“Українська літературна газета”, ч. 7 (363), липень 2024
У страшний час живемо нині – в Україні знову лютують ординці. Дзвони Переяслава, які свого часу розгойдав Богдан Хмельницький у безвиході, б’ють на сполох, а ошуканий народ наш вкотре чухає потилицю та й знову береться за зброю. І на світ Божий виходять із глибини народної пам’яті пекучі рядки його співців, щоб записати на скрижалях своєї кривавої історії все сподіяне ворогами для майбутніх поколінь. І в цьому ряду свідків вікопомних подій знаходиться й відомий поет Анатолій Шкуліпа.
Мені імпонують люди, які не обіцяють сотворити щось небачене, а просто з наполегливістю сівача виходять рано на зорі в поле та й засівають його зерном – бо така природа їхньої душі, така потреба єства, що укотре виросло із натхнення. І тоді маємо на виході не штучно сконструйований зразок ремісницького виробу чи натужного роздмухування спонтанного вогника, не давно виробленого стилю, зіпертого на чужі традиції, а сплав засвоєної розумом і серцем енергії творчості, спрямованої на з’яву ще одного факту оригінальної глибокої культури. Навіть найталановитіший графоман, що атакує послідовно форпости справжньої поезії і вірить при тому, що бере Бога за бороду, не здатен затриматися серед органічних майстрів слова надовго, навіть за підтримки найбагатших золотарів-меценатів чи державних зверхників: час неминуче розставляє все на свої місця. Поле пам’ятає тільки справжніх сівачів.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
У таланту два рівноцінні крила – природня обдарованість і наполеглива праця. Мимовільний спалах, Божа іскра вимагають у подальшому підтримки праці над кожним словом, бо тільки тоді та іскра перетворюється на потужне багаття, котре здатне зігріти людей і осяяти їхні душі тайною незвичайного. Треба пролити сім потів, щоб із гончарного круга зійшла не в’язка безформна податлива глина, а сформований натхненням сферичний горщик.
Такі думки виникли в мене після прочитання свіжої об’ємної книги Анатолія Шкуліпи «Навстіж – як небеса», що побачила світ у ніжинському видавництві «Орхідея» (видавець Василь Лук’яненко). У пам’яті ще бриніли настрої від попередніх його томів, і я пильно приглядався до кожного рядка віршів та поем: а що нового висіяв поет, як виріс творчо, чи не стомився з часом прозрівати й огранювати слово. Адже з літами втома пригашує енергію творення. І мушу з приємністю відзначити: поет не тільки не здав позиції, а й набрався нової сили, підтвердив титул справжнього творця, котрий вільно почувається на власному полі. І це добре, коли взяти до уваги плачевний стан сучасної української поезії, засміченої потоками ремісничої графоманської продукції. Творця, а не відтворювача затертих істин, образів, самонагравання блазнів, які, проте, добре володіють прийомами рукопашного бою в боротьбі за гранти й подачки.
Передусім відзначу, що поет продовжує розробляти уже усталені теми, удосконалюючи стилістику, базовану на бережному ставленні до мови, вихоплених із реального життя образів, наповнених музикою ритмів.
Він звільна почувається в світі минулого – того безжурного дитинства, коли все здавалося таким вабливим і доступним, того колись мальовничого хутора Пручаї, з якого пішов у життя, тих простих і щирих земляків, які формували його характер. Водночас так чи інакше на місце замилування приходять роздуми про соціальні проблеми («До Берліна», «Україно»). Зрештою, чи не вся лірика у книзі наповнена роздумами про час, народ, Україну, нелегку долю рідного села, що й без нинішньої війни котилося до загину. В поета нема готових рецептів порятунку національної держави, але його позиція не залишає байдужими читачів: треба щось докорінно міняти в державній політиці, щоб не зникали з лиця землі живі острівці нашої історії. Як його ж рідні Калюжинці, де народився, Пручаї, де виріс, і Охіньки, де закінчив восьмирічку, перетворені людьми на болючі шрами.
Таким же духом наповнені вірші, присвячені історії. Скажімо, справжній ніжинець А. Шкуліпа аж ніяк не міг не згадати свого великого попередника Миколу Гоголя (цикл віршів «Летаргія»).
Взагалі історія рідного краю нагадує про себе там чи там, бо тільки вона є підмурівком нинішньої України. Щемно читати низку поезій про лелек, де ніби то й немає образних супервідкриттів у популярному широковживаному контексті, але бере за живе тонко виписана доля легендарних для кожного українця птахів. Взагалі ж для лірики автора характерна таїна підтексту, чим і повинна відзначатися поезія, особливо невловимий настрій, що цементує кожне слово, кожен образ. І в кращих віршах поет досягає такого високого рівня версифікації, що наближає його до класичного ряду. Для прикладу вірш «Тихі сплески» – згусток духовної енергії творця, обрамлений у досконалу форму:
Тихі сплески зі снів на Десні мені
Повертаються в зблисках жалю…
У твоєму солодкому імені
Я малиновий присмак лювлю.
Здається, ще великий майстер слова Гюстав Флобер сказав колись, що письменник – це стиль. І наш земляк взяв на озброєння це фундаментальне правило творення літератури. Різноманіття ритмів, базування на зразках народної творчості, уміння своєчасно зупинити потік емоцій – все це виразно прозирає в новій його книзі. Все це показує, що поет досяг свого «зросту і сили», як мовив колись незабутній Павло Тичина.
Анатолій Шкуліпа і в новій книзі залишається вірним темі війни за свободу України, яка нині точиться на нашій стражденній землі. Цій темі присвячено низку поезій та поему-баладу «Соло на березовій корі». Тут і «Навздогін Маяковському», де збережено ритм відомої агітки попередника, але надано іншого змісту:
Сто раз одягніте мене в золоте,
Не стримати думи розкуті:
Російську забув би я тільки за те,
Що нею випендрювавсь Путін.
Тут і малюнок із армійської натури «Експромт мимохідь», і «Після відпустки» – туга по синові, що після короткого відпочинку знову вирушив на фронт, і інші виболені твори. Поет теж відчуває себе захисником України, і робить це своїм пристрасним словом. Цій же темі присвячена й згадана вище поема-балада «Соло на березовій корі».
Сюжет епічного твору узятий просто з реального життя. Шпиталь, стомлені медики збираються докупи, і серед них – їхній пацієнт-солдат, вже й не солдат, не повноцінна молода людина, а страшно покалічений інвалід, для якого, здається, життя скінчилося. Позаду в нього бої, ворожий полон, позаду – тихе мирне життя, кохання, перша дитина… Тепер у лікарні вони ділять із ним горе, бо Росія забрала в нього обидві ноги й руку, а хірурги допомагають освоювати протези, подаровані Америкою, щоб він міг жити й далі. Та навіть у цій неймовірно трагічній ситуації, коли повноцінне життя практично закінчилося, солдат виявляє зрілість і громадянську мужність, стверджуючи: «не розумію я лиш ухиляння // від Батьківщини». Отже, навіть у такому стані від продовжує боротися з рашистами, бо як інакше оберігати і молоду дружину, і малого синочка, що теж прибули до лікарні.
Воїн грає на березовій корі, а хірурги в залі вибачаються за те, що так порізали його молоде тіло. Та він розуміє ситуацію, і коли на сцені з’являється молода дружина з синочком, цим самим ніби підкреслюючи, що не вважають його тягарем для родини, розлунюється трель солов’я – як знак безсмертя українського роду. І встає на заокеанські протези незламний воїн, відхрещуючись нарешті від московських братів-убивць.
Передавати прозою невловиму таїну талановитої поезії – все одно що любити кохану в дзеркальному відображенні. Мені здається, що ця поема матиме помітне й тривале життя в усій антивоєнній поезії часів російсько-української війни.
Добре виписані епізоди, в міру ускладнена лексика, зміна ритму, тонке відтворення почуттів – все це виробляє оригінальних стиль, за яким вгадується творчий почерк Анатолія Шкуліпи.
Заслуговує окремого розгляду й поема «Сонце у вікнах». Це своєрідний пам’ятник рідній людині, колишньому воїну, простому трудівникові, що поклав життя на творення добра на землі. Тут і дідова нога, що вигойдувала внуків, і пахощі свіжої стружки, і його вікна, в яких сяє сонце, і вся неповторність звичайної праці, що породжує світ любові. Справжній Симоненківський дух наповнює рядки твору, утверджуючи силу трудового подвигу.
Тому такими близькими стають рядки поеми з їх пластикою, таємничістю, як у цьому ось довершеному малюнку:
Аж ось і хата дідова…
З садка
Підморгує блакитними очима.
І кожне яблуко привітно блима,
І сливи сизо світять з-під листка.
Тож нова книга відомого сучасного поета Анатолія Шкуліпи ще раз підтверджує, що він почувається своїм на безмежному полі сучасної української літератури, повносило відстоюючи честь свого покоління.
Леонід Горлач,
лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.