Книга історичної правди

Сьогодні людина вельми перенасичена шоковими враженнями, які їй пропонує вигадка і позахмарна уява сучасних письменників, художників, кінематографістів. Але чи не найбільшим шоком стає оголена правда життя, засвідчена сторінками документальної літератури (і кінематографом). Різниця між цими «шоками» суттєва: перший лоскоче нерви і відволікає наші сили у світ фікції, тоді як другий змушує нашу свідомість працювати над цим світом, вести розмову з самим собою як з реальною самототожною людиною, а не вигаданим ефемерним героєм.

Його ім’я і біоґрафія стали уже хрестоматійними, а це, як завжди, таїть загрозу знання поверхового і схематичного, коли достатньо обмежене вузьке, (а сьогодні все вужче й вужче) коло людей переймається бездонною глибиною феномена. Укладена ж Вахтангом Кіпіані хроніка не тільки поглиблює наше знання біоґрафії Василя Стуса, але завдяки масштабу і енергії виняткової постаті Василя Стуса, фактично виводить несподівано на новий рівень наше суто історичне знання ставлення совєтської системи до людини, наше загальне розуміння стосунків безкомпромісної свідомої особистості з суспільством.

 

Тому твердо впевнений, що знайомство з цією «Книгою Буття Василя Стуса», здавалося б, крім фактів і офіційних протоколів, несе в собі могутній заряд культурного шоку – справжнього, креативного, державо- і націєтворчого – конче потрібного сьогодні!

 

Ось чому укладена Вахтангом Кіпіані книга «Справа Василя Стуса. Збірка документів з архіву КДБ УРСР», цього року видана у Харкові видавництвом «Vivat», не тільки засвідчує історичну правду, але виводить нас на вищі щаблі розуміння творення сучасного життя. По суті, ця книга є хронікою методичного кримінального переслідування українця, якого ми і світ знаємо як поета-патріота Василя Стуса.

 

Саме це спонукує дати стислий огляд давно очікуваного унікального видання, тим більше, що в Одесі нещодавно відбулася презентація цього неординарного видання, що охоплює близько семисот сторінок, виданого тиражем 2300 примірників. За змістом книга має своєрідну архітектоніку: Кримінальна справа №5 – книга життя і смерті Василя Стуса, яку склали шість томів; Серце, самогубство чи вбивство? Як загинув Василь Стус; Свідок уходу. Останні дні Василя Стуса; Стус і Нобель. Демістифікація міфу; Чи вбивав адвокат Медведчук поета Стуса?; і – З таборового зошита. Останній відомий текст Василя Стуса (записи 1 – 12).

 

Відкривається книга відомою Листівкою-Запрошенням, видрукуваним у листопаді 1989 року на перепоховання Василя Стуса (його прах перепоховано водночас із прахом Олекси Тихого та Юрія Литвина) 19.11. 1989 року в Києві на Байковому цвинтарі. Перед нами зразу ж постає вся повновода бентежна велелюдна ріка учасників Перепоховання Героїв України, по-звірячому замучених у комуністично-ГУЛАГівських безоднях…

 

Книга В.Кіпіані відкриває нам сотні знаних і незнаних імен, що пройшли по Справі Василя Стуса, це – першочергово плеяда видатних українських діячів: Борис Антоненко-Давидович, Олесь Бердник, Микола Горбаль, брати Горині, Алла Горська, Петро Григоренко, Іван Дзюба, Панас Заливаха, Василь Захарченко, Віталій Калиниченко, подружжя Калинців,Святослав Караванський, Ліна Костенко, Михайлина Коцюбинська, Левко Лук’яненко, Валерій Марченко, Михайло Масютко, Оксана Мешко, Валентин Мороз, Андрій Недзвідський, Василь Овсієнко, Василь Плющ, Євген Сверстюк, родина Світличних, Ніна Строката (Караванська), Станіслав Тельнюк, Павло Тичина, Зінаїда Франко, Микола Холодний, В’ячеслав Чорновіл… Фігурує там і Микола Шамота з плеядою негідників. Також Расул Гамзатов, Андрій Сахаров тощо, і свідки, звичайні чесні громадяни, і наклепники, і слідчі та прокурори, і кати українських патріотів…

 

Особливо ж запам’ятовуються імена борців ОУН-УПА та батьків і родини поета, діячів польської «Солідарності», ідеї якої повністю поділяв Василь Стус.

 

Врізаються в пам’ять акти кожного трусу, протоколи допитів, заяв, характеристик, показань, обвинувачень, постанов, вироків, писаних Василем Стусом листів до друзів і до найвищих владоможців та його Останнє слово на судах. Жорстока й черства, бетоннолоба комуністична система, завідома запрограмована на знищення патріотичних особистостей, які належали до Руху Опору в Україні, що тривав з 1960 по 1990 рік, інакше поступати не могла – вона довершувала свої мільйонножертві злочини.

 

Мене це видання провокує і на особисті спогади. Василь Стус – один з найяскравіших учасників травневого (1963 року) Всеукраїнського семінару молодих літераторів, який протягом всього місяця відбувався в Будинку творчості письменників в Одесі, серед керівників якого секцією поезії відав відомий учений, знавець поезії, науковий працівник Інституту Літератури імені Тараса Шевченка АН УРСР Віктор Панасович Іванисенко. Він і порадив Василеві Стусові тоді ж вступати до аспірантури саме в цей Інститут.

 

Серед двадцяти п’яти «семінаристів» ми були різні вдачею, віком, досвідом і стилем письма: досвідчені – Микола Вінграновський, Богдан Горинь, Василь Захарченко, Борис Нечерда, а інші іще – початківці. Переважна більшість наших «семінаристів» згодом потрапила під прес репресій, не уникнули судилищ і навіть наклали життям.

 

Мені ж випала доля, ще в ті шістдесяті, потрапити до «Реєстру шістдесяти трьох «чорносписочників» і тривалі десятиріччя бути під постійним наглядом недремного КДБ, а в 1983–1984, під час немилосердної андропівської заглади, побувати за ґратами Лук’янівки.

Тоді мене звинувачували у «зв’язках з польською «Солідарністю» та інкримінували наявність радіостанцій з радіопередавачами, арсеналів зброї й вибухівки, мішків американської валюти – для повалення комуністичного ладу в СРСР». Тільки смерть Андропова дала можливість залишитись мені живим…

 

Василь Стус же має безпосереднє відношення до Одеси, крім цього, ще й завдяки спілкуванню з одеситами-патріотами: С.Караванським, Н.Строкатою та ін. У судовій справі його фігурує професор Одеського державного університету Андрій Володимирович Недзвідський та ін. В Одесі поет виступав з читанням віршів перед аудиторіями. Одесу він любив.

 

Нині в Одесі є вулиця імені Василя Стуса, де розташований Одеський культурний центр, де відбувається модерновий театральний фестиваль «Молоко»… Був у Одесі й музей імені Василя Стуса, що колись розташовувався на тодішній вул. Белінського, 17, куди я, особисто, свого часу відніс найдорожчі для мене реліквії – групове травневе фото 1963 року, де ми – з Василем Стусом та іншими «семінаристами», й «Листівку-Запрошення», отриману мною в Києві в День Перепоховання.

Ні фундаментів, ні музею Василя Стуса вже немає. Про нього не чули й працівники Одеського Літературного Музею, здавалося б, філіалом якого мав бути Музей Стуса. Такі реалії нашої швидкоплинної невибагливої доби.

 

То ж, знову повертаючись до унікального видання Вахтанга Кіпіані, треба розуміти, що зацікавлені й фахівці-літературознавці та історики зможуть ознайомитися й проштудіювати цей збірник, а широкий загал має мати хоч загальне уявлення про нього.

Дмитро Шупта, учасник Руху Опору в Україні, в’язень сумління

«Українська літературна газета» №15 (255) 2 серпня 2019

Залишити коментар