Михайло КАРАСЬОВ
В літературі закономірно відбувається зміна письменницьких поколінь. Відходить у тінь просякнутий сарказмом постмодерний есей, а натомість на перші ролі знову повертається література сюжету і персонажів. Але це вже не традиційна література минулого, а дещо інше. Інтернет і комп’ютерні технології створили нового читача, а слідом за ним прийшов і новий письменник. Справа не лише в мові, яка зарясніла технічними термінами та іноземними словами. Підтекст, котрий завжди був ознакою хорошої літератури, сьогодні стає (в кращих зразках письма, зрозуміло) визначальною рисою твору. Такі тексти передбачають читача як учасника літературного процесу, спонукають його домислювати те, що ховається між рядками. Стимульована читацька уява, в свою чергу, створює живу об’ємність, яка необхідна для достовірності персонажу чи ситуації.
Але от біда. Як виявляється, з підтекстом треба поводитися, мов із зміїним ядом: у вивірених дозах це інгредієнт корисного продукту, а у неконтрольованих – смертельна отрута. Не можна уявою читача підміняти художні засоби і розробку твору. Інакше кажучи, не можна надіятись, що читач доробить роботу за письменника і домислить дію, мотиви, характери персонажів, лише достатньо розказати йому про ідею твору. В іншому разі твір ризикує стати провальним.
Спробуємо показати це на прикладі роману «Астра» молодого письменника Олександра Михеда. «Працюючи над «Астрою», – каже він в одному інтерв’ю, – я намагався вивести код чистого трилера, зрозуміти, як влаштовано сам жанр, який його «канон» і як можна застосувати цю формулу до історії та історії ідей». Треба віддати йому належне – формулу трилера він не лише зрозумів, а й почасти професійно використав.
Гострота сюжету досягається, як і в класиків жанру, натяками про майбутні жахи і трагедії. Ці натяки трапляються в прикінцевих реченнях чи не кожного епізоду «Астри»; інколи обіцяне справджується, інколи ні, але свою роль у підтриманні напруги (у всякому разі, на початку книжки) прийом виконує справно. Безперервне шаманське повторення: «все імітація, все ілюзія» теж додає тривожного очікування.
Реально, зі знанням справи описаний семінар «Астри», куди потрапив головний герой Віктор Варецький. Екстракт із праць мислителів древності в інтерпретації Михеда змушує більш тверезо подивитися на державу, її вічно насильницьку і, разом з тим, охоронну роль; на рабський ген у людині та на інші речі; формує здоровий консерватизм у поглядах на суспільне життя.
Природна, із вивіреною долею суржику, мова персонажів. По гемінгвеєвськи написано діалог Віктора і Влади в кафе, де підспудно у звичайних репліках нуртує почуття. Після цього розділу герой стає живим і викликає те, що й має викликати герой – симпатію та співучасть.
Як і велить канон, точно на третині роману відбувається основна зав’язка в сюжеті: герой відвідує капличку, яка розмальована сценами канібалізму і до читача приходить підозра, що не все так гарно в «Астрі», як здавалося до цього.
Та після третини з романом починаються проблеми. Автор перестає турбуватися про художність тексту і зосереджується виключно на ідеях. Їх маємо в романі кілька. Спершу читача переконують, що людське суспільство тримається на ефемерному договорі, на моралі і традиціях, які на критичний розум є не що інше, як ілюзія; далі – що великі мислителі минулого своїми творіннями сформували ці ілюзії і тепер живляться енергією тих, хто користується їх напрацюваннями; і остання матрьошка – всі люди є стадом для харчування якогось монстра, котрий і великих мерців створив, щоб людство успішно жило і розвивалося. Розібравшись у хитросплетіннях такої світобудови, Віктор Варецький поклав собі за мету її знищити.
Однак виклад думок автора не супроводжується переконливою мотивацією. Ми не відчуваємо ні зміни психології учасників семінару, про яку пише автор, ні духовного очищення після постановки «Антигони». Те, що мало б народитися в наших душах від дій і діалогів, елементарно проговорюється автором: «Антична містерія вивільняла глибоко заховані правічні пласти, актори були провідниками чистої енергії. Їм не були потрібні ні модератори, ні умовні правила гри. Вони розчинялися в масках, губилися в них, набуваючи нових себе. Це була чиста магія. І щоб зруйнувати цю ілюзію, мені довелося пожертвувати всім». А що конкретно стоїть за «правічними пластами» і «чистими енергіями», і як це звучатиме нормальною людською мовою – письменник віддає на домисел читачеві. Одна з учасників семінару, Ніна, котра грала Антигону в поставленому Віктором спектаклі, при прощанні каже Віктору: «Стоп. Не перебивай мене. Я мала це сказати ще за сніданком. Дякую тобі за виставу і за те, що дозволив прожити чуже життя. І чужу смерть. Ти показав, що все може бути інакше». Що все? І як інакше? – на ці запитання читач теж не отримує відповіді. Принаймні, емоційно вмотивованої.
В самих ідеях «Астри» немає простоти і прозорості істини. Навіть припустивши, що читач відчує після прочитання книги катарсис, на який сподівається автор, то до чого веде таке очищення? До чого веде розуміння людського суспільства як набору ілюзій? До критичного погляду на владу та її приписи? Чи катарсис цей веде до ніцшеанського – не бійся, роби що хочеш, бо моральні норми єсть умовності? Чи, знищуючи Великих мертвих, автор каже нам: геть авторитети!? Чи де логічне завершення всієї цієї фантазії?
Фінал здається недопрацьованим і відносно авторської придумки. Герой перемагає монстрів темряви без жодної духовної чи фізичної напруги – у всякому разі, ці зусилля ніяк не відзначені письменником. Ну, поскидав Віктор великих мерців у провалля – та оце і все. Психологічно не виправдано ні знищення «Астри», ні самогубство героя. «Я помер за ідею, в яку вірив» – каже нам Віктор. Не зрозуміло тільки, навіщо герою помирати за неї? Адже ідея, якщо це навіть вивільнення людства від авторитетів минулого, зовсім не вимагає в жертву того, хто її збагнув. До речі, якби жертва ця була неодмінною умовою звільнення людства від темних сил, тоді б і жаху було більше. «Я приніс вам правду ціною власного життя» – без зайвої скромності промовляє герой в іншому місці. Яку правду? – вкотре виникає питання.
Однак пошук відповідей автор перекладає на голову читача. Тим часом через відсутність дії зводиться нанівець достовірність описуваного і персонажів; напруга, якої вдалося досягти на початку роману, поволі зникає, а черговий пасаж типу: «я зрозумів, що моє життя на волосині» – починає викликати іронічну посмішку.
Зацікавити трилером можна тільки через гострий сюжет, а головна складова успіху всякого твору – ідентифікація читача з героєм. Безглуздою здається думка, ніби Олександр Михед не розуміє цього. Залишається припустити одне. Вміло використавши дію та діалог на початку роману і посіявши зерна симпатії до героя, автор завважив, що цього для розумного читача досить. Він переходить до трактату ідей, сподіваючись, що закладена симпатія за інерцією буде «домислюватись» читачем і далі.
Про це свідчить і сам письменник: «У даному випадку важливіше було не просто описати певний характер у романі, а радше йшлося про створення універсального образу, який би промовляв до будь-якого читача будь-якого віку в будь-якій країні. Працюючи над таким своєрідним архетипом, ти виходиш на зовсім інший рівень сприйняття роману читачем. «Астра» – це історія Віктора Варецького, це не моя історія. Тому ті питання, які стоять перед героєм, залишаються відкритими для читача. Кожен читач має сам вирішити, що відбулось в кінці роману і що зробив Варецький. Це залежить від того, як читач сприйняв всі попередні події» (з інтерв’ю).
Себто, як бачимо, письменник зігнорував художню складову, покладаючись на той самий читацький домисел, про який мова йшла вище – і перебрав міру. Однак негативний результат є теж результатом, якщо тільки взяти з нього урок на майбутнє.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал