“Українська літературна газета”, ч. 11 (367), листопад 2024
Поза всіляким сумнівом, будь-яка зріла національна література немислима без свого епосу, котрий зберігає поліфонічну картину буття народу від найдавніших часів до найсвіжіших масштабних подій, творить генетичний код, який у світовому контексті робить окремішний народ упізнаваним. Лірика з таким завданням упоратися нездатна, бо опирається на моментальні сплески емоцій, почуттів і тільки викликає зворотні мимолітні відгуки. Тому й знаємо ми ту ж базову античну культуру не з ліричних сигналів, а з розлогих полотен типу «Іліади» та «Одіссеї», з повноформатних трагедій, що об’ємно відбили внутрішній світ тогочасних людей, їхні великі діяння, котрі зафіксували для людства швидкоплинний час і його свідків.
Наша українська історія не така рясна на епічні свідчення, хоча маємо і неповторне «Слово о полку Ігоревім» чи розлогі епічні думи, рівних яким нема у світі. Їх можна поставити в один ряд із такими національними епосами, як німецька «Пісня про Нібелунгів», вірменський історичний твір «Давид Сасунський», фінський епос «Калевала», грузинський «Витязь у тигровій шкурі». Зрештою, чи не кожний народ може похвалитися твором, у якому відбита його доля. Маємо й ми через часи іскрометну «Енеїду» Івана Котляревського, що лежить у основі новітнього українського поетичного епосу. Не скидаймо з рахунку й полум’яний твір Тараса Шевченка «Гайдамаки», який за всіма конструктивними ознаками належить до роману. В наступні часи не густо вродило на нашій ниві подібних масштабних творів, що помірялися б силами з епосом інших народів. Але і наша література спорадично поповнювалася масштабними творами, що не поступалися іномовним, хоча в силу соціальних умов (життя під наглядом царської Росії, життя в кордонах СССР з необмежним імперським диктатом Москви, через яку йшли всі дозволи на переклади та популяризацію), вони залишалися скоріше для внутрішнього обігу. Назву бодай один масштабний епічний твір – поему-симфонію «Сковорода» Павла Тичини, який побачив світ рідною мовою уже після смерті автора. За своєю структурою, поліфонією викладу цей твір можна назвати й романом у віршах, який сягає вершин світових, написаний неповторною образною мовою, що передає дух українського народу, стає часткою його нелегкої історії. Подібні масштабні твори є і в доробку поетів його доби – Максима Рильського, Миколи Бажана, Володимира Сосюри, Тереня Масенка. Зрештою, і вся література тодішнього соціалістичного реалізму не оминала епос, хоч і не мала можливості правдиво заглиблюватися в трагічні сторінки української долі, густо засіяні чортополохом неправди.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Та я не хочу перебирати на себе роль дослідника цього жанру поезії – для того є люди особливого аналітичного складу, здатні не лише проаналізувати особливості конкретних творів, а й підвести теоретичну основу, розшифрувати символічні коди творчості інших авторів, типізувати здобутки окремих авторів і визначити значення їх внесків у світову культуру. Серед таких – і сучасна дослідниця поетичного епосу Валентина Біляцька з Дніпра, про грунтовну монографію якої «Український роман у віршах постколоніальної доби» (Дніпро, Середняк Т. К., 2017) веду мову. Книга побачила світ у її рідному місті, а тому опинилася поза увагою столичних колег і не набула широкого розголосу, хоча за серйозністю аналітичних умовисновків та проблематики заслуговує на ширшу увагу літературної громади. Щоправда, говорити нині про системну роль вітчизняної критики чи літературознавства щонайменше несерйозно, вона давно, крім рідкісних окремих випадків, замикається на компліментарному обслуговуванні земляків та друзів, корпоративних інтересів та уподобань. Літературний процес триває самопливними шляхами, порушуваний хіба що штурмовими галасливими діями окремих геніїв на одну добу з міцними ліктями й твердими чолами для ристалищ.
Монографія Валентини Біляцької відзначається добротністю аналізу сучасного українського поетичного епосу. Вражає обсяг використаної літератури – для умовисновків, викладу концепції авторові довелося прочитати не лише десятки оригінальних творів, а й проаналізувати набутки попередників та сучасників – від Степана Крижанівського й Леоніда Новиченка, Івана Огієнка й Дмитра Донцова до Івана Дзюби й Людмили Тарнашинської, Миколи Ільницького й Дмитра Наливайка. Органічно вписуються в тему розмови й дослідження вчених із інших країн світу, котрі свого часу теж не оминали увагою факти з’яви епічних творів іномовних авторів. Це надає монографії академічного стилю і висновує думку про те, що український поетичний епос становить невід’ємну органічну частку світового процесу, засвідчує зрілість нашої літератури, яка не поступається іншим. Та й як можна не помітити могутні епічні полотна «Мойсей» Івана Франка чи «Лісову пісню» Лесі Українки, що давно вже стали фактами світової культури?
Зібрані в один масив чи не всі епічні поетичні твори і проаналізовані виразно показують зрілість сучасної української літератури. Віршований роман як жанр вищої складності впродовж останніх десятиліть відзначився великою кількістю творів здебільшого з історичною підосновою. Як на мене, справжній ренесанс тут почався з появою у світі двох романів Ліни Костенко – «Маруся Чурай» та «Берестечко». Дослідниця віддала належне високому таланту поетеси, тлумачеві вітчизняної історії. Саме після появи цих фундаментальних творів, яким судиться назавжди стати непроминальними, й почався широкий процес відродження українського епосу. Сучасні поети відчули дух свободи, коли всюдисущі цензори вже не стояли за плечем і не вбивали задум у зародку, коли можна було вивірити свої можливості на прикладі незламної колеги. Звідси й виразна позиція Валентини Біляцької, яка винесла характеристику «постколоніальної доби» в заголовок і під цим кутом зору подала своє дослідження.
Монографія має чітку структуру, базовану на тематичних точках зору. В першому розділі аналізується специфіка жанру роману, підводиться теоретична підоснова до самого розуміння природи найбільшого епічного полотна, що виник і розвинувся через століття практичного досвіду. Дослідниця, згадавши добрим словом досягнення колег-сучасників Євгенії П’ятковської, Миколи Васьківа, Орисі Легкої, Миколи Ткачука, Тараса Креміня та інших, подає своє розуміння саме специфіки романістики, тонко проводить лінію відмежування від поеми, наводить громіздкий перелік жанрових особливостей роману. І з нею не можна не погодитися, бо йдеться не про волю окремих творців літератури (скажімо, яким чином відповідає жанровому визначенню як поема реалістичне полотно нашого земляка Миколи Гоголя «Мертві душі», а він же сам дав таке визначення), а про дотримання світових формальних стандартів. Як пише дослідниця, «роман у віршах успадкував багато жанрових ознак від поеми (героїчної – епічної – ліро-епічної – драматичної), виробивши в процесі еволюції властиві лише йому риси».
Серед попередників дослідниці можна згадати й Леоніда Новиченка, що видав колись ґрунтовний «Поетичний епос: два світи», де подав серед іншого аналіз віршованого роману Максима Рильського «Марина». Не слід забувати й подвижницьку роботу відомого літературознавця Степана Крижанівського, праці його колеги Івана Дзюби, багатьох інших вчених. Твориться не лише сам поетичний епос України, а й його дослідження, що свідчить про зрілість вітчизняної культури – одного з серйозних складників світової літератури. І те, що Україна із здобуттям державної незалежності нарешті «досягла свого зросту і сили», дає можливість активніше опановувати європейський та світовий контексти, а не бути блідою тінню московської імперії.
Монографію складають кілька тематичних розділів. Скажімо, один із них присвячений майже повністю Мазепіані. Це нагадує ніби запізніле вертання боргу одному з найвидатніших наших державних діячів, якого ще за життя добре знала просвіщенна Європа (згадаймо бодай твори тодішніх видатних літераторів «Мазепа» Джорджа Байрона, «Войнаровський» Кіндрата Рилєєва, «Мазепа» Віктора Гюго, інші літературні та музичні твори), що мали виразний романтичний характер. Нам і нині, коли Україна вкотре обстала проти рашистської орди, треба реставрувати імена й діяння таких європейців, як Іван Мазепа.
На сьогодні маємо цілу низку романів у віршах, написаних авторами різного творчого потенціалу в різних куточках України. Потужно працює в Білій Церкві Андрій Гудима, що встиг подарувати читачам цілу низку історичних полотен, які відзначаються не лише масштабністю зображеного, а й високою художньою майстерністю. Його гідно доповнили згадані в монографії твори Василя Марсюка, Миколи Тютюнника, Григорія Лютого, Катерини Мотрич, Ігоря Павлюка, Валерія Гончаренка та інших. Варто було б увести в науковий обіг і поетичний історичний епос Бориса Чіпа, і роман у віршах Анатолія Шкуліпи «Берест». Більшість із них базується на історичних фактах та реальних героях, що давно стали знаковими в долі українського народу. Саме в них маємо найбільші художні досягнення, які активно діють у наверненні сучасників до національних джерел, бо народ без власної історії – перекотиполе під ногами чужих коней. Цьому призначенню служить український поетичний епос – емоційний образ народу, вкоріненого в традиції славетної Київської Русі.
Леонід Горлач,
лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.