Людмила Грицик. «Тексти і контексти Миколи Ільницького»

622

 (МИКОЛА ІЛЬНИЦЬКИЙ. ЧИТАЮЧИ, ПЕРЕЧИТУЮЧИ… ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧІ СТАТТІ, ПОРТРЕТИ, РОЗДУМИ. ТЕРНОПІЛЬ, «БОГДАН», 2019. 320 С.)

Міркувати над літературно-критичним напрацюванням Миколи Ільницького – значить учитися в нього виваженим, переконливим розмислам над прочитаним, його «оптиці» (Я. Поліщук) дослідження. А ще – умінню залучати до спостережень матеріали великих і малих (М. Кундера) контекстів, у яких проводить їх учений. Це ті риси, що з’явилися не сьогодні і вражають і в усних дискусіях, і при читанні праць. У нього особливо гостре відчуття фактів; знання фактичного матеріалу, уміння бачити / аналізувати його у різних площинах – ідейно-естетичній, образній – чи то він пише про конкретного автора (М. Шашкевича, Ю. Липу, Д. Загула, І. Калинця чи В. Герасим’юка), чи спостерігає над найприкметнішими з’явами «Молодої музи», сучасною історичною прозою або «формулами осягання Антонича» Розмисли над творчістю української еміграції займають особливе місце у вивченні / осягненні зарубіжного українства, а відтак і того крила української літератури, яке, розвиваючись у найнесприятливіших умовах, урізноманітнювало / збагачувало власне письменство. Перечитуване М. Ільницьким, народжує «сприймальні змісти» (Б.-І. Антонич), які найточніше відповідають його розумінню твору, літературного процесу тощо. Можна сказати, що визначена назвою книги проблема про- пере- повільного читання для автора не нова. У цьому переконують попередні праці: наприклад, «Українська літературознавча думка ХХ століття» (2015), яка давно потребує перевидання, не меншою мірою і з погляду порушуваної проблеми, так само як і «Порівняльне літературознавство» (разом із В. Будним, 2007, 2008) – єдиний на сьогодні в Україні підручник, де автор виступає ще й як блискучий теоретик літератури, зі своєю концепцією порівняльного літературознавства, його місією і можливостями і тією ж на сьогодні конче важливою проблемою сприйняття, прочитання. Його теоретичні викладки, що стосуються порівняльних аспектів національних жанрових систем, літературних стилів і напрямів, підкріплені / проілюстровані фактичним, історико-літературним матеріалом, що працює на вищу мету, утвердження якої не потребує зайвих дискусій. Надзвичайно розвиненим, за словами Т. Еліота, відчуттям різних сфер фактів позначена й одна з останніх книг М. Ільницького «Читаючи, перечитуючи…» (2019), якою автор виробив певну «стратегію» (В. Ізер) естетичної рецепції багатого в часі (від Т. Шевченка, І. Франка, М. Грушевського – до В. Герасим’юка та В. Неборака) художнього матеріалу. Якщо прийняти думку І. Фізера про те, що «значущість тексту визначає уява реципієнта», читача, то роль дослідника-історика, теоретика літератури – в даному випадку М. Ільницького, надважлива. Для нього читання нового / старого / давнього, свого / еміграційного, кажучи словами того ж Т. Еліота є «органічним цілим, системою, щодо якої окремі твори і твори окремих авторів набувають справжнього значення». Це вимагає особливої уваги до матеріалу, тонких спостережень і виважених висновків. Інтелігентний, ерудований, коректний М. Ільницький залишається таким і в роботі зі словом, прочитанні / оцінці літературних явищ.

Сказане помітно і в його перекладах, виконаних як-от Румі (із Я. Полотнюком), Фірдоусі (із Р. Гамадою) за участі знавців чужих мов (перської, арабської). Розмисли М. Ільницького над процесом відтворення перського епосу (після Ф. Корша, А. Кримського, В. Мисика) вражають великою відповідальністю за мовлене / знайдене слово-відповідник, відтворену картину чи, здавалося б, зовсім незначну деталь. Так у роботі над відображенням чужих / інших пам’яток він постає не лише практиком, але й теоретиком. У розділі «Коренева система», повертаючись до Шевченкових «Давидових псалмів», автор не випадково знову говоритиме про художній переклад як один із дискурсів літературного пограниччя.

М. Ільницький «відкритий на всі прочитання» (с. 4), на діалог. Інтерпретаційним ключем рецензованої праці прочитання і перепрочитання багатьох сторінок історії української літератури ХІХ-ХХІ століть є налаштованість на переосмислення, «деканонізацію й суб’єктивацію» багатьох літературних явищ, що залучає до вислідів весь спектр літературних і позалітературних джерел: «читання, – за В. Ізером, – дає нам шанс о-мовити ще не о-мовлене» Як, наприклад, у «Читаючи, перечитуючи…» у розділі «Студії» (Т. Шевченко, І. Франко, М. Грушевський), міркуваннях про секрети Шевченкового вірша, його структуру. М. Ільницький одночасно і літературознавець, читач, переконливий у судженнях як над материковою, так і еміграційною літературою. Вслухаймося в його розмисли над Шевченковим віршем, неповторністю Шевченкового «гаптування» (с. 7). Уважний до «знаків контексту» у творчості українського поета М. Ільницький – професійний літературознавець – навдивовиж легко, не відступаючи від основного завдання студії, прокладає містки від одного автора до іншого (до В. Барки, Р. Федоріва, В. Шевчука, Г. Пагутяк) і це не нагромадження імен, творів – так він, наприклад, простежує функції окремих символічних образів – від Шевченка і до творів сучасних авторів, де символічне начало «набирало в літературі нових форм і сенсів» (с. 23). Треба відзначити, що тема Шевченка є наскрізною у книзі (наприклад, «Мотив ендиміона як ключ до поезії Тараса Шевченка: Степан Балей та ін.). Так, розвиваючи, поглиблюючи «синтетичну теорію наукового вивчення окремого твору» Л. Білецького, М. Ільницький о-мовлює не-о-мовлене. .Інший приклад – його перепрочитання І. Франка у контексті гетевського сприймання природи. Автор простежує різні напрями руху Франкової думки. Багатство методологічних підходів, використовуваних дослідником, знання літературно-художніх практик по лінії Гете – Франко приводить автора до цікавих припущень про природу Франкового образу «землі-всеплодющої матері», про силове поле образу і творчий діалог у літературі (с. 41). Це стосується і «лисячої одіссеї», твореної І. Франком та Й.В. Гете, її місії в українській літературі. Адже як поема «Лис Микита» стала одним із найпопулярніших творів І. Франка і мала чи не найбільше видань, вона здобулася лише на захоплені відгуки, але не на літературознавчий аналіз, зокрема не на порівняльну характеристику з поемою Гете» (с. 53). Ільницький не лише детально простежує «археологію» «Райнеке-Лиса» Гете, місію Франкового «Лиса Микити» в українському тваринному епосі, а й торкається перекладацької діяльності Д. Загула, близького до неокласиків, і з погляду роботи над поемою Гете невідомої. (Особливий інтерес у зв’язку із введенням у дослідження матеріалів із життя і творчості Д. Загула викликає розділ, який має підзаголовок «Дмитро Загул – відомий і невідомий, с. 125-141). Подібні спостереження / відкриття заповнюють лакуни в історії української літератури та вивченні творчої лабораторії письменників, розставляють підтверджені фактами акценти в дискусіях, що тривають упродовж десятиліть. Як-от розмисли над призабутими сторінками «генія у світлі психоаналізу» (В. Пахаренко) С. Балея: «для нас, – міркує М. Ільницький, – особливо важливі шевченкознавчі праці С. Балея,  … в них застосовані нові підходи до тлумачення творів поета, … вони не заперечують, а розвивають ті лінії, які сформувалися раніше і досі залишаються важливим інструментом інтерпретації Шевченкового слова» (с. 84). Закономірні й риторичні питання, що раз-по-раз з’являються на сторінках книги: «… чи одержала вона (проза М. Грушевського – Л.Г.) … визнання, чи залишилася й далі на маргінесах його багатогранної діяльності» (с. 82). Це при тому, що про автора виданої 1928 року збірки М. Грушевського М. Зеров (ці думки наводить і М. Ільницький) писав: «Вона стоїть на вододілі між Кониським, Грінченком і Коцюбинським, пристаючи до нової техніки письма… ще далекий від оздобленого імпресіонізму Коцюбинського» (с. 78). Так само про «різні причини», що призводять упорядковану ще М. Возняком, але неопубліковану збірку творів М. Грушевського (с. 82).

Своїми розмислами автор не обминає недомовленостей і парадоксів; він змушений не раз виходити на маргінеси літературного процесу, аби закцентувати увагу на важливому, у тому числі й пов’язаному з діяльністю письменників еміграційних. Усвідомлення того, що стрімкий розвиток літературознавчої науки, нові методології виробляють нові/ інші підходи до прочитання багатьох художніх з’яв, дискусій спонукає М. Ільницького перечитувати, знайти свій кут бачення, скажімо, і «Української хати», і «Нової України», і «Молодої музи». Його «непоборна тенденція» зробити так, аби нічого не загубити, не втратити у когорті творців української літератури початку ХХ ст. змушує звертатися до фактів різного характеру (і навіть ваги) – художніх творів, періодики, листів, спогадів, епізодів із життя української еміграції, яку він знає чи не найкраще, – щоб бути переконливим у своїх судженнях (наприклад, його розмисли над «Малою літературною енциклопедією» П. Богацького, Сідней, 2002, «Малою енциклопедією С. Онацького, Буенос-Айрес, 1957-67, «Азбуковником» Б. Романенчука, Філадельфія, 1969 та ін.). З погляду історичного розвитку порівняльного літературознавства в Україні на початку ХХ ст., проблематики, основних тенденцій, залученого фактичного матеріалу безцінною є студія, присвячена М. Мухину. Це, мабуть, перша з часів оприлюднення публікації М. Неврлого (її не обминає увагою автор) про «відомого на празькому бруку» М. Мухина. Не менш важливі розмисли над «обірваними струнами» Я. Цурковського, автора «Збентеженого літака» чи, до прикладу, «Український топос Овідієвих метаморфоз» (співзвучність мотивів «Овідія» М. Зерова зі збірки «Скорботні елегії» з мотивами української поезії 20-30-х рр. ХХ ст., новелами Й. Позичанюка (с. 180). Автор не обминає добре відомих імен, прийнятих, усталених думок, коли має своє / інше бачення, підтверджене фактами. Так, добре відомі історико-літературні біографічні дані він поєднує в оцінках рецепції М. Драгоманова різними (материковими та еміграційними) колами українців, спонукаючи читача до «безпристрасних, об’єктивних» (М. Антонович) розмислів. Оперуючи текстами, багатим фактичним матеріалом, М. Ільницький розглядає кожне явище у контексті розвитку основних тенденцій світової літератури, як, приміром, творчості Б.-І. Антонича, міркуючи над його інтенційністю, спостерігаючи над новими рисами поетики, що сприяє «створенню окремої дійсності», новим змістам.

«Сильвети» М. Ільницького – це скоріше повернення до добре знаного, читання-перечитування з погляду пережитого, духовної традиції (як-от у М. Петренка чи В.  Герасим’юка), осмислення життя Львова (у Р. Кудлика, І. Калинця), генетичного кола образів, ремінісценцій, символіки (І. Вовк). Спираючись на потужну теоретико-методологічну базу, він перечитує Шевченкові «Давидові псалми», простежує «процес переформатування біблійного тексту в художній». Критик, літературознавець постійно перебуває на хвилі літературного життя. Інколи це просто вражає.

Показовим у книзі М. Ільницького є останній розділ, яким автор повертається до знакових в українському літературознавстві постатей І. Дзюби, Ю. Барабаша, В. Панченка та ін. Компаративна методологія є тут визначальною. Але, якщо порівняти вектори дослідження, намічені автором у «Порівняльному літературознавстві», низці інших праць, що передували рецензованій, не можна не помітити, як урізноманітнюється характер вислідів, мета. І хтозна, чия праця – Ю. Барабаша («Вулиця Крокодилів…») чи самого М. Ільницького важливіша у розмислах про можливості, перспективи порівняльних досліджень, особливо пов’язаних із т. зв. «кореневою системою», що порушує проблему етнокультурного пограниччя. У книзі майстерно, фахово виписаний дискурс двох потужних літературознавців, який, впевнена, не обминуть увагою науковці. У спостереженнях над «кореневою системою» автор чи не вперше в українській компаративістиці звертається до «ризомної» концепції Ж. Дельоза та Ф. Гваттарі. М. Ільницький, як, до речі, і сам Ю. Барабаш, спираючись на численні факти з історії літератури, класичної і постмодерної, приходить до висновку про ризомну методологію як одну із небагатьох в системі інтерпретаційних інструментаріїв. І, перечитуючи твори, показує, що вона найпридатніша для осмислення явищ, «закорінених в один ґрунт, один спільний, територіальний ландшафт» (с. 263). Ця думка апробована і вивірена не лише літературознавчими студіями М. Ільницького, але й іншими дослідниками (наприклад, у творах Л. Захер-Мазоха, Б. Шульца, С. Вінценза та ін.). Як і Ю. Барабаш, М. Ільницький не раз підводить до роздумів про необхідність використання й інших методологічних практик, синергетики методологічних підходів, які, наприклад, працюють у дослідженнях Ю. Барабаша про Гоголя. Актуальним у міркуваннях про етнокультурні студії є погляд М. Ільницького на мовну функцію, що виявляє себе у дискурсі літературного пограниччя (с. 275). Глибокими думками відзначені сторінки, присвячені «літературознавчій багатогранності» І. Дзюби, В. Панченка, М. Шалати. Вони апробують методологічні наробки автора, уміння працювати в широких культурно-історичних контекстах, перечитувати / зіставляти твори на різних рівнях самоідентифікації.

Книга Миколи Ільницького актуальна багатьма порушеними проблемами – теоретико-методологічними, історико-літературними, компаративними. Вона формує погляд автора на сучасний літературний процес, особливості рецепції класичної і сучасної української літератури у світі Фахове, інтелігентне, здійснене на сучасному науковому рівні читання / перепрочитання озвучує, здавалося б, добре відомі явища в нових / інших ракурсах. «Професійний літературознавець – завжди метачитач», – про нього сказано.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!