“Українська літературна газета”, ч. 1 (357), січень 2024
Яременко В. Борис Грінченко – національної ідеї смолоскип: монографія. Київ: ТОВ «Юрка Любченка», 2022. 400 с.
«Запевне прийде той день, що воскресне рідна країна. Ми віддамо свою силу на те, щоб сей день прийшов якомога швидче. Будемо жити — будемо працювати на користь рідному краєві; будемо вмірати — умремо із його ім’ям на вустах. Невідомих одного одному особисто єднає нас служіння нашій невмирущій великій ідеї», — писав Борис Грінченко. Справді, це єднання відчули на собі всі, хто долучалися до вивчення творчої спадщини Бориса Грінченка, – М. Рильський, В. Чорновіл, А. Погрібний та ін. Це відчуття єднання з Борисом Грінченком особливо простежується в житті і діяльності професора Василя Васильовича Яременка, який уже понад шістдесят років працює у «науковому просторі» Бориса Грінченка. Його монографія «Борис Грінченко — національної ідеї смолоскип» (2022) якраз засвідчує багатогранний підхід дослідника до вивчення творчого доробку Бориса Грінченка. Це аналіз різних сфер його діяльності — літературознавчої, мовознавчої, педагогічної, етнографічної, фольклористичної, публіцистичної тощо, а також вивчення його біографії та епістолярної спадщини.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
У вступі В. Яременко подав цінну автобіографічну інформацію про працю в грінченкознавстві, яка почалася із написання курсової роботи «Повість Бориса Грінченка “Під тихими вербами”. Методологічні проблеми вивчення» та дисертації «Прозова творчість Бориса Грінченка» і особливо увінчалася успіхом під час роботи провідним науковим співробітником науково-дослідної лабораторії грінченкознавства Київського університету імені Бориса Грінченка. Там за 6 років роботи було підготовлено і видано 17 книг наукової та епістолярної спадщини Бориса Грінченка — «Педагогічна спадщина» (кн. 1–2), «Народопросвітня спадщина» (кн. 1–2), «Етнографічна спадщина» (кн. 1–3), «Фольклористична спадщина» (кн. 1–2), «Літературознавча спадщина» (кн. 1–2), «Мовознавча спадщина» (кн. 1), «Публіцистична спадщина» (кн. 1), «Епістолярна спадщина» (кн. 1–4). Значна кількість праць Б .Грінченка друкувалася вперше за автографами, що зберігаються в Інституті рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського та багатьох інших архівах України. Також вдалося ввести у видання документи, що зберігаються в архівах Москви, Києва, Харкова, Чернігова, Львова, Дніпра, Миколаєва.
Під впливом Б. Грінченка В. Яременко вивчав історію літератури, займався публіцистикою, етнографією, видавничою справою, видав 1998 р. чотиритомний «Новий тлумачний словник української мови», у якому повернув до вжитку Грінченків алфавіт, словникові гнізда на ґ та и (истик, индик, инший, ище, инколи). У кожному напрямку наукової діяльності, — як наголосив В. Яременко, — присутній не тільки дух Грінченка, а й високий зразок для наслідування. Така багатогранна плідна праця діяча у сфері грінченкознавства заслуговує високої оцінки, бо, як справедливо зазначила Г. Александрова в рецензії на перше видання книжки, «уявити, що в недалекому майбутньому хтось перевершить це видання спадщини Грінченка, дуже важко». Дослідниця детально проаналізувала всі розділи книги В. Яременка, дійшовши висновку про те, що запропоновані в монографії підходи дають можливість розширити коло залучених джерел, урізноманітнити методи, оцінити зроблене і означити перспективи подальшого освоєння Грінченкової спадщини.
Мені як дослідниці фольклористичної спадщини Б. Грінченка особливо імпонують погляди В. Яременка на розвиток «націєтворчої науки» та місце в ній наукового доробку Б. Грінченка, оскільки фольклористиці та етнографії присвячено чотири розділи монографії: «Етнографія — наука націєтворча», «Народна пісня як етнографічне джерело», «Борис Грінченко в етнографічній науці», «Фольклор — становий хребет культури народу, його духовності». З-поміж інших томів сучасного видання Грінченкової спадщини В. Яременко є упорядником трьох книг: «Борис Грінченко. Зібрання творів. Етнографічна спадщина» (Київ, 2015, 2017) та двох книг: «Борис Грінченко. Зібрання творів. Фольклористична спадщина» (Київ, 2018).
Розглядаючи розвиток української етнографії, В. Яременко наголосив на значному внеску Б. Грінченка в «лексичний фонд етнографічної термінології», адже він запровадив етнографічну термінологію і дефініції в чотиритомний «Словарь української мови» (1907–1909). Особливо актуальними зараз, під час повномасштабної війни росії з Україною, звучать роздуми В. Яременка про походження етносу росіян і українців: «Сьогодні десятки так званих політологів тужаться довести, що українці не етнос. А що, — запитаємо, — росіяни — це етнос? Назвав Петро І московію росією — і получились із моксельців, московитів, москалів, кацапів, угрофінів і тюрків — уже далеко не слов’янська спільнота — “рассеяне”, “русские”, хоча “русские” первісно означало, що вони приналежні до Русі, а Русь — “це поляни”, — каже літописець. Отож, Русь — це історична назва України. І сучасна росія, і т. зв. “русские” мають таке відношення до Русі, як злодії до обікраденого господаря. Можливо, наш етнос в історичному житті міняв не одну назву, мабуть, ми були скіфами, роксоланами, венедами, антами, гунами, і вже точно — полянами, і самоідентифікувалися в Русь, русів, русичів, русинів, руснаків, а далі в Україну — українців, а коли стали в союзі з росією, нас стали називати “малоросами, хохлами, мужиками”» (с. 225–226). В. Яременко зазначив те, що Б. Грінченко плідно використовував етнографічний матеріал у народопросвітній діяльності — творив «народопросвітне літературознавство, народопросвітне мовознавство, народопросвітну фольклористику і зрештою народопросвітну етнографію», використовував етнографічні матеріали як джерело самоідентифікації народу, як документи, що засвідчують самобутність українського народу в сім’ї слов’янських народів, який має право на державну незалежність, суверенітет. Автор не втомлюється утверджувати проголошену Б. Грінченком істину про надзвичайно важливу роль народознавства, етнографії для самозбереження української нації: «Як бачимо, етнографія — наука націє- і державотворча, і зафіксовані нею пророцтва, передбачення, віра раніше чи пізніше збуваються. Тільки їх треба знати і прискорювати їх здійснення. Звідси і народжена етнологічними здобутками мудрість: коли б ми знали те, чого не знаємо, то ми б мали те, чого не маємо. Хитра, виявляється, штука — етнографія. Недаремно її більшовицька ідеологія уже наприкінці 20-х років знищила, спалила, як Змій прочан до чарівної криниці із живою водою. Народ позбавили його народознавства, його історії — політичної, соціальної, духовної. Грінченко усвідомлював, у яку науку він іде, які кінцеві результати вона дасть у народопросвітній, націєтворчій і державотворчій роботі. Сьогоднішнє ВО “Майдан” (книжка писалася до повномасштабного вторгнення — Л. К.) — це також наша етнографічна хата, в якій відродилася українська нація, у фундамент якої поклав і свою добротну цеглину Борис Грінченко» (c. 246).
Важливі міркування про уснопоетичні народні твори і ставлення до них Б. Грінченка висловив В. Яременко в розділі «Народна пісня як етнографічне джерело»: «Кожний твір усної народної творчості має два виміри: з погляду літературно-мистецької цінності, себто краси поетичного образу, чуттєвості, глибини думки, розмислу і тих уявлень, що він породжує. І другий вимір – суто науковий, етнографічний, — коли народний твір розповідає про сам народ, про самого себе. Б. Грінченка як етнографа і фольклориста цікавила саме народознавча сторона. Його третій випуск етнографічних матеріалів «Пісні» — це не пісенник чи вибір найкращих пісень Чернігівщини. Мистецький досвід народу практично із сфери етнографії Б. Грінченко як фольклорист виносить за дужки і з багатющого пісенного матеріалу, особливо із варіантів, добуває те, що й має добувати, — заховану в ньому народну мудрість, народні знання про людину і світ, а герменевтика, особливо історична, — використовується як засіб, метод, науковий спосіб добування, «вилущування» з текстів пісень етнографічного матеріалу» (с. 250-251). Він також вважає, що кожна пісня, написана в АТО, або навіяна героїзмом її бійців, — стає і етнографічним скарбом, і етнографічним джерелом, і народною піснею. Особливо активізувався цей процес творення «етнографічних скарбів» під час нішньої російсько-української повномасштабної війни, які підтверджують висловлювання В. Яременка.
У розділі «Борис Грінченко в етнографічній науці» (с. 261-275) автор справедливо відзначив те, що Б. Грінченко у своїх етнографічних студіях пішов уже далі від П. Куліша і М .Костомарова і надавав етнографії ідеологічного і навіть політичного наповнення, перетворював її в дійовий засіб боротьби за соціальну і, головне, національну волю та культурне і державне відродження. «Між поколінням Куліша і Грінченка збулося ще одне покоління — покоління Драгоманова, Чубинського, Кониського та ин. Це потужне покоління реалістичного народництва, що, зосередивши свою працю під дахом Київського відділу російського географічного товариства, перетворювали етнографію в потужний засіб боротьби за волю народу і його державу. Цей засіб Борис Грінченко використав повною мірою» (с. 266), — наголошує дослідник. На його думку, Б. Грінченко у своїй етнографічній роботі всеціло стояв на драгоманівському об’єктивно-науковому методі, не обмежувався лише науковими інтересами, а поєднував їх із створеною ним Радикальною українською партією і заснованою ним Київською «Просвітою». У науковій практиці Бориса Грінченка і етнографія, і фольклористика, і етнологія не носили «чистого», суто наукового характеру. Невидимими для звичайного зору, пов’язані з педагогічними і народопросвітніми завданнями, вони були наповнені ідеологічною і політичною суттю.
Отже, дослідницька праця Василя Яременка у сфері грінченкознавства зайняла достойне місце в українській науці і ще довго слугуватиме оберегом постаті Бориса Грінченка, оберегом націєтворчої ідеї. Монографія «Борис Грінченко — національної ідеї смолоскип» стала своєрідною енциклопедією і для вивчення літературознавчої, мовознавчої, педагогічної, етнографічної, фольклористичної, публіцистичної, епістолярної спадщини Б. Грінченка, і для утвердження його боротьби за національну мову, школу, освіту, самостійну і незалежну Україну, яка і нині не втратила свого значення. А представлені В. Яременком Грінченкові «Етнографічні матеріали…» як документи українського народу про самого себе справді дають підстави вважати їх «паспортом нації».
Лідія Козар, кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник ІМФЕ ім. М. Рильського НАН України
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.