Леонід Тома. Захищене любов’ю

165

МИКОЛА СЛЮСАРЕВСЬКИЙ. «ЖИВА МІШЕНЬ». КИЇВ, «ЯРОСЛАВІВ ВАЛ», 2019

Коли вчитуєшся в рядки поезій Миколи Слюсаревського у книзі «Жива мішень», то не покидає враження, що автор наче простує вперед по тонкому льоду, а під льодом виникають явні й уявні образи цього величного й минущого світу. Варто необережного кроку – розламається крихка крижана пластина, і світ образів та їхнє пластичне перевтілення зникнуть маревом майї. Відчуваєш, як обережно й разом з тим наполегливо вивершує свій шлях поет, як береже він крихкий світ поетичного міфу, його сутність.

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Долучайтесь до УЛГ у Telegram!

Вона виростає з бачення

На сонці невидимих плям,

Які набувають значення

Між зникненням і життям.

Це класичний приклад, і він настільки живий та образний, що діє на нас, як цілющий бальзам. Тим часом ми живемо у світі, де активно з наполегливістю цифрового робота здійснюється деміфологізація. Ми намагаємося з одержимістю вівісектора розчленувати й виявити людську душу, «оматер’ялити» її.

Що це за дослідження? Що вони можуть виявити? На кого розраховані? Звичайно, сучасним радіоприймачем можна забити цвях, а екран телевізора використати в якості туалетного столика. Але якого результату ми досягнемо? То коли ж  ми входимо на територію «віршограду», як визначає місце своєї творчості Микола Слюсаревський, то повинні з’ясувати його естетичні закони. « Я був алхіміком і менестрелем», – продовжує разом з тим автор, натякаючи на свою позицію в поетичній творчості. До цього додамо, що поет ще й професійний психолог-учений. Саме це дає йому спроможність глибокого проникнення в ауру поетичного слова, повного розкриття своїх можливостей у техніці віршування. Він може упевнено заявити: «В міражів розруйновані храми я заходжу тепер без ключів».

Як ця скромна заява зрілого майстра поетичного слова відрізняється від галасливих «маніфестів» деяких сучасних модерністів, які застрягли ще в модерні ХХ століття! На сьогодні науково доведено ефект Даннінга-Крюгера, який свідчить, що люди з вузьким кругозором схильні до негайного й неоправданого прийняття скороспілих рішень, їх апломб заміняє відсутність таланту. Це відзначив також свого часу Бертран Рассел, наголошуючи на неприємній властивості нашого часу в тому, що ті, хто відчуває впевненість,- недолугі, а ті, хто володіє хоч якоюсь уявою та розумінням, –  сповнені сумнівів і нерішучості.

Весь естетичний пафос «Живої мішені» Миколи Слюсаревського в неприйнятті необґрунтованих рішень і спрощених підходів. Ось він з болем пише про наслідки «меліорації», коли живу й прекрасну річку його дитинства було загублено доморощеними «реформаторами»: «І страшно… Страшно, що тече. Тече і досі». Цей летаргічний сон річки, одвічні терези добра й зла, усвідомлення «коронно-кронної миті», коли «моє покоління рідіє, мов ліс», визначають загальну тональність поетичної книги Миколи Слюсаревського, її внутрішній потужний динамізм думки й почуття. Тут поет підходить до мистецького визначення суті життя, яке індуси називали садхана. Щоб визначитись у сучасному світі, треба створити власний поетичний міф, який може більше пояснити сучаснику, ніж розлогий науковий трактат. А тим часом, коли ми йдемо до храму, щоб почути слова про Бога та причини існування всього живого, натомість можемо почути про страстотерпність царя Миколи ІІ, а психолог пояснить вашу самотність едіповим комплексом. Понад усяким сумнівом, усе, що традиційно розуміємо як священне, опинилось на межі зникнення. Щонайкраще вирішення цієї проблеми полягає в усвідомленні важливості не систем, а людей. Яка різниця – «правий» ти чи «лівий»? Навіть найгірша система, керована доброчесними людьми, дасть народу процвітання. Сповідуючи це, Микола Слюсаревський докопується до глибин і показує нам жертовність справжнього та істинного, навіть у повсякденних деталях життя.

Набирається сонця циферблат

І світиться вночі,

Як жар, як місто з літака,

Як золоті ключі.

Відбите світло – не своє,

Але до краплі віддає.

У збірці «Жива мішень» є свої віддзеркалення  – інтерпретовані українською поетичні шедеври С.Єсеніна, А.Вознесенського, Б.Окуджави. Є зворушливий вірш пам’яті Ірини Жиленко. І як певна ремінісценція її образного світу метафоричний малюнок самого Миколи Слюсаревського: «Небо – ворушаться зорі-личини, місяць, як лезо, стримить в стовпі».

У розділі «Точка омега» поет засвідчує своє осмислення драматизму людського буття: «Але люблю понад життя навіки рідне попелище». Наш світ, оцифрований і пронизаний інтернетом, викликає внутрішню тривогу, яка проявляється назовні. Цей стан давні греки називали «гібріс», або порушенням загальної гармонії. Простуючи по тонкому льоду пізнання, поет прагне проникати крізь крижану кору за межі проявленого світу. Він шукає внутрішню гармонію та саму нірвану. А вона свідчить – важливіше кохати, ніж бути коханим, краще бути джерелом, що дарує життя, ніж посудиною, що зберігає його для себе.

У розділі «Інші квіти» поет знаходить цю жертовну, але прекрасну мить: «А в серці у безмежної зими живуть чи не живуть – цвітуть безсмертники». Він утверджується в своїй любові: «Люблю тебе досі,  навіть ще дужче, похмуріш, постійніш і тим безпорадніш, і тим безнадійніш».

Це говорить відкрите людям серце поета, яке завжди було «живою мішенню». Воно завжди беззахисне і завжди захищене любов’ю.

  м. Харків  

“Українська літературна газета”, ч. 4 (270), 28.02.2020

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у кіосках «Союздруку»,  а також у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!