Криниця щирого слова

178

 
 
Віктор СТУС,
письменник, член НСПУ, заслужений журналіст України, Криму.
 
Криниця пам’яті» – так називається нова книга Галини Литовченко, кримської україномовної письменниці, члена НСПУ, мешканки Бахчисарайського району. Взагалі-то вона відома як поетеса, автор ліричних віршів, що опубліковані у збірках «Не займай мене, осене»,  «Лаванда на спомин», «Схід сонця» та інші. Та цього разу вона представила читачам збірку прозових творів. В ній 13 новел і невеличка повість «Далеке літо».
Тематика творів різноманітна. Як зізналася сама авторка, її літературні герої – люди, які простували поряд життєвими шляхами: родичі, друзі, сусіди, знайомі. До того ж, не тільки в Україні, а й у Криму. І це природно. Таке враження, що вона  малює з натури, прагне не випустити з поля зору жодної деталі чи то природи, чи стосунків людей, чи порухів їхніх душ. Читаєш її твори і бачиш реальні картини сьогодення з його проблемами та переживаннями.
Особливо вражають сюжети, в яких Галина Литовченко змальовує рідний край, де народилася й виросла, де, як кажуть, знайома кожна стежина, дерево, хата. І, звісно, напливають спомини. Саме вони в основі повісті «Далеке літо», яку авторка присвятила своїм землякам із Рудого Села на Київщині. Розповідь проста – в рідне село після довгих років військової служби повертається Михайло. Зміни, що сталися, і дивують, і спантеличують. Йшов вулицею до батьківської оселі і «теплими хвилями накочувались приємні спогади про найщасливіші роки життя – роки свого дитинства». Ось і школа з  калатанням мідного дзвоника, і церква, від якої «густий дзвін котився селом потужною хвилею, летів над левадами, ставками і зникав десь на випасі».
Авторка не просто розповідає, а оспівує кожну грань сільського буття. Он дід Трохим смажить яєчню з салом – традиційна закуска для завсідників під чарчину «домашньої» оковитої. Згадуються запашні мамині пиріжки та рум’яні паляниці. Вона випікає їх більше, ніж потрібно, бо «може комусь із сусідів знадобиться позичити, чи жебракам подати». І це характерна риса сельчан – доброта та милосердя до знедолених. З яким теплом вона змальовує дворового песика Шарика – складається враження, що то мисляча істота, член родини. А історія з курчатами, яких Мишкові доручили доглядати, не може не викликати сміх. Бо він з хлопцями як майнув на роверах на річку Рось – і забув про материн наказ. Коли ж спохватився, мерщій додому, а там у садку лежать курчата, як неживі. Мишко ледь не плакав у нестямі. Та заспокоїв дід Трохим. Виявилося, дід готував бутлі під вишнівку та й висипав з них залишки торішніх ягід. Курчата наклювалися й поп’яніли. І сміх, і сльози.
Таких епізодів у повісті безліч. Та справа не лише в них, а в тому, як вони подані. Можна з певністю сказати – майстерно. Їх не можна читати без світлої іронії та посмішки. Авторка ніби заворожує своєю оповіддю. І це головне завдання будь-якого письменника.
Так же переконливо та душевно Галина Литовченко оспівує будні села у новелах «Ранково-сільський променад», «Останній день прадіда Юхима», «Циганська наука», «Невдала атака», «Передноворічний спогад», «Криниця пам’яті». Сільський колорит подається то через спогади селян, то через їхні вчинки, а то й через сприйняття півня Варфоломія. І це теж одна із особливостей творчої манери письменниці.
Ось як вона описує сучасне село в новелі «Криниця пам’яті». В ній воно представлено не в райдужних тонах. Воно нагадує забуту, замулену криницю, яка уособлює собою сільське життя. «Ще зо два десятки років тому село було зовсім іншим. Охайні подвір’я, побілені стовбурини дерев у садочках, квітники в кожному дворі… Воно й зараз так – там, де живуть люди. Та є вулиці, колишні мешканці яких вже давно спочивають на сільському цвинтарі. Вулиці-привиди з пустими напіврозваленими хатами та зарослими кленчаком садибами. Проходиш мимо них і моторошно робиться». Та не дивлячись на це, мешканець села Станіслав Якович вирішує відновити занедбану криницю, що тут «була споконвіків, ще до нашестя монголо-татар на руські землі». Йому вдається переконати в необхідності відродження криниці земляків. І головний його довід: «загине джерело – помре пам’ять, помре й історія». То була важка робота. Але яка то радість: «криниця поволі наповнювалася живою водою». Таких би Станіславів Яковичів було побільше в Україні – не докотилося багацько сіл до прірви.
Ця новела – символ оптимізму, віри у власні сили. Адже багато залежить не тільки від влади, часто недолугої, корумпованої, а й від кожного громадянина, від його ініціативи.
Фактично у всіх новелах звичайні побутові ситуації стараннями Галини Литовченко починають вигравати різноманіттям фарб у багатьох вимірах, створюється така собі голограма людського буття, у яку потрапляєш під час читання. Що ж, тільки любов до рідного краю, помножена на уміле володіння словом,  надає кожному епізоду такої ваги і значення.
І подумалось, що, можливо, колись  онуки та правнуки з таких творів дізнаватимуться, як жили їхні пращури, що робили, про що думали та мріяли. При цьому авторка ніби між іншим нагадує, що в її давню пору стосунки між людьми будувалися на повазі, доброті та взаємодопомозі. Чудово це видно в оповіданні «Передноворічний спогад». У ньому кожний епізод просякнутий людяністю… До хати сусідки зайшла бабуся, сумна та невесела від самотності. Діти, аби вивести її з такого стану, почали співати їй пісень, потім виготовляти паперові прикраси до Нового року. Згодом подалися до її хати, аби хоч якось прикрасити перед святом…
Здавалося б, прості житейські будні. Та авторці вдалося на їх основі створити образ щирої радості, вселенської, життєстверджуючої, віковічної.
Як мені видається, Галині Литовченко слід продовжити творчі пошуки саме в такому руслі. І є впевненість, що вона ще не раз здивує читачів новими творами – як поетичними, так і прозовими.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!