Космічна безмежність лексики (відкритий лист до Петра Сороки)

160

 
Василь ЗАХАРЧЕНКО
 
Дорогий Петре Івановичу!
Я такий радий Вашому братньому листові й книжці «Жезл і посох», кни-и-зі! Прочитав. Почав, не зважаючи на зашкалюючу спеку, а закінчив перед несамовитою негодою.
Вагому річ Ви створили, Петре Івановичу! Ви в ній сподівано-очікуваний (наголошую – сподівано!), новий, соціально загострений. Ви вийшли, піднялися на Шевченкову дорогу. Особливо в «Жезлі». Його, шевченківські позиції, оцінки тієї трагічної ситуації історичної, оцінки Мазепи, Петра І, патріотів і зрадників.
Чудовий, давно очікуваний портрет Петра булькатого і в кількох інших місцях (молодого царя). Це дуже цінно, дуже на часі, бо в нас же (зізнаюсь, у мене також) і досі живе, стримить у пам’яті портрет царя божественної вогневої краси, як там перед Полтавською битвою у Пушкіна: «он весь как Божия гроза…». Загляну в томик:
 
Выходит Петр. Его глаза
Сияют. Лик его ужасен.
Движенья быстры. Он прекрасен,
Он весь как Божия гроза.
 
Тут Ви достойний Анти-Пушкін, поставите нам правильно зіпсований московським окупаційним режимом зір.
Гарний портрет (духовний) Мазепи.
Спасибі вам за безкомпромісні, сміливі, чесні перед дійсністю оцінки Росії, росіян, «всех времен и независимо от царствований». Це ліки від нашого безмозкого «братання». Буквально цими днями читаючи й читаючи Шевченка, натрапляю в його посланні «І мертвим…»:
 
Нема на світі України,
Немає другого Дніпра,
А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра,
Добра святого. Волі! Волі!
Братерства братнього! Найшли
Несли, несли з чужого поля
І в Україну принесли
Великих слов велику силу,
Та й більш нічого…
 
Скільки разів ми це читаємо, у школі напам’ять заучуємо і пропускаємо мимо вух оте «братерство братнє»! Оте пророче застереження. Ну, не помічаємо його і все! Сказано це було Пророком, викричало на найвищих регістрах нам 170 років тому, а ми й досі розпускаємо малоросійсько-хохлячі соплі: «та ми ж брати!», та «в нас же братерство», та «ми ж разом воювали проти Гітлера» і т.д. І я певен, якщо наша нікудишня, продажна пропаганда й далі схилятиметься швидше до Путіна, ніж за Україну, то тільки одгримить (дай Боже!) останній залп на цій бандитській окупаційній війні Росії проти України, ми знову вдаримося «в брати», «в братерство» навєк!
Тому ваші правдиві оцінки характеру, звичаїв, низького морального порогу росіянина, росіян, народу цього, дуже цінні, дуже на часі.
Хотілося більше Мазепи. Якось він на віддалі. Федір Жук, від якого ведеться розповідь, інформативно переважно подіє його: іде називання – у такому поході був з Мазепою, і в такому… Хотілося б побачити Івана Мазепу в діалозі, в русі, через щоденниковий запис-спогад Жука. Так, як зустріч із сином Кочубея, та й із самим Кочубеєм.
Противлюсь я аж такій подробиці у взаєминах Мазепи із Мотрою Кочубеївною. Я б не робив її дочкою Мазепи. Для чого зайву тінь кидати на гетьмана. Тим більше, що точного факту батьківства Мазепи не існує.
Вражає багатство мови, особливо в «Жезлі». Якась космічна безмежність лексики, лексичне розкошування, оживлення «застарілої» лектури, і ваші новотвори також цікаві, збагачують мову. («Наймерзенніша московська збродня запруджує Україну»).
Спіткнувся, коли Жук описував свій дім, мовби похваляється. «Є в домі чимала книгозбірня… трофеї. Все найцінніше висить на дорогих килимах, але чимало захованоі в дубових різьблених скринях…» Якось відсторонено це описує, анче збоку дивлячись на чуже. Я розумію, треба передати такі подробиці для змалювання атмосфери того часу і т.д. Але ж він живе серед цього спадку багатства, треба було б якось показувати це через відчуття зорові, дотикові, через користування цим набутком.
Цікава побудовою книга «Посох», ці щоденникові записи Тимофія Бордуляка. Перша частина – сюжетна. Друга – повне зростання Сороки і Бордуляка. Ви – «однодумці». А, може, й справді? Я, на жаль, не знайомий із його творчістю. Це дуже нагадує ваші літературні денники. І знову ж колоніальне становище України під москалем і під Польщею.
Страшно подано сцени отруєння дітей Іванни Блажкевич польським шовіністом, похорон дітей, читаєш і душа розривається від жалю і гніву.
З болем написано про еміграцію. Може, це зупинить хоч когось із сьоднішніх молодих, оці слова: «З кожним селянином, що виїхав на еміграцію, померла частка мого серця», «Як на мене, то тільки смерть є страшнішою чужини».
І третя частина роману «Під крівлею Бога небесного (духовні пошуки)», оцей духовний, філософський щоденник отця Тимотея, його духовні терзання, роздуми про Великий Перехід глибоко вражають, збігаються із моїми роздумами, у мене ж вік… 80.
«Багато завдань покладає Господь на людину і багатьма шляхами водить: треба боронити Вітчизну і продовжувати свій рід, плекати сад і звести дім… але над усім тим стоїть найголовніше, найістотніше – людина має одрятувати душу для вічности».
Отакі прозріння отця Тимотея.
«Не розум, а дух досліджує глибини Божі».
«Боюся потойбічної самотности, колди покину цей світ».
Тут ви ступаєте в слід Сковороди, який сповідував світ видимий і світ невидимий, наголошував, що є природа видима і природа невидима. Ми (і отець Тимотей, і ви, і аз грішний) задумуємося, мучимося думкою, що чекає на нашу душу після Великого Переходу. Подаючи (пишучи, творячи) щоденникові записи-роздуми отця Тимотея про душу після тілесної смерти людини, ви йдете за межу нашого чуттєвого реального. Роздумуйте про невидимий світ. Невидима своєю суттю душа наша переходить під час Великого Переходу у сферу невидимого світу. Отже душа не зникає, не вмирає, вона існує і далі (живе!) в невидимому світі, в чертогах Бога.
Григорій Білоус у своїй книзі листування з друзями «Слова, слова, спасіте наші душі» в листі до Г.П.Короля 22 березня 1998 року передає свою бесіду з поетом Миколою Даниловичем Руденком про Сковороду. Слова Руденка: «Як я ставлюся до Сковороди?» Сковороду я вважаю своїм братом – братом за світоглядом… Ну, як могло не стрепенутися моє серце, коли я прочитав у Сковороди, що є природа видима, і є природа невидима. Невидима природа то і є Бог… Він (Сковорода) у своїх пошуках пантеїст, а справжній філософ і має бути пантеїстом. Пан у перекладі означає все; теїзм – обожнювання, тобто Всесвіт і є Бог… За Сковородою ми повторюємо Всесвіт у мікросвіті: віддзеркалюємо Всесвіт своєю уявою. Справжня філософія у суті своїй однакова. Всі великі філософи однаково бачать світ, тільки говорять про це кожен по-своєму. Його можна бачити або тільки правильно, або ніяк не бачити, якщо ти не здогадуєшся, що за лаштунками є також реальність. Справжній світ починається по той бік органів чуття. А якщо ти про це не здогадуєшся, то що ж ти можеш побачити там? Нічого. А якщо ти це вже бачиш і це розумієш, то тоді ти починаєш бути філософом. Сковорода бачить це так, як бачили Піфагор, Арістотель, Бруно, Спіноза, Марк Аврелій – як усі великі філософи. Живою душею своєю він зливається з безмежною душею Всесвіту, а його треба бачити одухотвореним. Так він виходить на християнство, на особу Христа…»
Книжку обов’язково треба перевидати і більшим тиражем. Ви ж так добряче запрягли розважально-позіхальний колись жанр щоденника й склали зі щоденних записів два романи, як говориться, без жодного цвяха.
Тепер про «Симфонію Петриківського лісу». Яка з книг вище – «Жезл і посох» чи «Симфонія…», то вже як читач подивиться. Знайденою формою (денники!!!) ви наблизили історію до сьогодні, око об’єктиву душі своєї навели на нашу історію. Такого «лісу», такого співжиття людини з деревами, травами в нашій літературі ще не було, (бо вся проза була всі 70 років на прополці колгоспних буряків). Це, звичайно, симфонія людської душі від єднання її з природою, а через природу з Богом (через підростання, як ви пишете, разом з деревами до Неба, до Бога).
З перших сторінок я почав переживати за Вас (і не моторошно йому самому, хоч із Едіпом, ночами в лісі). Я б не витримав і одної ночі (зізнаюсь вам!). І як добре, що далі й ви зізнались, що й вам часами було маркітно в лісничівці вночі.
Дуже боляче, неймовірно, жахливо пережив я разом з вами пропажу Едіпа, я так боявся, що він загинув, тим більше що й вірша «На смерть пса Едіпа» вже прочитав, перед тим побіжно гортаючи «Лісові псалми». І яка ж то радість була моя, що той волоцюга об’явився, живий.
А які високо трагічні відступи-спогади ваші. Вражаючі на все життя. Хоча б ота історія з галкою, яку Павлунь навчив вимовляти «мама». І її передсмертний крик з неба, із кігтів кіпчика: Ма-ма! Боже, подібного ще не доводилося мені читати в жодній літературі. Треба ж – «Ма-ма!».
Та й із самим Павлунем – як його спалила блискавка. І та сцена, де ви, малі, ловили блискавки… Це щось вершинне. А сільська красуня на озері… Як ви поетично, ніжно, цнотливо написали цей епізод. Високоморально.
Цікава, оригінальна побудова трилогії. Перша частина – сюжетна річ, проза, хоч і поетична. Друга – це наведення ока об’єктиву на певні місця лісу. Поетичні роздуми, афористичність:
«Дерева як люди – різні.
Є веселі, радісні, а є сумні, зажурені, вічні самітці.
Одне викликає піднесення, дарує добрий настрій, а інше навіює смуток. Це гостро відчувають звірі, птахи і комахи, тому на веселому дереві кипить-нуртує життя: хтось облаштовує гнізда, хтось дупла, а дехто просто прилітав поспівати: тут постійно панує радісна варвітня, лунають співи, як своєрідний гімн красі».
«Так відкривається мені вища божественна сутність дерев і трав, птахів і звірів».
А оці «вібрації любові». Хитаються під вітром дерева. Небесні вібрації. Вони опановують і спостерігача, ці вібрації, і він готовий почути Бога.
І третя частина – лісові псалми. Ще один перехід до поезії. Чистої поезії, де заговорила душа безпосередньо. Та якою поезією!
«Хотів сказати іще ніким немовлені слова», – підсумовуєте ви все створене.
«Світлом калини я слова напуваю». Ви справді змогли сказати «ніким немовлені слова», бо напоїли їх «світлом калини», живучи серед дерев з деревами. Я закохався у ваші вірші не менше, ніж у поезію Вінграновського, ось в оці хоча б: «На смерть пса Едіпа», «Тут слово проситься на волю», «Тиша», «Де твоє золото, осене», «Прийде зима, мов Колима», «Бог зими вправляється в живописі» – це ж усе ваше – важеньке і більш нічиє…
А оте «сенс нашого життя в тому, – сказав… дід Кулик, – щоб після будь-яких випробувань зуміти воскреснути». Спасибі вам.
А оце неймовірно грайливе (Вінграновський би зацмокав, заахав, почухав би потилицю): «Снилась сичеві самотня сова…». На «с» усі до одного слова вірша!
Мова жива, якась будівнича: «огрузькуватий чоловік», «ступав важко і грузяво», «усмуружний погляд», «гогітливий вогонь»…
«Симфонія…» Ваша це книга, яку перечитуватимуть, відживаючи щораз душею. Обіймаю. Ваш – Василь Захарченко.

Жовтень, 2015 року.

м.Черкаси

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!