Людмила Тарнашинська. «Ментальний код російського фашизму»

959

“Українська літературна газета”, ч. 5-6 (323-324), березень 2022

Перечитуючи шістдесятників: Євген Гуцало. Ментальність орди. (К.: Просвіта, 1996).

Працюючи над літературознавчою розвідкою про Євгена Гуцала (див.: Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління (Історико-літературний та поетикальний аспекти). К.: Смолоскип, 2 вид., доп., 2019), я десь трохи романтично, як на нинішній жорсткий час, писала про те, що апологія дому трансформувалася в творчості письменника в апологію національного дому, де Україна постає в усьому конгломераті історичних і геополітичних проблем. Цитую: «Публіцистична іпостась письменника розкрила мудрого аналітика, глибокого діагноста, знаючого історика, гострого публіциста. Бачимо діапазон  розвитку, який можна означити так: від «орди туману» до «Ментальності орди», де першу метафору взято з раннього ліричного оповідання «Концентричні кола осені», а друга – назва книжки його статей (1996), котра побачила світ уже після смерті письменника (щоправда, більшу частину статей він опублікував за життя на шпальтах «Літературної України»). Створюючи справжній гімн осені у всіх її живописних виявах динаміки й трансформації, ранній Є. Гуцало відтворює словом імпресіоністичний «настрій» природи: «…А потім – кочівницька орда туману,  його завойовницька мла тане, розсіюється, відступає повсюдно…» /…/ Несподівана для Гуцалового читача книга «Ментальність орди» – це  аналітичний розмисел про джерела російської загарбницької політики з глибоким аналізом історичних і літературних джерел, фактів, достеменним знанням історичних реалій та їх інтерпретації минулими й сучасними «коментаторами» від російської експансіоністської ідеології. ««Євразійський простір» у потрактуванні його апологетів, – пише Є. Гуцало, – це, на мою думку, філософія орди і «географічний факт» (П. Чаадаєв) таки орди, яка нині перебуває й завтра хоче перебувати ордою» (стаття «Ментальність орди, або ж творення «Євроазійського простору»») – ця студія була вперше надрукована 1994 р. в «Літературній Україні» і, як це бачимо нині, виявилася аналітико-провидницькою, застережливою /…/ Вражаюча джерельна база, вміння подивитися на факт через призму історичного досвіду, лаконічність і переконливість – усе це характеризує Є. Гуцала як публіциста високого ґатунку, котрий зумів у час X зосередитися на історичному минулому й тривожних симптомах його сьогодення й застерегти українське суспільство від легковажної недалекоглядності. Так Є. Гуцало проходить свій непростий шлях від тонкого лірика-імпресіоніста до глибокого аналітика, являючи справжній, не трибунний, не показовий, а природний, «сродний» самому духові й ідеалізмові патріотизм» (С. 374-375 цього видання).

Однак, у контексті сьогоднішніх воєнних подій в Україні, коли всі наче раптово прозріли й викинули на смітник історії свої ілюзії щодо неможливості такого трагічного сюжету, іноді апелюючи  до застережливого тритомного роману-дослідження В. Білінського «Країна Моксель, або Московія» (2006, 2008), варто все ж  повернутися і до предтечі, праці  Євгена Гуцала. І, перечитавши її з позиції нинішнього дня, віддати належне і величезній пошуковій та глибокій аналітичній роботі письменника, і його далекоглядності, й застережливій прозірливості. У цих актуальних (і тоді, і тепер – попри те, що адресовані «Україні Кучми»), написаних із прискіпливою уважністю публікаціях, зібраних незабаром у книжку «Ментальність орди», подається не просто зріз окресленої проблеми, а значно більше – анатомія злочинної суті московської орди. Тож я тут не претендую на жодне відкриття чи нові тези – все це вже зробив для нас Євген Гуцало ще 1994 р., – не історик, не дослідник, а тонкий, філігранний лірик. Зробив це, відклавши лапідарне письменницьке перо, вдавшись до неспростовного, жорсткого фактажу і не лише розмислової, а й апріорі застережливої аналітики. Тому не можу відмовити собі в густому цитуванні – і сподіваюся тут на розуміння читачів. Адже краще за все написане відповідальним дослідником чверть століття тому (однак, на жаль, не враховане, не засвоєне суспільною свідомістю) навряд чи можна сформулювати. Хіба шукати аналогії і, що більш ілюстративно, – жахітливі свідчення (ними переповнені наші мас-медіа, і мало хто читає про нечувані звірства непрошених «асвабадітєлєй» без сліз) – свідчення людиноненависництва й людожерства російських фашистів  у нинішній трагічній (але й переможній!) для українців визвольній війні.

Книжка складається з восьми окремих, однак послідовно пов’язаних наскрізною темою й змістом статей про сутність «бродячої Русі», яка «давно вже відірвалася від власної землі», спустошуючи своїм начебто легітимним «примноженням» землі чужі. Яскраві їх назви говорять самі за себе, а тому важливо їх нагадати: «Буслаєвщина, або ж не вздовж, а впоперек каменя», «Безодня, або ж Іван Грозний: «Все воры», «Ментальність орди, або ж творення «Євроазійського простору», «Оргія, або ж ефект мухомора», «Гусячі багнети, або ж Г. Державін: «Поля и грады – стали гробы», «Знак Чечні», «Знак Хіви», «Раби рабів, або ж «Какую Россию мы потеряли?» – сукупно вони  створюють «ікебану національного характеру» сусіда, який судився нам за якимось злим фатумом.

Це був час, коли відбувалися трагічні події в Таджикистані, на  всю «матушку Рассею» безпардонно звучали імена нині почилого в бозі Жириновського, діяння сумнозвісного генерала Лебедя, в інформпросторі розгойдувалися патріотичні тези О. Солженіцина, а українці проводили свої демократичні акції під гаслом «Україна без Кучми», чия теза «Україна – не Росія» «заговорила» нині не лише вербально, а й у звитяжних боях за саме право залишатися українцями. Письменник щиро зізнається, що від статті академіка Д. Лихачова «Нельзя уйти от самих себя… (Историческое самосознание и культура России)» у ч. 6 за 1994 р. «Нового мира», котрий фактично проповідує російський націоналізм («Притягательные силы к другим народам, особенно слабым, малочисленным, помогли России сохранить на своих пространствах около двухсот народов. Согласитесь, это немало» (С. 3); і подальша теза самого письменника: «Тебе вирізують на твоїй території, а потім ще й беруть на себе клопіт зберігати тебе на твоїй же території!» (С. 11) – уже радикально спростована жахіттями прицільного винищення українського народу в новітній російсько-українській війні: масовими розстрілами, примусовою депортацією, гвалтуваннями, фільтраційними таборами і навіть ноу-хау «військової операції» ХХІ століття –  крематоріями) його постійно «заносить» від «обраного аспекту». Однак письменник бачить у цьому свою логіку. І недаремно. Адже російський фольклор з його домінантами розбою, пресловутим Солов’єм-Розбійником, Іллею Муромцевим, «билинної слави і билинної невмирущості» Ваською Буслаєвим (його реальна історія, покладена на імператив фольклору,  хоч кого зажене у справжній ступор) – правдивий кладезь для глибинних психоаналітичних спостережень і цікавих аналогій – він і послужив Є. Гуцалу адекватним дзеркалом для висновування власних тез: «…Саме про таку свою батьківщину з болем говорив російський поет: «Прощай, немытая Россия, страна рабов, страна господ, и вы, мундиры голубые…». Хоч би й що казали, проте ленінщина – це не жидомасони, а ті ж самі «добры молодцы», ті ж самі, оперті на філософію марсизму, у загальнодержавних масштабах російсько-злодійські «удаль, отвага, молодечество и разгулье». Інші народи на так званому нашому «євроазіатському просторі» колонізовано не просто російською військовою силою, а ще й віддано на освоєння, на перетравлення, на нову модифікацію саме російським національним характером, саме оцими розбійно-злодійськими «удалью, отвагою, молодечеством и разгульем», а ще ж і тим способом господарювання, яке гірше всякої безгосподарності, а ще ж і тим здирницьким чиновницько-держимордним ладом, який мало чим відрізняється від казармено-тюремного. Тепер от маємо жириновщину. А що після жириновщини?» (С. 15) – запитує письменник, ще не знаючи тоді, в середині 1990-х р., про грядущу еру путінізму, про моторошний для України ранок 24 лютого 2022 року: ось і маємо! Але й попри це з його пера зривається  вирок кремлівському «старшому братові», дарма що зі знаком запитання: «Чи ленінщина-жириновщина фатально неминучі, безсмертні, бо заколовані в національному характері, в самій вдачі народній, бо, власне, це є буслаєвщина – від Васьки Буслаєва – на часи минущі, йдучі й грядущі?» (С. 15). Якщо про недавні метаморфози присутності/нібито відсутності/чи справді уже відсутності одіозного Жириновського ми вже начувані, то феномен братця-молодця завойовницької «доблести» й «удали» розкрився нам у всій його страшній ницості й ненажерливості тепер, у трагічному в контексті наших потрясінь «братерським визволенням» – визволенням від самого нашого права на незалежне життя.

Пропустимо не менш цікаві, колористичні й історично та документально підкріплені  спостереження письменника про «Русь хмільну» (звідси і назва розділу – «Оргія, або ж ефект мухомора»), де панує «п’яний дух, і він потребує хмелю, п›яності, сп’яніння, інакше він уже не спроможний бути  не те що п’яним духом, а навіть просто духом, перетворюється на ніщо, на якусь прямо протилежну, самогубну субстанцію…» (С. 85). Нічого вам це не нагадує?!. «А тим часом… Васька Буслаєв скаче!  Скакав і скаче. /…/ Бо вимагають «інтереси Росії», а «інтереси Росії» завжди розумілися однаково …» (С. 17) – і цього вже ніхто не може спростувати, навіть обережні прихильники ілюзорного перемир’я.

Автор проводить паралелі з Сибіром («Одно освоение Сибири чего стоит!» – захоплюється академік Д. С. Лихачов») (С. 17); (додам до Гуцалового і власний пасаж: існує цілий шеститомник Задорнова-старшого про освоєння Сибіру й Далекого Сходу, виданий у 1977-79 рр.), і особливо яскраві – з Новгородом. Останній за свою непокору й незалежництво – а новгородці зберігали в своєму ментальному коді «колись принесені з Київської Русі в Новгород традиції народовладдя», тому й мали бути у контексті фрази-зізнання Івана Грозного «РУССКИЕ МОИ все воры» «неминуче знищені». Бо були «активно чужі й ворожі по-азіатськи тиранічній Москві» (С. 24).  У 1570 р. Новгород зазнав особливо жорстокої розплати: «Московська рать підпалювала новгородців живцем, кидала на волховську кригу (сучасні жителі Новгорода, як пам’ять про ті жахливі події, зберігають назву ріки Волхов – Красна, і то не тому, що сама річка величава, з мальовничими берегами, а тому, що червоніли-пінилися її води від крові новгородців), не милувала навіть немовлят, – годилися всі канібальські способи знищення єдинокровних і єдиновірних. Християнин цар Іван упивався живою кров’ю разом з релігійним воїнством. «Русские мои все воры». А так знищити свій же таки город,  а отак відняти у десятків тисяч  безвинних новгородців їхнє життя – це гірше злодійства, цьому й слів не добереш», – обурюється Є. Гуцало (ми ж на споконвічній українській землі маємо право означити подібні звірства містким і точним словом – геноцид). І продовжує: «Але під час звірячої оргії (даруйте, біблійні «львы рыкающие»!) віднято не тільки життя людське, а й усілякі скарби. Було пограбовано церкви й монастирі, конфісковано ікони, коштовності…» (С. 19). Читаєш Гуцалові свідчення/спостереження про історичне злодійство «білокам’яної», про те, як з початком 1990-х р. масово розкрадався Чорноморський флот – своїми ж, а не українськими націоналістами, та інші його спостереження того часу, порівнюєш із сьогоденним мародерством російської босоти у військовій формі, і бачиш, як маліє розуміння  цінностей і дрібніють апетити завойовників – всі ми знаємо нинішній асортимент награбованого цими «молодцами». Якби не одне але… Ці ненаситні кровожери беруть данину нашими життями, життями дітей, обпалених війною, понівеченими долями й зруйнованими містами, вулиці  яких перетворюються на цвинтарі. У «суті довготривалої агресії Москви щодо Новгорода» письменник, за його зізнанням, набирається «відваги читати і розшифровувати все подальше й теперішнє протистояння Москви Україні, чий дух також був і є активно чужий і ворожий духові «білокам’яної»» (С. 24), апофеозом чого й стали події лютого-квітня 2022 року. І в цьому контексті хочеться запитати: «Де ж ви зараз, новгородці? Де ваш голос протесту, освячений генетичною пам’яттю?». Молох імперії перемолов останні її залишки…

Людмила ТАРНАШИНСЬКА,

 доктор філології, професор, керівник Центру дослідження проблематики українського шістдесятництва Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України 

 

   

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

     

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!