книжку не хочеться відкладати вбік, «на потім», «на колись». Автор мовби зачакловує своїм поетичним клинописом і не розчакловує (не розчаровує!) до завершальної мініатюри збірки. Воістину унікальне ворожбитство в царстві сучасного віршотворення! Ворожбитство, яке передбачає духовну, естетичну та емоційну суголосність чи й сумісність із лабіринтними текстами.
Отож «Сіль»… Звичайна, для щоденного вжитку, потрібна, мов хліб і вода. Воднораз у поезії Павла Мовчана маємо добірне образне гроно із цим наскрізним символом книжки. Про його багатовимірність Іван Дзюба в розважливій передмові до збірки написав так: «…То виростають біблійні соляні стовпи; то сіль просякає слова, в яких мала б бути любов; то час виступає сіллю на ранах життя, на скронях; то «сіллю затрушене реміняччя доріг»; то в криниці не вода ряхтить, а сіль і «в жилах сіль замість крові»; то кожен день – «як «соляна могила» і «круто солиться» у сльозі «весь білий світ». Але поступово окреслюється основна група метафор із лексемою «сіль» – ті, що розкривають суто людський талан, людську здатність до дії в ім’я осмисленої, часом і жертовної мети».
І це ще не все. Кристалики солі, її розсипи чи єдина дрібка символізують життя й пізнання, ту суть, без якої нічого немає, зрештою, стають органічними, невід’ємними складовими вселенського начала: коли ліричний герой збірки вигукує: «О Боже!», то «солона луна вертає звідусіль». І тоді бринить надривного «голосу струна»: «О, як пече нестерпно сіль земна!». Процитованому завершальному рядку вірша із промовистою назвою «Сіль землі» передують два образні зчеплення: несподіваний, символічний – «слідкома йшли соляні стовпи» і звичний, уречевлений – «вітер солі кинув межи очі». Це природно для поезії Павла Мовчана. У її координатах світ реальний і світ, витворений розкутою уявою, накладаються один на одного, взаємодіють чи й зливаються в єдине ціле, де все взаємопов’язане й усьому є своє місце і свій час, де « очі шлях шукають для сполук, // для зав’язі – небесного й земного». Якщо ж між ними «єднальні ниті» рвуться, то відчувається не лише вага, а й «порошини гніт», малість якої аж ніяк не применшує її самодостатності, адже настає мить, коли «станеш піщині ти рівновеликим», надто ж тій, «яка замикає сипучість хвилин». Ось чому символ пилинки чи якоїсь іншої найдрібнішої частки сущого сусідує з визначальними поняттями, радше смисловими центрами книжки «Сіль»: час, простір, душа, життя, смерть, вічність… Вони знову й знову перегукуються, перелунюються, співвідносяться з рясними розсипами супутніх засадничих концептів, серед яких – камінь, залізо, пісок, лід (крига), птах, коріння…
Повторюваність вузлових означень, що символізують циклічність буття, його чарівне коло без початку й кінця, – від народних пісень і молитов, де основні мотиви варіюються, ототожнюються з духовною медитацією, переростають у навіювання. Саме як сугестія сприймаються спроби поета зупинити мить, коли зустрічаються два світи – видимий і невидимий, поцейбічний і потойбічний. Множинність суголосних образів мовби подовжує цю мить, робить її нескінченною, ірреальною, вічною, коли «суцільний гул посклеювали звуки: // грай гайворинний, жайворинний спів, // скрип дерева, розсохлої підлоги».
Медитативне начало віршів Павла Мовчана вловлюється відразу. В їхніх образних глибинах – уповільнений рух, нечутний плин змін, ледь вловне мерехтіння тіней на межі світла й темряви, де витворюється та мана, до якої хочеш, та не можеш доторкнутися, неначе до чужого чи свого відображення у дзеркалі. А ще маємо дивовижжя видінь, марень, снів, сюрреалістичних переливів, до яких долучається самозабутній спів пізнаної й непізнаної природи, « голуба туркіт», «щебет вівсюги», політ «лелек молодих», «голос зозулі, немов перемитий», заповіти соковитої трави перед тим, як зблисне проти сонця гостра коса. Усе це автор трактує як божественний дар життя, його світлоносність, що може за якусь хвильку щезнути в пітьмі, а оспівана сіль німо й непомітно розчинитися в неспинних водах повсякдення. Саме тут найвиразніше простежується здавна сповідуваний автором культ рідного бароко та праукраїнської символіки, органічне переплетіння яких щонайповніше розкривається під час мандрівок сакральними світами птахів, квітів, трав, а ще – обріїв, над якими – янголи, котрі не втратили й ніколи не втратять дитинність. І знову ж таки все це подається крізь призму набутої світової культури, до якої автор тяжіє з давно відшумілих літ упевненого дебюту яскравими віршами.
Магія образного слова дає змогу побачити ідеальну каліграфію небес, зоряні палімпсести та графіті прадавнини. Тут діють ті писані й неписані закони поетичного космосу, сенс якого – не у вивітренні змісту, а в наповненні його додатковими вимірами та кодами, в просвітленні потаємного, у прозиранні крізь затуманене чи задимлене скло часопростору. Багатозначні метафори сприймається і як послання, і як торжество духовного, внутрішнього, його вивищення над зовнішнім, прагматичним, що неминуче зникає в океані забуття. Натомість істина й краса залишаються, єднають серця, континенти й епохи.
Читач швидко звикає до того, що час у поетичних координатах збірки позбавлений прямолінійності й має у своєму невидимому сагайдаку стріли, що легко протинають обшири сьогодення й летять як у майбутнє, так і в минуле, або ж, минаючи сучасне, поєднують старовину та прийдешність. І ось уже «рівно гуде під корою час чорно-білий», «сьогодні стиснувсь час пружиною в зерні», «крізь лунку горловину прокручує час //і зернину, й пилину, і здрібнених нас», «вимірюється часу глибина», і ось уже чути «крик прийдешніх поколінь», лунає «чарівне слово «завтра», вуста «приховують провістя на майбутнє»…
Особливу роль у поєднанні різних часових вимірів відіграє дитинство, яке, за Павлом Мовчаном, достоту всесвіт, нескінченне, густозаселене загадковими символами й знаками, має божественне начало, уособлює позачасся та безсмертя. Тут важить кожна подробиця: цвіркун, що снує кубельце «в затишку срібному», «віжки прядив’яні», «хвоїни, скіпки, листя, насінини», «чебер, нечуйвітер, ранник, росоплач»… Назавше запеклися в пам’яті й роки, коли ліричний герой був «легкий від голоду», чув, як хліба просив у «війну померлий чотирилітній брат», ніс «соломи в’язку, // щоб душу перестуджену зігріть», тому в збірці наголошено: «Іду, обернувшись душею назад: // там мати із висівок паску пече».
Ставлення до незабутнього дитинства трепетне, зворушливе, а до уявного майбутнього – як до немовляти в колисці. Віра в світлоносність прийдешнього протистоїть апокаліптичним видінням, які дедалі більше поширюються в сучасній ліриці. Тим, кому завтрашній день бачиться похмурим кінецьсвіттям, автор адресує такі рядки: «Лунає слово, сповнене пророччя: // «Будучина» – як збанок для води». І не похмурий смуток, а мудра печаль, навіяна досвідом прожитих літ, вловлюється в усвідомленні неминучості завершення земного шляху, коли «лінія долі все глибше долоню січе», а «кожен день може бути останнім». Ось чому великого значення набуває образ протягів у часопросторі, які стають дедалі холоднішими, – вже й не осінніми, а січневими, зимовими: «протяг тягне все, аж гуде порожнина», «протяги б’ють із потрісканих стін» і «вся стерня – то сито протягів, //крізь кожну соломинку – вітер»…
При цьому збірку «Сіль» пронизує світла туга за ідеальним – цілісністю, гармонійністю, довершеністю буття, спрямованістю його до Абсолюту, бо, прозираючи «через товщу простору та часу», ліричний герой знову й знову вловлює, як «тріщина біжить». Образ цієї небезпечної тріщини – один із найважливіших у книжці. Автор подає численні багатозначні символи розщепленості кругообігу: «розповзаються часу волокна», «рвався простір», «крізь розриви униз натікало блакиті», «промоїни й шпари», «навпіл небеса розтяті», «небосхил розпиляний, щербатий», «і кришиться все, що не візьмеш у руки», «і простір сипучий кришився, // і сипався, сипався мелений час», «і тріскалось, тріскалось глиняне тіло», «розростається тріщини корінь», а зловісні «чорні круки на крилах щербатих // красти землю щоночі летять»… Унаслідок роз’єднаності виникає порожнеча, яку важко подолати й зігріти лагідним, добротворчим теплом, усталюється неповнота й ущербність як історичної, так і суспільної свідомості, звужене, а точніше вкрай вузьке соціокультурне поле, затиснуте в нещадних жорнах народного зубожіння.
Символам розламаності, щербатості протистоїть образ всюдисущої нитки, якою можна зшити розірваність коловороту буття. І ось уже «течуть, течуть єднальні волокнини, а поміж ними і життєва нить», «снується та нитка від вчора донині», «до нитки нить, до нитки нить, – тканням суцільним, спільним руслом», відтак лунає заклик: «Хутко нитку пронизуй». Знов-таки йдеться про нитку, яка спроможна зшити як час, так і простір, де «повітря кришиться щербато, //земля – єдине опертя».
Крім згаданих традиційних символів повітря й землі, в кожному з дев’яти розділів книжки художньо осмислюються й інші два першоелементи усталеного кола етноміфологем – вода та вогонь, а ще доволі часто зустрічається образ каменя (валуна), що спрадавна возвеличується як сакральний предмет – основа світобудови, підвалина буття, підмурок вічного, зрештою, ознака рідної ментальності, національного ідеалу. До речі, згідно з деякими архаїчними уявленнями, небо спершу було кам’яним, а за деякими – металевим. Ось чому в книжці раз по раз варіюються згадки про ще один важливий культовий об’єкт – метал: це, зокрема, ніж, шабля та меч як символи звитяги й віри в перемогу, зрештою, покари за підступну зраду (одна з посутніх, найпронизливіших тем збірки). У поетиці Павла Мовчана меч стає ключем, який відмикає «загати», а сакральності набуває все, що так чи так потрапляє в поле зору ліричного героя: коріння, хліб, шлях, папір…
Цілеспрямоване нашарування одних і тих самих образів та мотивів – не самоповтори, а самодостатні варіації, які вилаштовуються в суцільну лірико-філософську оповідь із наскрізним інтелектуальним сюжетом. В його основі – циклічність буття, основоположні категорії часопростору, таїна першопочатків, узагалі всього сущого, тверда віра в незнищенність духовних надбань.
Виразне християнське начало збірки поступово поєднується із язичницькими віруваннями та вселенськістю. У її незвіданих глибинах – невичерпність потаємних сил, стихія природи, нурт постійного оновлення, коли «нема межі між грунтом і зелом», а є «сущого тривання», перехід «життя у смерть і навпаки – щомиті», коли «бог водяний відпливає», а «гріхами обтяжений човен важкий» прямує до «всіх Світовидів, Хорсів, берегинь»… Присвяченим Степанові Пушику віршем «Світовид – язичницький ідол» автор наголошує, що «сила духу піднімає крила», що «камінь дише» й що, вигукнувши на всі сторони світу в космічну неосяжність найважливіші слова: «Воля», «Хліба!», «Життя!», «Мамо!», відлуння поверне те, що «суще і найближче». Його праісторичні витоки розкриваються в мініатюрах із промовистими назвами «Меч та шолом», «Старокиївський триптих» і «Малюнок у Софійському соборі», примножуються народною міфологією, в якій люди одухотворювали землю, вважали сушу тілом, каміння – кістками, воду – кров’ю, а рослини – волоссям велетенської істоти. До речі, символ волосся в збірці то окреслює силові лінії всесвіту, то уособлює духовну силу особистості, то, маючи магічну силу, визначає людську долю. І вже не дивуєшся, що саме у волоссі прихистилася синичка (ліричний герой по-дитячому наївно запитує себе й читача: «А де ж їй гніздитись, скажи?»), що знаний композитор іде з «уривками струн» й у білому волоссі несе синиць, що «у волоссі гніздо мостить пташка якась безіменна».
Павло Мовчан використовує міфи як чарівні кристали, крізь які чіткіше та опукліше (улюблене слово поета) сприймається і швидкоплинне сьогодення, і витворений уявою світ, де говорять дерева, синичка радить ліричному герою: «Лети!» й кидає йому «пір’їну в руки», а бджола сідає на кволу струну, «щоб віддать їй останнє тремтіння», і мрія про Україну модерну, цивілізовану, ба навіть ідеальну. Автор знову й знов орієнтується на універсальний архетип – космос, мовби складає звіт перед вічним, вияскравлює не зовнішні атрибути (герб, прапор тощо) національного начала, а його серцевинність, сутність, які унеможливлюють неприйнятні для ліричного героя безкореневість, «перекотипольство».
Повсякчасні самовдивляння й самовслухання, пошуки порозуміння зі своїм «я» типові для лірики Павла Мовчана. Здійснюються ці пошуки при різному, за назвами розділів збірки, світлі – при світлі сумління, серця та істини. Тут відгалужується ще одна важлива тема – розчахнутість особистості, коли «в роздвоєності дні минають», коли вже й «не лице – личина», зрештою, коли виникає запитання: «Хто ж з вас справжній з двох, ну хто ж?». Велику роль при цьому відіграють образи двійника, когось невідомого або невидимого, які можуть озватися, покликати за собою: «Що ж, ходім… – обізвавсь хтось незримий», «хтось звідкілясь гука мене». Воднораз маємо й чимало звертань ліричного героя (здебільшого узагальненого образу, а подеколи й конкретизовано іменем) до самого себе: «Спинися, почекай – а що ж ти, Павле, втратив?».
Метання думки й душі, вагання, сумніви, рефлексії – нічого не приховано, не обійдено, не замовчано «в проміжку твого «я». Ось лише деякі щиросердні зізнання: «Я – кокон безпорадний», «недосконалий я», «здригається душа від доторкань», «душа прохромлена гвіздком», «і грань земна зі мною, і невідомий я»… Ліричний герой бачить «розірвану судину часу», але вловлює й «сонячну мить», відчуває «сирітство світу», «тління», однак, пустивши погляд у небо, радіє, що там «усі розриви зшиті».
Видно з усього, недомовлене, не проявлене муляє авторові, тим-то він повертається до метафізичних глибин зради, розглядає її сутінь, тіні та відтінки. Не згасають у пам’яті й колись завдані гоніння, образи, кривди: «Крізь вирву глянув у стіні: // там одяг чистий мій святковий // топтав хтось люто у багні. // Мої читаючи нотатки, //він реготавсь, їх шматував»… Характерні й такі рядки: «Сам у себе вростаю і шукаю спасенного місця, де б // і сонця удосталь, і тінь не глушила, і сокира не бачила».
Лірика Павла Мовчана – вся! – інтелектуальна, значна частина її – філософська. Саме філософський дискурс збірки обумовлює й передбачає відсторонення від суєти суєт, увиразнює болючу, відверту сповідь про ненастанне поривання душі до високостей, богонатхненних першопочатків, до того поетичного ворожбитства, яке дає змогу проникати внутрішнім зором у минуле й майбутнє, відтворювати їхню поліфонію.
Цікаво, що в інтелектуальних обширах Павла Мовчана – досвідченого книжника, можливо, й чорнокнижника – дуже рідко зустрічаються суто літературні ремінісценції, епіграфи, відсилання до відомих імен. Та, безперечно, вибаглива культура образного мислення Павла Мовчана – від класичної спадщини, а спосіб слововираження, наснажений світовими й національними прасимволами, – від хисту, яким наділила поета природа.
Його вільне, розкуте, емоційне письмо зажди натхненне, асоціативне, з бурхливою течією несподіваних образів, а також калейдоскопом видінь і візій, коли підсвідоме витворює нові й нові загадкові візерунки, які мовби розсувають обрії пізнаного й позначають невидимі зв’язки між небесністю та земною твердю. Не зайве тут застереження: глибина змісту віршів поета розкривається не відразу, та якщо вже розгортається сувій шифрів, то починається справжнє розкошування в царстві слова, причащання його духовною силою й красою. Один із розділів так і названо: «Слово». Сприймається воно і як звернення до вищих сил із проханням примножити на рідній землі добро, справедливість, милосердя та красу, і як молитва, яка, за Михайлом Бахтіним, належить не до художніх творів, а до вчинків.
Павло Мовчан ще з часів дебютної збірки «Нате!» (1963 ) обстоює й утверджує складність лірики як доцільність, природну сутність і закономірність, тим-то і в літературознавчих студіях постійно акцентує на «стеблуванні поетичного слова», розглядає його «у системі вічних координат», зрештою, наголошує, що «мова – явище космічне», отже, і непросте, багатовимірне, і таємниче. Отож у системі творчих координат автора «Солі» органічно вилаштовуються довгими рядами непрості образні зчеплення на кшталт «птахо-дерево-людо-глино-зерно», а також хитромудрі сплетіння: «Без ліку птиць у тобі, загніздившись, поснуло, //обтяживши пам’ять, як дощ, що зіперсь на плече»…
Важко розшифровувати такі образи? Що ж, це загальнолюдська проблема. До роздумів про неї в збірці додається заочне спілкування з уявними – неодмінно мислячими – читачами. Саме на них орієнтується автор, саме з ними веде щирий діалог: ділиться спогадами, про щось запитує, із чимось сперечається. Хто любить складність, той не сумує за простим, яке нерідко вважають найкоротшим шляхом до істини. Та чи так це насправді? До того ж не всі закодовані метафори необхідно препарувати. Є й інший спосіб – сприймати на віру й насолоджуватися їхніми таємницями.
При цьому слід брати до уваги недомовленість – постійну супутницю Павла Мовчана, яка унеможливлює поквапливе ознайомлення з текстами, спонукає до співтворчості. Система віршування автора відкрита для цього, надто ж тоді, коли логіка прямолінійного сприйняття образів складає крила й поступається місцем уяві, здогадам та припущенням. Різнотлумачення поетичної метафізики Павла Мовчана цілком закономірне, бо «сплелись слова – було словозмішання, // у плутанині вичахнув і зміст».
Можна припустити, що головне для лірика – виповісти себе, вилити все, що налинуло в душу, а як сприймуть і потрактують оприявлене – то вже справа читачів. Видається, що багато суто мовчанівських рядків мовби навіяні мареннями й снами, неконтрольованими сплесками підсвідомості, а іноді складається враження, що це й не поезія, а філософське чаклування, напружене мислетворення на твоїх очах. Саме тому в образному дивосвіті Павла Мовчана пісок і вода «лійкуваті» (тобто набувають форму лійки), «зойк чи вигук гострий», «непритомні вуста», «лункий листок», «вітер ламкий», «горбатий страх», «розреготавсь квадратно», «сміх потрісканий»…
Виникає довга плетениця своєрідних «мовчанізмів», які природні лише в контексті метафоричного клинопису цього автора і які більш чи менш вдало зв’язують воєдино химерне плетиво поліваріантної поезії пізнання людини та світу. У її центрі – вже й не життя, а житіє, перехрестя, де стають на герць буття й небуття, сходяться в двобої добро і зло, правда і кривда, любов і ненависть, де зустрічаються Україна суща й Україна омріяна. Тут елегантність новочасного образного вбрання часто-густо сусідує з народнопоетичними шатами, в яких природні лукаве й іронічне, сороміцьке й воднораз філософське, на щастя, не відшліфоване до блиску, а в’язке, остюкувате, насичене вмілим зближенням книжних зворотів і різномов’я доби. Це та стихія поетичного мислення, та повінь образів, яка лине поза річищем раціональної, закам’янілої структурованості. Спонтанність вловлюється і в творенні веселкового барвосвіту з його «весняною тонкістю фарб», де все ж таки виразно домінує білий колір: маємо не лише білу сіль, а й білий попіл, «на білому вітрі», «крізь прорізи білі у чорній стіні»… Ясна річ, пригадуються рядок Богдана-Ігоря Антонича: «І білі села, й білий жар, і білість куряв», а ще його «білий камінь» та «біле «сонце», однак у Павла Мовчана своє поле білини, власне відчуття, що «в болю – білий колір».
Ще один важливий образний орієнтир збірки – світло, світлий. Тут «стеблування слова» особливо розгалужене: «і світло спалахне», «крапля світла», «пляма світла», «скибка світла», «світло біле», «світла окрушина», «спів наповнений був світлом негріховним»… Приклади можна примножувати – аж до твердого переконання із завершального вірша збірки: «Бо світло з світла виника».
Книжка «Сіль» (до речі, це характерно для всього доробку Павла Мовчана) насичена здебільшого вдалими, подеколи натужними, але завжди з любов’ю виняньченими новотворами: «ніч шлюбнокрила», байдужжя, «спрозорене крило», тонкожало, зрадзілля, джерельнострумна, «зникало в блакиті пташок клинописся», небоносний, «півні дзвінкороті», кульбабна, свіжоустий… Самобутні понятійні ряди розпочинаються вже із першого рядка заспівного вірша збірки: «Книгу життя розігни, бо промкнулась трава крізь окладень». Такі слова, не припорошені попелом часу, – одна з посутніх ознак світосприйняття поета, способу його мислення. Щоправда, трапляються й образи-кочівники, скажімо, «потульно», «потульна кора», «потульна земля», «в незвичній потульності»… Тим-то в розділі «Слово» бринить творчий неспокій автора, котрий, сягнувши вершин майстерності, виважує, куди і як рухатися далі.
На щастя, важко прогнозувати, яким буде віршотворення Павла Мовчана в майбутньому (навіть у близькому). А ось нині його лірика як дивовижна паралельна реальність, далека від марноти марнот повсякдення й практики суспільного існування «тут і тепер»,– те філософсько-естетичне явище, що зберігає свою окремішність і не втрачає духовної значущості від найдавнішого «Нате!» до нинішньої «Солі». Звичайно ж, густе образне плетиво поглиблює герметичність текстів майстра складних метафор. Але таким Павло Мовчан був завжди. Іншим поета не уявити. Та й навіщо?