“Українська літературна газета”, ч. 7 (387), липень 2026
Моє перше знайомство з Олексою Синиченком (точніше, його працями) відбулося десь у кінці 60-х рр., коли я як стажер Тбіліського університету готувала курсову роботу про українські переклади поезії Іллі Чавчавадзе.
Саме тоді мені до рук потрапила книга «Райдужними мостами. Українсько-грузинські зв’язки» (К., «Дніпро», 1968). Пригадую ще одну Синиченкову подачу «Українська грузиніана 1968 року», представлену «Радянським літературознавством» 1969 року № 5 і те, як зустріли її грузинські україністи. У працях був зібраний і на сьогодні (2026 рік) унікальний матеріал про грузинську літературу в Україні у повоєнні роки (твори, рецепцію, обговорення тощо). Це був бібліографічний покажчик, без якого не міг обійтися кожний, хто звертався до історії українсько-грузинських взаємин післявоєнного періоду. Безцінними на той час були і ті «вступні» сторінки, які заторкнули XIХ – початок ХХ ст.: багато що виявилося просто втраченим, знищеним, неопрацьованим, а відтак не функціональним.
Той огром зібраного і згрупованого матеріалу вражає й сьогодні: адже опрацьовано було не лише те, що стосувалося українських перекладів із грузинської, виданих окремими книжками, а й матеріалів «загальних», тих, що безпосередньо стосувалися проблем українсько-грузинських взаємин, вміщених у різних українських періодичних виданнях, антологіях, ювілейних збірниках тощо.
Поєднати усе це зі словникарством, про яке філологи знали, ну хоч би Синиченковими «Стома уроками української лексики» (2018), оригінальною творчістю (наприклад, романом «Свій шлях широкий»), перекладами з німецької (він за фахом германіст), постійною редакторською роботою у видавництві «Дніпро» дуже непросто. Насамперед фізично. Десь із 60-х років грузинська література магнітом притягувала до себе. Оті півтори сторінки зі згаданого «вступу» до праці (с. 422–423) переконували в тому, що автор добре орієнтувався і в бібліографічних матеріалах ХІХ ст.: робота над багатотомними зібраннями ХІХ ст., давньою літературою з відомих причин (ідеологічних, матеріальних, мовних) ускладнювала процес і залишалася на перспективу. У мене щоразу (чи то при підготовці дипломної роботи про українсько-грузинські літературні взаємини і художній переклад, чи дисертації, зустрічі у Спілці з нагоди чергової Синиченкової дати) виникало питання: що пробудило його інтерес до Грузії, її літератури і не відпускало упродовж багатьох років: література, знайомство із грузинськими авторами, яких він редагував, фахова робота? Мабуть, усе разом. Проте, спостерігаючи за тим, за що він брався (виходжу найперше із оприлюдненого бібліографічного довідника), потужним поштовхом стала підготовка до декади грузинської літератури в Україні, яку О. Новицький, упорядник «Райдужних мостів», назвав «періодом особливо активного освоєння братньої грузинської літератури письменниками Радянської України» (с. 6). До цієї думки схиляється також відомий грузинський україніст Отар Баканідзе.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Своєрідним мотто до «Райдужних мостів», у яких майже сто сторінок зайняла бібліографія, рецензована О. Синиченком, стали слова Тараса Шевченка: «Як багато спільного у цього народу з нашими!» та класика грузинської літератури Акакія Церетелі, який після зустрічі з Кобзарем у Петербурзі мовив: «Я вперше зрозумів з його слів, як треба любити батьківщину і свій народ». Отже, одним із чинників могла бути майбутня декада. Не менш важливими – підготовка нових перекладів, які включали як класичну літературу – «Витязя в тигровій шкурі» Ш. Руставелі, «Давитіані» О. Гурамішвілі, «Абдул-месію», так і сучасну – твори Н. Думбадзе, К. Лордкіпанідзе та ін., а також постійні контакти з авторськими і перекладацькими колективами, задіяними до підготовки декади. Особливе місце, як видно з довідника, займав Г. Наморадзе. 1962 року на сторінках «Дніпра» (1962, №10) О. Синиченко друкує нарис з нагоди 80-річчя Гуци (Г. Наморадзе), з’являються нові переклади М. Бажана, П. Тичини, літературознавчі студії І. Луценка, О. Баканідзе, В. Імедадзе, наукові розвідки В. Сарбея про взаємини А. Кримського та О. Хаханашвілі, нові матеріали про перебування Лесі Українки в Грузії у спогадах Н. Гамбарашвілі. Саме в 60-ті рр. налагоджуються зв’язки між Київським і Тбіліським університетами з метою вивчення грузинської мови і літератури і, відповідно, перекладів та відбору творів для перекладання з оригіналів. Імена Н. Біличенко, Г. Халимоненка, Р. Хведелідзе, Н. Вердзадзе були добре відомі видавцям «Дніпра». З часом його авторами стали також О. Мушкудіані, А. Асанідзе, Р. Чілачава, С. Жолоб.
Безпосередні контакти з багатьма із них також активізували грузинські інтереси О. Синиченка. Саме у 60-ті виразнішим стає вибір авторів і творів, які невдовзі стануть об’єктом глибокого вивчення і перекладання. Це І. Чавчавадзе, Важа Пшавела, Нодар Думбадзе. Студії над окремими перекладами, робота над літературно-критичними публікаціями завжди відзначені його особистим сприйняттям. Так, осмислюючи шлях І. Чавчавадзе до українського читача, О. Синиченко, захоплений письменницькою прозою, повторює добре відомі слова: «Ваші твори промовляють до нашого серця…». З таких позицій аналізує переклади поезій грузинського майстра («Літературна Україна», 1963, 5 квітня). Уже 1964 р. у «Дніпрі» з’явився переклад повістей І. Чавчавадзе «І це людина?» та «Вдова Отарашвілі». Я згадую свою розмову з перекладачем. Захопленим мовою перекладу, одважуюся все ж подискутувати з приводу відтворення власних імен, промовистих у структурі першотвору: Ламазісеулі – ім’я героїні твору, неохайної, байдужої, в оригіналі означає «найкраща, гарнюня». Цей художній прийом варто було зберегти хоча б у примітці. Отже, переконую сором’язливо, проблема перекладу імен теж важлива. Це ті випадки, які вимагають читання оригіналу. О. Синиченко умів слухати й чути і маститого письменника, і перекладача-початківця. Це притягувало до нього молодих картвелологів. Оглянувши картотеку перекладів із грузинської, не можемо не помітити, як активно співпрацював він із Н. Біличенко, Г. Халимоненком, О. Мушкудіані, Р. Чілачавою, С. Жолоб та майбутніми грузинськими україністами Р. Хведелідзе, Н. Вердзадзе та ін.
Перекладені О. Синиченком твори показують, що він однаково стежив і за класичною грузинською літературою, і новими творами, над особливостями рецепції «заповітно» Руставелевого «Витязя…» та змінами в українських перекладах прози М. Джавахішвілі, починаючи 20-ми роками («Хізані Джако», «Арсен із Марабди»), К. Лоркіпанідзе («Світанок Колхіди»), Н. Думбадзе («Я, бабуся, Іліко та Іларіон», «Я бачу сонце»), картвелологічними студіями М. Гулака, О. Мордовця, В. Імедадзе. О. Синиченко високо оцінив монографічне дослідження О. Баканідзе «Український театр у Грузії». Постійні прямі й опосередковані контакти з грузинськими дослідниками, перекладачами тримали О. Синиченка в курсі основних подій у літературно-культурному житті Грузії. Це стосується і його контактів з Г. Наморадзе – грузином, який більшу частину свого життя пов’язав з Україною. Про нього не раз тепло відгукувався О. Синиченко («Наш щирий друг», «До 80-річчя Георгія Наморадзе», «Дніпро», 1962, №10), співпрацював із ним як перекладач (проза О. Іоселіані). Сміливим кроком у дослідженні й перекладах з грузинської було звернення до поезії та прози Важа Пшавели, ім’я якого стало особливо популярним в Україні в 60-ті роки. Низку його оповідань надрукувала «Веселка», а 1968 року з’явилася українською лірика в перекладах А. Малишка. У передмові до видання Важа Пшавели у серії «Перлини світової лірики» автор пише про нього як про поета, який закладав підвалини національної духовності картвелів, ставить в один ряд із І. Чавчавадзе, А. Церетелі, А. Казбегі, називає його «Орлом, лицарем грузинської поезії» («Літературна Україна», 13 лютого), новатором у жанрі поеми («Алуда Кетелаурі», «Хогаїв Міндія») тощо, проводить цікаві спостереження над поемами «спадкоємця класичної літератури картвелів» (К. Абашидзе) і «Фаустом» Гете. О. Синиченко-словникар, лексикограф додає до видання Важа Пшавели «Пояснювальний словник». І цей момент у роботі О. Синиченка переконує, як бережно ставився він до відтворення і природнього розуміння оригіналу. Синиченкове «книжково-часописне море» не пересихає. Воно стало спробою систематизувати, – за словами О. Новицького, – повоєнні переклади грузинської літератури українською мовою та студії про українсько-грузинські взаємини («Райдужними мостами», с. 484). Це – безцінний матеріал не лише для дослідників художнього перекладу з віддалених мов, але й тих, хто займається історією літератур Сходу, зокрема грузинською, особливостями рецепції чужого матеріалу українською літературою тощо. Без будь-яких перебільшень можна сказати, що це та робота, без якої не обійшовся жодний український картвелолог чи грузинський україніст. Потреба в ній не зникла і тепер. Із вдячністю звертаюся до О. Синиченкової праці, подарованої з любові до свого і грузинського слова.
Людмила Грицик,
професор КНУ ім. Т. Шевченка
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.