«Із секретів поетичної творчості» Світлани Короненко

Містерії: поезія. – К.: Ярославів Вал, 2019

 

Продовження. Початок у ч.9

 

Творчість, магія слів, джерела творчості, вірш, поет, магія реальності тощо – це, сказати б, своєрідний глосарій збудників, що десь у підсвідомості нуртують як постійний неспокій духовного буття. В такому контексті зродивсь медитативний роздум «Щодо перекладу однієї книги», який сприймається як кодекс творчої справжності»: «У своїх віршах, – цитую, – він був яскравим, як стид / чи як природа у травні, / був оголений і незалежний, / як в’язень перед стратою, / був багатоликим, як юрба, / і самотнім, як Бог, / був найбільшим бунтарем / і найніжнішим коханцем. / У його віршах гуготіла епоха / коней, фраків і перших паровозів, / а він і сьогодні / залишився найсучаснішим / серед поетів. / За його віршами можна вчитися писати вірші, / але ще ніхто не працював у його манері. / Звичні до традиційної поезії / і сьогодні сахаються його книг, / але в кожному наступному поколінні / знаходиться хоча б кілька закоханих / у його поезію. / Все життя він гратиме комедію, / і тільки найближчі знатимуть, / що він щирий, як триденне лоша… / За життя він буде вигнанцем у власній країні, / жодна газета не озветься про нього / навіть лайкою, / але по смерті всі можливі і неможливі премії / віддадуть йому… / Він був поетом, хоча суперечки щодо цього / не згасають і сьогодні. / Скільки разів його вбивали за життя? / Скільки разів його книги зникали / раптом безслідно з продажу? / Скільки разів? / Його можна було любити чи ненавидіти, / але байдужим він не залишив нікого».

Це лінійний верлібр з дидактичним вмістом, викладених у ньому думок та яскравим його безальтернативним висновком: … «Пане перекладачу! / У яких же школах перекладацької майстерності / ви гострили перо / на його вірші, / хто навчив вас перекладати / бурю – штилем, / сад – пустелею, / кохану – наложницею, / біле – чорним, / живе – мертвим? / Торкаюсь геніальних рядків пучками / і плачу: / – Повстань, поете! / Сьогодні було зроблено / ще одну спробу знищити тебе, / незнищенного…».

Що є слово? – градацію питання і пошуку на нього відповіді поетеса піднімає все вище й вище. «Хитромудрі» комп’ютери не можуть відповісти. З цим же питанням автор іде до «сивої бабусі», «свого батька», «до мудрої десятикласниці», навіть дитятка дволітнього. Вона «гортає багатослівні книги», що «просякнуті пилом століть», «щоденник першокласника», «амбарну» книгу». «Що є слово?» – хоче довідатись в коханого…» Що є в слові його «суттю золотою і чому воно не розкладається на мільйон вседосягнутих понять… і чому ми не знаємо, як його вимовляли наші предки?» …Вчителька розгубилася: «Це коли тебе слухають і крім тебе нікого не бачать…»

 

Що є слово?

Нарешті письменника я запитала,

бо що є письменник без слова?

Окуляри він зняв і прорік мені мудро:

«Слово – це Бог для письменника!»

Що є слово?

Багатьох я перепитала…

Всі користуються словом,

І хоч би хто-небудь мені розповів –

що є слово?

 

Сила: Відповідь на питання «Що є слово» – це дорога до Біблії. «Спочатку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово [Буття 1:1]. Звідси відкривається необмежений асоціативний простір філософських, історіософіських наголосів і поезійної метафізики.

Що є слово? Власна відповідь С. Короненко визрівала у двох її різних художньо-стильових періодах творчості. Національний митець повинен бути собою, а його творчість народу достойна «мудрість в світогляднім кругу, смак – в естетичних речах: смак має бути найтоншим, а мудрість – найглибша» (переклав М. Орест). Древніми порадами поетеса ніколи не ігнорувала. Її художні речі мусять мати «громадянство» та «пашпорт» від Світлани Короненко. Цей мотив постійно присутній «у субстанції незримій» її віршів:

 

Укравши тему, чоловік ходив

весь день по місту і шептав ту тему.

Старі дерева, леви і кущі

були глухими свідками крадіжки.

А чоловік мелодію шептав,

украдену сьогодні рано-вранці

в заїжджого старого цвіркуна,

і відбивав в повітрі лунко такти.

Старий цвіркун був ґава й пустодзвін,

він все умів, все знав і все музичив.

Він свій талант задешево продав

за зарплатню у цирку провінційнім.

Що є талант і що є зарплатня?

Талант – це так, а зарплатня – відчутно!

Музич, цвіркун, музич, цвіркун, музич!

Хоча б заради того, щоб крадіжки

ще існували в світі й щоби хтось

із тих, що чують, чують й розуміють,

привласнював мелодії оті

у божевільнім творчім злім екстазі…

 

Тему суспільної ролі митця і його творчості легко збаналізувати, хоч якою б важнющою вона не була. Адже її неперебутність пливе із сивих глибин. Не одержимі нею та циніки вважають, що її місію вичерпано. Але не С. Короненко! Вона знає, що українська письменницька «рать» по-різному у руках тримала свій «стилет і стилос». Адже були і є нездоланні, але були й ті, що відступали від себе, самоганьбились, лицемірили і канули поганьбленими…

Цього сенсу розмова «немає кінця», вона ніколи не вичерпається. Кожен інший час підкидає їй свою проблематику. Нинішній теж. Наприклад, українські естрадні гастролери продають себе агресивній Росії. А львів’янин Василь Сліпак, знаний у Швейцарії, Німеччині, Англії, Чехії, Польщі, Угорщині як соліст Національного оперного театру в Парижі (паралельно іменують Королівською академією музики) гине на «бранному» полі проти кацапської орди, відвойовуючи Україні споконвічні її землі. Саме в такій антитезній «сув’язі» слід сприймати присвяту С. Короненко «Пам’яті Василя Сліпака», щоб побачити, як по-різному ведуть себе в сучасному українському суспільстві ті, що служать Мельпомені:

 

Пливе човен, води повен.

Вода прибуває.

Пливе човен, води повен,

Душа відлітає

До тремкого бережечка,

До сивої хмари,

Де новесенька оселя

Козака чекає.

 

Пливе човен, води повен,

Винних не шукає.

Пливе човен, води повен,

Правдоньки не знає,

Що летіла люта куля

З-за моря від брата.

Може, ліпше козаченьку

Цього і не знати.

 

Пливе човен, води повен

Через Україну,

Пливе човен, води повен,

Пливе у долину,

Де немає вже ні хмари,

Ні сонця, ні пилу,

Де водою попід серце

Човника прибило…

 

Пливе човен, води повен…

 

С. Короненко як вісімдесятниця не пише віршів саме у такій фольклорній стилістиці, хоч фольклор для неї другий кисень. Цього разу зринула з серця печаль у формі голосіння. Інтуїція дала себе чути – емоції народної душі одізвались у душі поетеси. «Пам’яті Василя Сліпака» нагадує народний реквієм «Гей, пливе кача» на слова Гренджі-Донського:

 

Гей, пливе кача по тисині,

Пливе кача по тисині.

Мамко ж моя, не лай мені,

Мамко ж моя, не лай мені.

 

Гей, залаєш ми в злу годину,

Залаєш ми в злу годину.

Сам не знаю, де погину,

Сам не знаю, де погину.

 

Гей, погину я в чужім краю,

Погину я в чужім краю.

Хто ж ми буде брати яму?

Хто ж ми буде брати яму?

 

Гей, виберут ми чужі люди,

Виберут ми чужі люди.

Ци не жаль ти, мамко, буде?

Ци не жаль ти, мамко, буде?

 

Гей, якби ж мені, синку, не жаль?

Якби ж мені, синку, не жаль?

Ти ж на моїм серцю лежав,

Ти ж на моїм серцю лежав.

 

Гей, пливе кача по тисині,

Пливе кача в по тисині.

 

Ці сумні слова щоразу рвуть душу, як линуть на вічну пам’ять героям, що падають на нинішній війні, яку розв’язала Росія проти України. На віки-вічні «човника прибило» Василя Сліпака до серця народу. Така сучасна українська дійсність очима народного горя.

В інтерпретації поетеси є контрастна цій, деградована соціально-суспільна реальність, що також спричинена путінським містерійним сатанізмом: «Кажуть, в країні війна, вибухи і перестрілки, / А тут, у селі, благодать і горілчана спілка. / У полі на картоплях – тубільці й засмаглі тубілки, / А вдома смалець і хрін, картопелька і зубрівка. // Ех, пенсії щось не дають, затримка до понеділка. / Грошей немає на хліб, поповнити треба мобілку. / І вічна, як пам’ять віків, над мальвою бджілка, / Й армійське чорнильне тату біля пробитої жилки».

Реалістичну, трагічно-іронічну картину морального падіння села, як нашого духовного форпосту, можна побачити наяву. Вона адекватна дійсності. Але є ще дійсність її протистояльна, заперечна, в якій індивідуальне українське «я» себе розбудовує гармонійно, а не кайфує алкоголем. Тут, у цій реальності, «як пам’ять віків над мальвою бджілка», що зобов’язує на високу громадянську місію служити майбутньому і нагадує про довічний борг перед минулим, який словами важко передати:

 

…я так не зможу написать. Про це співати,

про це кричать, про це шептать, про це мовчати.

Є ця країна, є судьба — їй буть дочкою,

і є цей дар — шептать слова, слова любові…

Моя земля — ставок і тінь од верболозу,

і ластівки туге крило, і хліба гори.

Що я умію, що — скажи? Творити словом?

Слова я знаю, лиш слова, і більш нічого!

А хочеться під небеса, щоб серце впало,

а хочеться, щоби довкіл все розквітало,

а хочеться таких пісень, щоб аж до болю…

Слова звучать, слова звучать, слова — не Слово!

Хлюпочеться в ставку вода, од лілій — кола.

Банально писаний пейзаж, котрих мільйони,

а ти шепочеш про любов уперто знову…

Усе старе: крило, вода, країна, слово.

Усе повторюється, все іде по колу.

Чому ж ти так, немов ніхто іще до тебе

не оспівав цей щемний край, його роздолля?..

Стоїш, роздумуєш, мовчиш, німуєш знову.

Найнеоплатніший з боргів — це борг любові…

 

І в цьому випадку вісімдесятниця С. Короненко знову наголошує на потребі бути митцем виразно самобутнім: «чому ти так, немов ніхто… не оспівав цей щемний край…». Власне, усі вісімдесятники з’явились як заперечення соцреалізмівської естетики та унаявлення свого індивідуального пера. Вони, як і їх творчі попередники, перебували в задушливо-гнітючій атмосфері. Естетична платформа, – висловився автор передмови до антології «Вісімдесятники» Микола Рябчук, – «залишалася для поетів недопустимою розкішшю». Натомість сприятливі умови для поезії утилітарної, заангажованої імперською ідеологією, якби не підтримувались режимом, усе ж перебували в стані всеактивнішої конфронтації з боку непокірних творчих сил. Вісімдесятники перебирали досвід непокори від письменників «Розстріляного відродження», шістдесятників та постшістдесятників. Неабияку роль у естетично-модерному русі вісімдесятників відіграло інтелектуальне покоління, що формувалось в бібліотечних, книжних умовах, читаючи іноземну літературу мовами оригіналу. У їхній творчості з’явилася іронія та самоіронія, химерність, що, очевидно, йшла із прози шістдесятників».

Дивлячись на вісімдесятників світанкового періоду творчості з нинішньої висоти літ, Світлана Короненко каже: «Мені відразу пощастило на поетичне коло. Я втрапила в когорту вісімдесятників. Василь Герасим’юк, Іван Малкович, Марійка Кучеренко, Ігор Маленький, Ігор Римарук, Павло Гірник, Володимир Цибулько… Ми були дуже несхожі і схожі одночасно. Римарук упорядкував і видав пізніше антологію «Вісімдесятники». Її й сьогодні цікаво читати. Сам надзвичайно талановитий. Римарук мав дивовижне чуття на талановитих людей. Поезія вісімдесятників була метафорична, герметична, яскрава і … протестна у своїй несоціальності» .

Тільки оте «пощастило на поетичне коло. Я втрапила в когорту вісімдесятників» хочеться підредагувати, бо вона також це «коло» творила, була органічною його складовою, «схожою» на інших і дуже на них «несхожою», оригінальною і самобутньою.

Тарас САЛИГА

«Українська літературна газета» №10 (250) 24 травня 2019

Залишити коментар