Дмитро Кремінь. Сива райдуга: книга віршів, есе і роздумів. К.: Ярославів Вал, 2024. – 450 с.. Упорядники: Ольга Кремінь, Тарас Кремінь
Нова книжка вибраного Шевченківського лауреата, поета-інтелектуала Дмитра Кременя «Сива райдуга» вийшла цьогоріч у київському видавництві «Ярославів вал» у серії «БукЛіт», що пропонує кращі зразки сучасної української літератури.
За задумом укладачів – сина Тараса Кременя та дружини Ольги Кремінь – це книжка-триптих. Крім вибраної поезії й досі не друкованих віршів на воєнну тематику, книжка містить і літературні портрети, що представляє закарпатське, миколаївське і київське коло поета, промови та есеї, які звертають увагу на громадянську позицію митця. Книжка подає під однією обкладинкою автора вишуканої поезії й мислителя у різних жанрах.
«Сива райдуга» репрезентує палітру емоцій лірика, який в юності покинув Закарпаття вже сформованим поетом, щоб набути глибини й діапазону художніх інтерпретацій у степовій Миколаївщині. У книжці настрої ліричного героя змінюється від елегійності, ностальгії («Останній вечір у Манайла», «Ностальжі», «Задивлюся в очі твої», «Соняшник із за старого тину», «Сива райдуга») –
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
«Ледь шелестить вологими губами
В колодязі глибокому вода.
Серпнева ніч схиляється над нами,
Зірками в душу небо загляда» (С. 169)
…до гіркоти розуміння, що гори пустіють, його рідня відходить, а земляки виїжджають у пошуках кращого життя («Краяни», «Так жаль мені саду, який сам собою цвіте», «Імпресія», «Небесне і земне»):
«Голови старі – сухе бадилля,
А цвіли колись, мов ярий мак…
Сонце раннє, храмова неділя,
А на серці щось усе не так» (С. 164).
Читача збурюють емоції від історіософської, публіцистичної поезії Дмитра Кременя – «Повернення Буй-Тура», «Бабиного літа нить тоненька», «Повість наших днів», «Елегія троянського вина», «Царедворці були, блюдолизи», «Європа нас притягує до міфів!» та ін. Це поезія, яка майстерним образним мисленням поєднує давні часи, міфологію українську, грецьку й римську, християнську, осмислює новітню історію України і апелює до нас теперішніх, до нового часу. Зазвичай, динамічна, подекуди з дрібкою суму, часом із іронією чи сарказмом, але й із надією:
«Бабиного літа нить тоненька,
Грай малим кобзариком мені.
Грай, допоки вічним небозводом
Сяє на блакиті золоте.
Ще народ повернеться народом,
І змете брехню, і все змете…» (С. 178).
Сучасному читачу резонують емоційним сплеском, болем вірші про Майдан, а відтак про гібридну війну з росією – «Елегії огненних літ», «У партері знову крики «браво», «Здіймає Каїн Авеля на вила», «На бранному полі», «У цій країні довго не живуть», «Правили варяги тут і вікінги», «Горобці наїлись горобини», «Полювання на Янгола» …
«Із Майдану, чорного Майдану,
До небесних знявся дим орбіт.
Інтервенти узяли в облогу
Ті форпости нашої землі,
Де колись літали у дорогу
Аж за море сірі журавлі» (С. 242)
Вірші на воєнну тематику перегукуються із публіцистичним маніфестом Дмитра Кременя «Україна просить: захисти!», вміщеній в третьому розділі книжки. Цей текст був виголошений Дмитром Кременем, тодішнім очільником Миколаївської обласної організації Національної спілки письменників України на майдані в Миколаєві у березні 2014 року. Тоді миколаївці зібрали багатотисячний мітинг за Україну, коли в місті були й антимайдани, а росіяни окупували Крим. Цей документ підписала творча інтелігенція Миколаївщини.
Приємно, що укладачі не оминули й любовну лірику Дмитра Кременя – чуттєву, глибоку, наповнену небуденними образами. Читач може насолодитися вже хрестоматійною інтимною поезією «Минуле не клени», «Ми долюбим своє, договорим», «Я на побачення ходив», «Календар» та інші. Цінним в цифрову епоху є те, що телеканал «Суспільне: Миколаїв» зберіг й авторське прочитання цих віршів.
«Сива райдуга» цікава і для літературознавців, краєзнавців, біографістів. Дмитро Кремінь, який багато років працював журналістом, заввідділом культури в миколаївських газетах, залишив майстерні літературні портрети сучасників. Так, у книзі вміщені його розвідки про ексміністра культури, автора відомої праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюбу.
Наповнені загальнокультурним сенсами й особистісними емоціями публікації про Миколу Вінграновського – миколаївця-шістдесятника, унікальну людину, «яких у нас і за сто років народжується лічені одиниці», з котрим доля неодноразово зводила Дмитра Кременя після знайомства в 1972 році в Ужгороді.
Приємно, що Закарпаття зринає у публіцистиці між рядків не тільки тоді, коли автор пише про інтелігента із рідного села Суха Івана Сухана, шляхетного академіка-земляка Василя Німчука, з яким часто спілкувався по скайпу. Згадує і про літстудію Ужгородського університету під керівництвом Василя Попа, описує незабутнього педагога-художника Золтана Баконія, чию студію відвідував юним, роздумовує над книгою «Полин гіркий, полин солодкий» Василя Густі тощо. Вміщено в книжці й спогади та вірші про Шевченківських лауреатів Івана Чендея та Петра Скунця, які зіграли вагому роль у становленні молодого Дмитра Кременя і контакти з якими підтримував і після переїзду в степову Україну.
Цікаво, що кінострічка Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» проходить крізь три літературні портрети в «Сивій райдузі» – сценариста Івана Чендея, художника-консультанта Федора Манайла й редактора фільму, миколаївця Олександра Сизоненка.
Дізнаємося з книжки й про миколаївське коло Дмитра Кременя, читаючи посмертну згадку про народного художника Андрія Антонюка, вчитуючись у портрети літераторів Олександра Глушка, Антона Морговського, В’ячеслава Качуріна.
Книжка, на жаль, не безрозмірна. Тому третій розділ вміщує лише фрагменти із публіцистичної спадщини Дмитра Кременя, за висловом Петра Перебийноса, «феноменального майстра полемічної публіцистики». Але Шевченківська промова, «Музи бранного поля», «Автопортрет у перспективі…» спонукають читача шукати ще. У післямові «Над вічною загадкою буття» Тарас Кремінь зізнається, що бачить творчу спадщину батька у вигляді 5-томника.
«Сиву райдугу» з успіхом презентували в Києві та Ужгороді, а невелика частина накладу подарована до бібліотек краю.
м. Ужгород