Всі по-різному сприймають фантастику, як паралельну дійсність, різноманітну й різнобічну. Одні просто не розуміють, другі бояться в якихось інших вимірах побачити себе і свої вади чи негаразди. Інші в уяві трансформують усе на свій лад собі на виправдання чи на потіху. Бажання показати всім – що було, що є, і що може статися, перевтілювалося в неординарні твори художньої літератури.
Кінець XX століття приніс в українську літературу яскраві імена письменників-фантастів: М. Слабошпицький, О. Тесленко, О. Романчук, Л. Козинець, В. Заєць, Н. Конотопець, Л. Тендюк, А. Пастернак, П. Коломієць, Л. Копань та ін.
Вкотре перечитую фантастичний роман Галини Пагутяк «Господар» – футурологічний роман-попередження, і вкотре переконуюсь у його часовому пробудженні, тобто його час-пік настав!
Кілька слів про письменницю.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Пагутяк Галина Василівна народилася 1958 року в селі Залокоть Дрогобицького району Львівської області. Після закінчення десятирічки працювала в колгоспі, потім на Бориславському фарфоровому заводі. Навчалася на філологічному факультеті Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка.
Г. В. Пагутяк зацікавила читача вже першою книжкою «Діти» /1982/ – з романом «Філософський камінь» та повістями «Марія і Магдалина», «Лялечка і Мацько», «Діти».
У 1986 році виходить друга книжка молодої письменниці – «Господар», в яку увійшли однойменний фантастичний роман та повість-балада «Соловейко».
На сьогодні творчість Галини Пагутяк – це «унікальний світ українського фентезі, містики, готики та філософської прози, пронизаний духом карпатських легенд і давніх міфів» (за оглядом від ШІ).
Роман-антиутопія «Господар» – твір своєрідний. Дія в ньому відбувається на далекій планеті Ерідан. Жителі планети – переселенці з Землі – дуже тьмяно уявляють свою прабатьківщину. В межах своєї самовдоволеної і «вихолощеної» суперкультури вони одержують мізерну інформацію про минуле людства, його культуру.
Переселення на Ерідан тривало майже десять років. Сто тисяч землян мали утворити небачено щасливу цивілізацію. І все ж бажаючих покинути Землю було не так багато. Ті, що відлітали, передрікали неминучу загибель людства і закликали покинути планету, називали землян самогубцями.
Космос підніс переселенцям щедрий дарунок. Їм це було навдивовижу, бо мали тисячі гріхів перед природою, і ця «втеча» була їм вигідна. Про одне вони не знали: звідти не буде куди тікати і не буде кого зраджувати.
Планета, не маючи жодних слідів цивілізації, вразила землян багатющою флорою і дивною фауною. І хоча природа була щедра й розкішна, люди зустріли єдиних на планеті ссавців – втішних створінь із сріблястою шерстю, довгастими очима і чорними віями. За лагідність і безборонність тварин назвали ласками. Вони були повноправними господарями Ерідана, але після переселення землян господарювати їм судилось недовго. Новітні жителі довго дискутували і нарешті прийняли рішення обжити сусідню планету Селію з не зовсім приємною атмосферою для людей, але цілком придатну для травоїдних ласків, хоча трава там не росла і рости не збиралася. Так почалася «…війна з ласками, що була найганебнішою війною в житті людства… Її, власне, якось незручно назвати війною, але те, що відбувається зараз, лише наслідок того, до чого призвели людська тупість, егоїзм і байдужість». З часом на Ерідані не залишилось жодного ласка. Їх можна побачити лише у підручниках. Тепер ніхто не заважав людям господарювати на свій лад.
У романі декілька сюжетних ліній. Подана вище – одна з них – є ланкою, яка з’єднує дві головних лінії сюжету: життя легендарного Сави та долю 16-літнього хлопчини Тітуса. Оповідач Тітус – молодий фольклорист, вільний слухач Академії Пам’яті, котру раніше називали Академією Історії. Цей хлопчина – «свого роду «ненормальний» у цьому на диво упорядкованому суспільстві».
В десять років, посварившись з батьком, Тітус утік з дому. Майже місяць блукав лісами один, не відчуваючи страху. Хлопчика знайшла біологічна експедиція. За час його відсутності батьки розлучились, і тепер піклуватися про Тітуса мало суспільство. Заплаканий, він стояв біля будинку, де жили чужі люди, і не знав, куди йому податися. Доля подарувала йому зустріч з учителем. Вчитель Альберт «мав таке лице, на якому є все: злість, любов, підступність, наївність, жорстокість, беззахисність». Він був великим нігілістом і скептиком, жив минулим: «це не наш дім, це колонія». Може саме тому мрійливого і сентиментального хлопчину над усе цікавлять легенди і перекази про стародавні часи. Особливо його захоплює життя Сави, легендарного чоловіка, який жив за триста років до Тітуса. Хлопець старанно збирає перекази та відомості про нього, хоча знає, що в майбутньому це може йому добряче нашкодити.
Для Тітуса Сава – ні тварина, ні людина, ні бог. Хлопець то обожнює його, то побоюється, то ненавидить. Він прагне зрозуміти Саву, осмислити його світ, причину його величезної любові до всього живого і до життя. Тітусові було боляче думати про те, як Сава вперто змагався зі смертю, ницістю, байдужістю, а головне – з самотністю.
Була у Тітуса кохана – Міранда. Та не судилося їм бути разом. Батьки дівчини загинули в авіакатастрофі півроку тому. Але Міранда по-дитячому вірила, що вони повернуться. Цим і скористалися однокласники Тітуса. Всі доступні розваги їм вже набридли, і вони вирішили «повеселитися» в іншому плані. Десь роздобувши фотокартку рідних дівчини, вони використали об’ємне зображення і одного разу Міранда побачила, що батько й мати йдуть їй назустріч. Вона не витримала такого потрясіння. Більше Тітус не бачив дівчини, шукав її, але ніхто не знав, куди повезли його кохану. Хлопець дуже картав себе за те, що залишив Міранду саму вдома того дня: «Я ж іще не знав, що кожну людину, яка горнеться до тебе, якій ти потрібен, треба оберігати, мов квітку від зливи, вітру, пекучого сонця, намагатися робити все, щоб її не втратити. Це – найголовніше. Сава був такий, я знаю, інакше б він не посадив сади в пустелі, на планеті, яка нікому не потрібна, де зараз проводяться військові навчання і де буду служити я».
Те, що Тітус не забуде Міранду, буде надіятися на те, що її затьмарений розум ще повернеться до життя, те, що він так і не зрозуміє, навіщо в «гуманному» суспільстві створюють смертоносну зброю, з ким і навіщо воювати, – все це ще раз доводить, що Тітус «неповноцінний», «лишній» тут, не для нього ця «прозаїчна епоха». Він поступово зрозумів, що вона не має нічого спільного з тим раєм, який для себе вимріяли люди. Ця купка людей, крім бажання бути щасливими, привезла з собою й інші бажання: владарювати, бути багатшим за свого сусіда. Але цей міраж розтанув. І рай починає потроху набирати рис пекла.
Одного разу на вулиці він зустрів військовий оркестр. Музики в білих чоботях і рукавичках нагадували ситих поважних котів з дитячих казок, створених ще на Землі. Історики так довго і безугавно торочили про жахи тієї планети, що все вже забулось. Але Тітус неодноразово замислювався: «Невже там справді було так нестерпно? Як же тоді вони могли створити такі прегарні казки про Червону Шапочку, Летючий Корабель і Кота в чоботях?.. Невже нас просто лякали, щоб ні в кого не виникло бажання повернутися назад?» Відповідь на це запитання і спроба повідомити її іншим коштуватиме хлопцеві життя, але він вже не боїться нічого, адже через деякий час звістка, що Земля жива, швидко облетить всю Селію і долине до Ерідана: до них прямує космічний корабель землян.
Іван Дзюба в статті «У тривожному дзеркалі гіпотез» писав: «З далекого майбуття, через тисячоліття, долинає до нас голос молодої людини, дуже схожої на нас, внутрішньо нам близької, з тими ж болями й клопотами, надіями і безсилістю, поразками і впертістю. І голос цей каже нам, що ті духовні і гуманістичні цінності, які дорогі й потрібні нам сьогодні, за які сьогодні треба боротися, щоб людство було людством, – вони завжди /і людям неймовірно далекого майбуття – поки існуватиме, якщо існуватиме рід людський/, будуть дорогі, потрібні і… за них завжди треба буде боротися. І ще цей голос кличе нас бути твердими в обстоюванні своєї власної сутності». Деякі скептики так і не зрозуміли, для чого це потрібно, а відповідь є в самому романі: щоб культура майбутніх поколінь не була «позолотою на свинячій шкурі, від чого свиня не перестає бути свинею. Чого варті гігантські успіхи в науці й техніці, коли люди живуть за первісними законами: правда на боці сильнішого».
Головний герой твору, власне господар, – Сава, – той, «хто гостро відчув вину людства перед живими істотами і перед природою взагалі».
Вже на початку твору, розповідаючи про ласків та народження дивного хлопчика, людини-ласка, авторка заінтриговує читача, дає зрозуміти, що такій дитині судилася нелегка доля, але завдяки цьому хлопчик сотні років житиме в пам’яті людей.
Галина Пагутяк починає розповідь про Саву не з дня його народження, а з дня зачаття: якраз тоді було прийняте рішення віддати ласкам сувору Селію. Може саме тому у його батьків «…народився хлопчик з зеленими очима і ріжками, що нітрохи не псували ніжного личка. Ці дві ознаки робили його схожим на ласка, і нічого гидкого в тому не було. А можливо він був як і всі люди. Звичайним хлопчиком з беззахисними очима. І тільки потім людська фантазія нагородила його цими дивовижними зовнішніми ознаками, не в силі збагнути внутрішній світ Сави». Як би там не було, ці «дивні ознаки» супроводжують Саву в романі і, безперечно, є символом єднання з природою.
Батько покинув хлопчика, тільки-но дізнавшись, хто у нього народився. А мати… Мати по-своєму любила сина, але спільної мови з ним не знайшла. Багато років прожили вони під одним дахом, і все ж рідні люди залишилися самотніми, удвох. В дитинстві Сава дуже любив спостерігати за тваринами; міг годинами міг сидіти біля клітки «останнього в світі лева», не помічаючи, що люди здебільшого йдуть в зоопарк, щоб побачити Саву.
Він мав лагідну вдачу і вразливу душу. Закінчивши школу, пішов працювати на невелике риболовецьке судно, але тут він був чужим. Рибалки бачили, як пересмикувало хлопця, коли піймана риба билася об палубу, і він замість того, щоб кидати її в бочку, намагався хоч кілька зіпхнути за борт. Сава розумів, що ніколи не звикне до цієї роботи.
Сава дуже любив свою маму; коли був малим, так хотів, щоб вона його пригорнула, поговорила з ним, але це траплялось рідко. Після важкої хвороби, яку вона перенесла, мати і син поселилися в будиночку на березі моря. І хоч вона не впускала його до своєї кімнати, хлопець знав, що він не один, що у нього є мама. Мамин кашель за стіною, кроки, перетворювали будинок на людське житло. Смерть матері сильно вразила і налякала Саву. Адже він залишився тепер сам, один-однісінький! Він думав: «Мамо, ти ж могла ще жити довго. Що тебе так мучило? Ти ж могла мене покинути, як батько, котрого я ніколи не бачив. Та й я міг піти, якби ти наказала це зробити». Та мати цього не зробила.
Образ матері для письменниці, мабуть, у цьому творі дуже дорогий. Г. Пагутяк не дала імені цій героїні, котра зазнала страждань, перенесла хворобу. І хоча все життя вони з сином були дуже далекі, мама не кинула Саву. Вона розуміла, що через особливу зовнішність Сава для неї чужий, що це несправедливо, що вона не має права так робити, але змінити своє ставлення до сина не могла: «Ти мені прости, Саво. Я була тобі поганою матір’ю. Там було все інакше. Там, на Землі, люди боялись одне одного втратити. Я б хотіла померти там». Тільки перед смертю мати визнала, що прожила життя не так, як хотіла б.
Після смерті мами Сава продав будинок; поїхав у місто. Через деякий час він вступає на біологічний факультет університету. Вчився добре, але не мав грошей: дбаючи про «чистоту еліти», студентів на роботу не брали. Тому Сава пішов у найвіддаленіші бідняцькі квартали. Кілька років поєднував навчання з роботою дресирувальника у мандрівному цирку. Та закінчити університет Саві не вдалося: те, що він підробляє, стало відомо «адміністрації». Хлопця виключили. Сцену «судилища» над Савою авторка змальовує з сарказмом, через промову викладачки вищої математики. Син цієї викладачки, Анастас, що «підгавкував» на «судовому процесі», захищаючи Саву, стане йому найкращим і єдиним другом. Разом з біологічною експедицією хлопці вирушать на Селію професійно рятувати ласків. Та здійснити план, ініціатором якого був Анастас, йому не судилось. Тільки Сава врятується під час землетрусу. Один з п’яти членів експедиції, він залишиться живий, допоможуть йому ласки.
Авторка зуміла заінтригувати читача постаттю Сави. Роман дихає і поезією, і тривогою, й іронією, часом стає сатирою на обивательські ідеологічні та соціально-психологічні стереотипи. Хоча деякі місця оповіді – інформативно-поверхневі. Про те, як Сава будував дім для себе і стайні для ласків, як садив сад, очищав поле під пшеницю та інші культури, навіть про зустріч з Вітерницею письменниця розповідає сухо. Не віриться, що цей розумний чоловік ні разу не замислився, як він сюди потрапив, чому він тут, що було раніше? Він навіть не пам’ятає, скільки йому років. Ведучи лік від народження першого сина, Сава вважає, що він зовсім молодий і буде жити ще дуже довго; вірить, що діти підуть його шляхом, уявляє, як зазеленіє Селія, як на планеті цвістимуть сади. І навіть коли старший син Анастас пішов з дому, батько не покидає свою надію. Він дивується, що діти знають більше за нього, не може зрозуміти, звідки в них стільки нетерпіння. Щоб затримати дітей хоч на деякий час, Сава вирішує будувати дорогу. Обсаджуючи дорогу деревами і копаючи криниці, хоче виграти час, чекає зими, адже зимою ніхто не наважиться піти з дому. З батьком залишився тільки Тітус, найзапекліший «втікач», який так рвався спочатку в дорогу. Та і цей син змушений покинути Саву: виявляється, що космічне начальство терпіло Савину спробу як експеримент. Дізнавшись про це, Тітус іде на станцію, обіцяючи батькові повернутися, адже їм наказано припинити всі роботи і чекати вказівок. Не бажаючи залишити ласків і втративши віру в повернення сина, Сава гине разом з ласками у «долині смерті».
Неабияке значення у творі має образ «божевільної» жінки. Саме завдяки їй Тітус побачить картини і почує музику тих, «кого теж хотіли лікувати свого часу», саме з її уст він почує імена Моцарта, Рембрандта, Ван Гога, Тіціана, буде повторювати їх пошепки, наче молитву. Саме завдяки їй хлопець зробить висновок: «Отож, крім грошей, сміття, зброї, ми привезли на Ерідан і це… Мистецтво. Музику. Книги. Ми хотіли усе забути, але чи можна бути людиною, забувши про найголовніше? Про те, що людство тисячоліттями шукало і за ці золоті крупинки заплатило дорогою ціною – вогнищами інквізиції, стражданнями, смертями. Забувши, що таке біль, ми забули, що таке Людина…».
Найбільш вдалими образами у романі Галини Пагутяк «Господар» є діти. Варто згадати лише картину похоронів джмеля. З якою любов’ю маленькі люди віднеслися до живої істоти, з якою повагою шестирічний Стась «виголошував» промову над могилкою джмеля. Ця сцена настільки правдоподібна, що читач мимоволі забуває – епізод з надзвичайно далекого майбутнього, і вірить, що на мить повернувся на Землю. Є у творі багато образів-персонажів, які допомагають повніше розкрити характери головних героїв. Це дружина Сави Вітерниця, їх діти, молодий Сава, журналістка Еліс, столяр Томас та інші.
Сталої композиції, до якої звик читач, немає. Це в деякій мірі, як писав І. Дзюба, залежало як від «літературної недосвідченості», так і від своєрідного стилю письменниці. Слід відзначити: авторка зуміла в одному творі поєднати три дуже далекі один від одного відрізки часу: історію людства, наше сьогодення і гіпотетичне майбутнє. Таке оригінальне поєднання вже зустрічалось в літературі, наприклад у романі видатного французького письменника-фантаста Франсіса Карсака «Втеча Землі» (людство рятує свою планету від загибелі, перетворюючи її на космічний корабель, що мандрує між зорями).
Ліричні відступи, які існують у творі, – наче лебедина пісня кохання. Тітус згадує свою кохану, подумки звертається до Міранди, хоче, щоб вона знала про ласків, Саву, вчителя.
Пейзажів у романі не багато, але кожен з них доречний: дуже не схожа похмура Селія на квітучий Ерідан. Але й на цій планеті Сава виростив сад.
Твір Г.В. Пагутяк примушує кожного з нас замислитися над тим, що ми робимо, аби в майбутньому наші нащадки не опинилися у становищі жителів Ерідана. Адже суспільство цієї планети – одне з можливих облич прийдешнього людства, якщо сьогодні або завтра антигуманні тенденції його розвитку остаточно візьмуть гору над гуманістичними.
Від того, в чиїх руках будуть могутні сили природи, витвори технічного генія людини, залежатиме доля подальшої земної цивілізації.
Сьогоднішній вік електроніки, комп’ютерів і роботів докладає всіх зусиль для перетворення найпередовішої науково-технічної думки у зброю масового знищення. Вберегти планету від катастрофи можна лише зупинивши війни і знищивши засоби вбивства, або й взагалі заборонити будь-яку зброю на землі. Адже воєнний потенціал «зашкалює» на Землі, і в останні роки поступово «поселяється» в космосі.
Мирний вигаданий «Наутілус» XIX віку перетворився у XX столітті на грізний атомний підводний човен, а в XXI – на невідомо-небезпечний космічний корабель, у якому вже нема місця людському розуму, а лише «хитрим» дротикам і чіпам – штучному інтелекту. Застереження звучать і в творах зарубіжних письменників-фантастів: Роберта Гайнлайна «Пасинки Всесвіту», Кліффорда Сімака «Всяке тіло – трава», Пола Андерсона «Патруль часу». Не відстають і сучасні українські автори, які пишуть про колонізацію космосу та переселення людства: Макс Кідрук «Колонія» (цикл «Нові Темні Віки»), Ілларіон Павлюк «Танець недоумка», Світлана Тараторіна «Дім солі».
Хоча людство вже наблизилось до зірок, в той же час воно здригається від привиду «зоряних війн». Може саме тому сучасна наукова фантастика – це не тільки ейфоричне прогнозування безхмарного майбутнього, не тільки «передбачення золотого віку», але й похмура футурологічна гіпотеза, антиутопія, заклик до політичної, моральної, екологічної відповідальності за долю планети, долю людства. Сьогодні, коли під загрозою життя і людей, і природи, і всієї планети, про відповідальність говорять майже всі, а нести відповідальність не бажає ніхто (а повинна, в першу чергу, влада – основна ланка існування держави). Бити треба на сполох, не мовчати, діяти, кожен своїми справами, помислами, творчістю. Саме таким і є фантастичний роман Галини Пагутяк «Господар», який «переступив» межу XX століття – і балансує в XXI. Придивіться: можливо, це ми – герої цього сорокарічного роману? Може, алегорія дійсності у творі показує: хто ми є, якими хочемо бути і, що найважливіше, якими можемо стати?
І хоч Іван Дзюба писав, що фінал твору не прозвучав на повну силу і не досяг висоти художнього узагальнення, авторка змогла зацікавити читача незвичайним сюжетом та показати зіткнення добра і зла, правди і кривди, любові й ненависті.
Твір – не загубився, це ми, люди, губимося, вже не потроху, а добряче, і в духовному вимірі, і виховному, втрачаючи основне – генетичне коріння, без якого навіть мови не може бути про намагання збереження життя на планеті Земля. Здається, підвело людство і Бога, і самих себе. Жаль!..
Допоки сонце світить, треба хапатися за промінчик, як за ниточку спасіння, і шукати вихід – бо другого шансу може і не бути. На цій шахівниці всі фігури можуть потерпіли фіаско: і білі, і чорні.
Час не спить!