Костянтин Родик. «Краса і сила чорного кота у темній кімнаті: Рецензія на «Жидівського короля» Олександра Авербуха»

Коли книжка добігає фіналу Шевченківської премії, тут уже й лінивий візьметься за читання.

А надто, коли тобі просто цвікають в очі: слона-то ти і не помітив.

«Це є збірка дуже добрих віршів, зложених майстерним поетом із надзвичайним вмінням робити із простої, злободенної мови поетичні твори надзвичайної сили і краси», — так починається офіційне представлення книжки Олександра Авербуха «Жидівський король». Далі — більше.

Професорка-викладачка української літератури в Америці Марія Ревакович не обмежується невідпорною формулою «краса і сила» й починає свою рецензію на захмарному регістрі: «Жидівський король» вражає не тільки назвою,  а й змістом, композицією та навіть кожним рядком» (Збруч // 28.09.2022). Про кожен рядок — особливо круто. Такого не прочитаєш ні про Данте, ані про Шекспіра. Так притомні автори не пишуть навіть про Тараса Григоровича.
Тож іще раз перечитав «Жидівського короля» і… крєпко засумнівався у реальності того, що відбувається. Бо не можуть же усі ті поважнії люди — рецензенти й обкладинкові амбасадори — хвалити-нахвалювати й упритул не бачити, що перед ними симулякр? Та ще й на головну державну премію це тягти? Пригледівся до відгуків — а там усе (окрім Ревакович) якось обтічно, сором’язливо, сказати б. Ніби Кравчук між крапельок.

Оксана Луцишина у передмові пробує дистанціюватися від розгнузданих славнів: «Напевно, цю збірку можна назвати дражливою». Та не може поступитися професійними принципами: «Тут не йдеться ні про які формальні особливості того, що ми зазвичай звемо поезією, не йдеться про традицію, новаторство чи культурні впливи».

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Але бодай якийсь позитив треба знайти, це ж передмова, а не вирок. Не знаходить.  Лишається єдиний спосіб зберегти обличчя — напустити туману: «Йдеться… про болісне буття-людиною».

Оце вже точно ніяк ані спростувати, ні потвердити. Принаймні, у розмові про конкретні тексти. А ще далі подибуємо геть дивовижне: «Це поезія не слова, а потоку, який не може зупинитися». Чи правильно я розумію, що йдеться про відомий фізіологічний процес?

Книжка, анотована як «збірка віршів», починається з десятка поезій на початку і стількох же наприкінці. Разом — 30 сторінок. А 70 сторінок усередині цього химерного триптиху — «нібито» листування, записане «у стовпчик».

Для пані Ревакович цього цілком досить, аби коронувати позбавлений будь- яких формально-літературних ознак текст: «Авербух поетично привласнює ці листи, візуально трансформуючи їх у поезії самим розбиттям тексту на рядки». Отак просто: «візуально» записав «потік, який не може зупинитися», — і вже поет.

Пані Луцишина пропонує вибагливіший камуфляж: «Вірші документального походження». По-перше, за цим елегантським означенням немає геть нічого. Порожнеча. Що у літературо­знавчому, а що у філософському сенсі.

Хіба згадати «данську поезію» — графоманське віршування на честь «свят» і «героїв». По-друге, авторка передмови достеменно знає справжню ціну тої «документальности»: даючи інтерв’ю саме їй, пан Авербух зізнався у використанні фейкової технології: «Кожен лист я стилізував або збирав із фрагментів різних листів» (Читомо // 23.06.2022).

Поважний критик з Австралії Марко Павлишин, також утягнутий в цю інтригу, чесно й однозначно пише про «документоподібні тексти… цих «віршів» (Читомо // 17.10.2022). Та учасників вистави «Нове вбрання короля» це не витверезює.

Пані Ревакович нагнітає: «Епістолярна частина домінує над цілою збіркою не тільки тому, що найдовша і серединна, а й тому, що своїм підходом до поетичної мови — найбільш оригінальна. Це, вважай, уже суто цитата з казки Андерсена. Але ставки й далі підвищуються: «Хтось міг би сперечатися, чи це насправді поезія. Для мене відповідь нескладна: без сумніву так. Контекст і внутрішня логіка «Жидівського короля» оправдовує таке привлас­нення».

«Внутрішня логіка» — звірина дика, невловна, посестра «буття-людини», її не притягнеш до відповідальности за кривомислення. А от «контекст» — то вже не фентезійна категорія. Він легко надається до фактчекінгу, а надто тоді, як його силують до якогось «оправдовування». Навіть тоді, як його ґвалтують горезвісною максимою «мета ви­правдовує засоби».

Оце ми й дісталися осердя усієї цієї історії: Авербухом жонглюють не через те, ЯК він пише, а — ПРО ЩО. А пише він про відлуння Голокосту й — ширше — про контраверсійні кластери єврейсько-української історичної пам’яти.

Перші рядки збірки цитують чи не всі рецензенти: «я пробачив собі / прадіда-українця що ходив погромом на прадіда-єврея / пробачив прабабу-польку яка рвала коси прабабі-єврейці / я пробачив собі прадіда-москаля який забрав / останній шматок у прабаби-українки / я пробачив прабабу-єврейку що написала донос / на прадіда українця». Ніде правди діти — хвацько закручено. Хоч до поезії має хіба опосередкований, «візуальний» стосунок.

Марко Павлишин чітко сепарує мухи й котлети: «За все, що сказане в «Жидівському королі», приймає відповідальність не ефемерна текстова конструкція з категорії «поет», а реальна юридична особа Олександр Авербух».

Фактично, виводить поза контекст усієї цієї «дискусії» поняття «поезія» — хоч як поважному дослідникові віриться, що «поезія таки може змагатися за озвучення найболючіших істин — навіть, і особливо, коли вона водночас вказує на принципову неможливість розкрити ці істини повністю чи навіть адекватно».

Так, сумний парадокс. Багато хто і з великих поетів намарно борсався у цих тенетах. Та метелики й далі летітимуть на байдужо-убивче світло абстракцій. От про що той широко цитований перший абзац із книжки пана Авербуха? Про етику прощення, як зазначає пан Павлишин? Але ж цей концепт існує у нерозривності з поняттями розкаяння і покарання, що у книжці явно приховано.

Може, це про психосоціальний феномен примирення? У збірці французьких досліджень «Європа та її болісні минувшини» (К.: Ніка-Центр, 2009) препаруються різні формати колективного примирення. Попри констатацію очевидних позитивних зрушень, висновок малооптимістичний: «пам’ятеві рани» й далі болять цілим народам, незважаючи на активну гуманітарну протидію.

Пізніше в українському книжковому просторі з’явилося ще кілька цікавих видань з цієї проблематики, зокрема на виразному італійському та іспанському матеріалі (Т. Джоунс. Потаємне серце Італії. — К.: Темпора, 2012; А. Кампі. Муссоліні. — Л.: Видавництво Анетти Антоненко; К.: Ніка-Центр, 2020; К. Кобилярчик. Струп. Іспанія роз’ятрює рани. — Л.: Човен, 2021; Енріко Морадіельос. Франко.— Л.: Видавництво Анетти Антоненко; К.: Ніка-Центр, 2022). Усі вони, на жаль, свідчать, що життя досі не скасувало висновок Достоєвського, сформульований півтора століття тому в «Бісах»: «Соєдінять общество? Да развє оні соєдінятся, помілосердствуйтє!»

Чи означає це, що даремно й намагатися? Аж ніяк. Імовірно, досягнення більш-менш осяжного порозуміння поки що ховається за горизонтом. Проте соціальна конфліктологія не терпить дилетантів.

У книжці «Європа та її болісні минувшини» чимало про шкоду, якої завдають ретельно планованому процесові примирення публічні невігласи, аматори й кон’юнктурники, котрі лише «користуються нагодою, щоб привернути більшу увагу до себе».

Ось пан Авербух опублікував акт прощення скелетів із фамільної шафи. Здавалося б, приватна справа, кому яке діло. Але ж тут навмисно перемішано жертв і катів. Й на подальших сторінках про якесь-чиєсь каяття — анічичирк.

Натомість остання фраза збірки перетворює її на класичне рондо: «єдине чого ми тепер прагнемо / це визнання нашого болю». Оті «ми» — це і прапрародичі-лиходії, яких згадує автор? З їхніми погромами, доносами, грабунками, знущаннями — інструментами аж ніяк не захисними, а суто терористичними? Поспівчуваймо? Теоретично беручи, така концепція теж можлива.

Та, гадаю, адекватнішою є позиція Миколи Рябчука з його наполяганням на «визнанні неможливости будь-якого примирення і «співпраці» з терористами… Не можна їх цілковито розгрішувати і звільняти від подальшого переслідування, від кримінальної та моральної відповідальности» (Улюблений пістолет пані Сімпсон. — К.: К.І.С., 2009).

Так, я в курсі, що ота остання фраза «Жидівського короля» належить також і до вірша про біженців. І можу припустити, що назбирається скількись-там свідчень відсутности природного співчуття до потерпілих (звісно, йдеться про реалії по цей бік порєбріка). Утім, це виняток. То до чого ж так надсадно закликає читача наш автор, до емпатії? Так ми, той, — уже. І без нього.

Отут, схоже, собака й порився. Що його робити, коли хочеться, але не можеться, — й амбіції зашкалюють, як тестостерон? Не сказати, що наш автор це приховував; навпаки — попереджав: «не знаю / мови сійської / їнської мови не знаю / недоладно відмовчуюся».

Це не самоіронія, це стартова позиція в дусі персонажів-креативників Пєлєвіна з їхніми понтами, дискурсами, таємними доктринами, грою без правил. Зрештою, про первісний аферистичний поштовх писав той-таки Достоєвський: «Ну что за охота хотєть по таблічке?.. Дважди два і бєз моєй волі чєтирє будєт. Такая лі своя воля биваєт?.. Дважди два пять — прємілая іногда вещіца» («Нотатки з запілля»). «Жидівський король» — це і є «двічі по два п’ять».

А тепер трішки — з найпопулярнішого сторітелінгу, з конспірології. О. Авербух набув наукового ступеня у Торонтському університеті (як і М. Ревакович); 2021-го зредагував розділ сучасної поезії у поважному часописі Ukrainian Literature: A Journal of Translations, редакція котрого міститься в Торонто і де членом редколегії є М. Павлишин.

Серед протегованих нашим героєм перекладів англійською — вірші О. Луцишиної, Г. Крук, О. Коцарева, О. Гусейнової, О. Сливинського (С. Жадан друкувався в цьому журналі й раніше). Усі згадані літерати написали схвальні рецензії на «Жидівського короля» чи бодай амбасадорські рекомендації на зворот книжки.

Статті вийшли на різних українських майданчиках вельми компактно в часі — саме по оголошенні Шевченківським комітетом початку претендентських перегонів. Травнем 2022-го у Вікіпедії з’являється стаття «Авербух Олександр Михайлович», яка ретельно редагується-оновлюється щомісяця якщо не ним самим, то вельми відданою особою — навіть натяку на безсторонність тут немає.

Але цікавіше інше: до переліку рецензій не занесено статті М. Ревакович та М. Павлишина. Першу, імовірно, проскрибовано через відсутність там професійних гальм, що могло би насвітлити (по)літтехнологічну природу всієї кампанії; другого — через, навпаки, професійну стійкість, яка не дозволяє називати чорне білим.

Я б собі спокійно пройшов повз цю книжечку; кожен заробляє, як уміє. Навіть не дуже напружився, коли побачив, що вона потрапила до Короткого списку сьогорічного рейтингу — нинішнє дистанційне опитування має помітні мінуси, експерти опиняються у більшій залежності від того, ПРО ЩО книжка, а не ЯК її зроблено.

Та коли «Жидівський король» подолав перший тур Шевченківського відбору, а тоді й другий — сполошився. Невже і в комітеті ходять заокеанські пряники (публікації, резиденції, стипендії) і там здатні проштампувати Шевченком цього (по)літтехнолога? Диво дивне: совєтські «паровозики» актуальної тематики й досі справно тягнуть охочих до ласих їм олімпів.

Зрештою, просувати чорного кота у темній кімнаті небезпечно. Світло колись увімкнеться. Ще добре, якщо кота там таки не виявиться. А раптом уздрімо потвору, що під гаслом «визнання болю» приторговуватиме індульгенціями на бездумність, всеядність та непідсудність?

umoloda.kiev.ua