Йому відповідає час

 
Леонід ТОМА
Про кризу в нашій українській літературі не згадує тільки лінивий. Віяло спектрів, на жаль, не створює райдуги, яка б обхопила весь обрій нашої культури, народної самосвідомості. Наче бульбашки на баговинні лопаються дуті авторитети, чутно сморідні випари свавільного цинізму. Небо духовного життя затягли хмари зневіри.
Гуркочуть гармати й мовчать музи. Не хвилює Хвильовий, не п’янить Яновський, не замішує словотворчу глину Гончар, не майструє воза Стельмах, щоб везти нас у омріяні степи України, не гранить дивовижні кристали слова Вінграновський… І тільки Ліна Костенко, як мовчазна Касандра ходить по мертвій пустелі Чорнобиля. Часом так оступить душу, що опускаються руки.
Коли настають такі важкі часи, хочеться зрозуміти – а що ж у нас є?
Чи є ще порох у порохівницях?
Хіба я міг подумати про це, коли ми з Миколою Славинським стояли на Десятинній вулиці на священних київських схилах і раділи сонцю, нашій юності, вірили, що завтра буде краще, ніж сьогодні?..
І ось я знову стою на Десятинній і тримаю в руках книгу Миколи Славинського «Колеги: шляхи та роздоріжжя». З радістю гортаєш її сторінки, бо й у нашій літературі ще раз повноголосно заявив про себе жанр мемуарної літератури, причому в доволі оригінальній і своєрідній формі. На перший погляд це звичайні літературні портрети, але у виконанні М.Славинського вони включають у себе і внутрішній монолог, і «замальовки з натури», і особливі деталі, що стають ключем для розуміння всієї оповіді. Автор намагається осмислити історичний контекст власного життя, описує свої дії як частину загального історичного процесу. Особливо це проглядається в літературному портреті Ліни Костенко, коли «квіти для Ліни» виходять за рамки особистого, а набувають значення символічного. Через кілька зустрічей з поетесою показана цілісність і складність багатогранної особистості.
Цим прийомом, зокрема, користувався М.Бажан у книзі «Думи і спогади», а також Ю.Смолич у «Розповіді про неспокій». Але особливо близька книга М.Славинського «Мемуарам про літературне життя 20-х – 40-х років» І.Сенченка, де останній кидає свій ретроспективний погляд на весь «літературний посуд» даного періоду.
Ось дві постаті – Юрій Мушкетик і Петро Кононенко. На перший погляд, особистості досить різнопланові, але автор, не забуваючи відмітних деталей, підкреслює в них і те спільне, головне, що дозволяє поставити їх в один ряд. Саме Петро Кононенко заново відкрив і «Літопис Аскольда», і «Велесову книгу». Він багато зробив як очільник Інституту українознавства, коли реабілітовував поняття «націоналізм», яке вперше ввів у обіг німецький мислитель Гердер у 1774р. В свою чергу Юрій Мушкетик, гідний «аргус» нашого письменницького Дому, знайшов неоціненні рукописи «в монастирі серед води», куди не могли дістатись вороги України. Його роман «Острів» став своєрідним оберегом нашої культури, а прозріння на «письменницькому острові» в Кончі Озерній стали для багатьох справжнім одкровенням.
« Що ж … за пругом століть? – запитує автор мемуарної книги. – Прадавнина, спершись на чепіги незнищенного народного плуга, веде й веде борозни від золотої трипільської культури». Веде ці борозни і видатний діяч нашої культури Іван Дзюба, якому «не вистачає часу, щоб подолати суєту суєт». Автор книги не прагне охопити ретроспективним поглядом усю творчість і громадське значення шанованого академіка. Іван Дзюба постає перед нами в деталях, які красномовно свідчать про подвижницький труд цього «олімпійця».
Не можна не помітити, що найбільш «стереоскопічний» портрет присвячено другому академіку – Миколі Жулинському. Давні особисті контакти і взаємна симпатія дозволили створити одну з найбільш яскравих «парсун» відомого громадського і політичного діяча, багаторічного директора Інституту літератури НАНУ, лідера українського культурного простору. Підкреслена особиста скромність Жулинського, що я можу підтвердити і сам. Якось Василь Мисик, аналізуючи мої поетичні твори, написав на берегах «зауваження олівцем, щоб можна було стерти». Саме такий стиль сповідує й Микола Жулинський, який об’їздив півсвіту, перебував на найвищих щаблях влади. Його визначення українського суспільного й культурного простору цитує М.Славинський: «…Мовчазний, але грізний вулкан української душі». Сам Жулинський у книзі «Наближення» зосередив увагу на літературних портретах тих людей, яких можна назвати совістю нашої літератури: Василь Земляк, Григір Тютюнник, Євген Гуцало, Іван Чендей, Роман Іваничук, Валерій Шевчук. У свою чергу М.Славинський увиразнює і підкреслює постать великого трудівника української літератури. «Микола Жулинський – один з найяскравіших і найдійовіших представників нинішньої української й ширше – європейської еліти». Свого часу на «малу батьківщину» академіка приїздила Ліна Костенко, яка дуже вибаглива  в цьому сенсі.
Можна називати й називати імена «візаві» Миколи Славинського: відновник Києво-Могилянської академії, ініціатор створення Народного Руху України В’ячеслав Брюховецький, відомий шевченкознавець, який багато років присвятив збиранню та збереженню рукописів Великого Кобзаря Сергій Гальченко, Роланд Франко, завдяки якому Україна одержала антарктичну станцію «Академік Вернадський».
«Зафільмовані пером» постаті, що уособлюють цвіт нашої культури. Й це вдалося Миколі Славинському тому, що він буквально з шкільної парти потрапив у саму гущу столичного літературного життя. Він зумів стати довіреною особою  незабутнього Михайла Стельмаха, брав перші інтерв’ю в академіків Глушкова та Амосова, залучився до видання  творів Шевченка англійською та німецькою мовами. Свого час Микола Славинський зробив усе можливе, щоб у журналі   «Київ» побачила світ моя поема «Атомна хата». Якщо мати на увазі, що для публікації довелось звертатися до ідеологічного відділу ЦК КПУ, то можна зрозуміти скільки зусиль довелось докласти, щоб цей твір – один з перших про реальні масштаби чорнобильської катастрофи, дійшов до читача.
…Отож Микола Славинський не тільки спостерігач та учасник, а й генератор багатьох літературних починань. Не дивно, що саме йому Павло Загребельний письмово відповів на півсотні питань для імпровізованого інтерв’ю.
Не дивно й те, що на його питання відповідає час.
 
м. Харків