Іван Немченко. «Спішу лікуватись, Вкраїно, тобою…»

387

ПРО ЗБІРКУ “ОЗИМЕ СОНЦЕ” ВАСИЛЯ ПІДДУБНЯКА

Василь Піддубняк – сучасний український письменник, журналіст, видавець. Уродженець Вінниччини, випускник Удицької середньої школи та Одеського державного університету, він уже протягом ряду десятиліть займається плідною літературною діяльністю, яка, зрештою, знайшла свій вияв не лише в публікаціях на сторінках періодичних видань та колективних збірників, а й в окремих книжках. Уже перша збірка “Пізній листопад” (1997), оприлюднена автором, якому на той час було вже за сорок, засвідчила вправність поетової руки, глибину його  філософських узагальнень, органічну єдність художньої складової з громадсько-політичною. У вступних заувагах до тієї книжки, перейнятої настроєм осінньої передостанності та високого смутку, В. Піддубняк відзначив: “Пам’ять не буває коротшою за дорогу на Голгофу” і додав: “Не буває нічого на світі гіркішого за листопадовий солодкий дим Вітчизни”. Від цих сентенцій поет відштовхується і в наступних своїх видруках. Буття його ліричного героя невіддільне від щемливої реальності, кожен дотик до якої ранить серце колючим відчуттям невлаштованості, тугою за тим, що залишається нездійсненним. Поетове “я” розчиняється в національних і світових болях, віддзеркалює складні перипетії входження нашого сучасника в нерозривну тріаду минулого, сьогодення та майбутнього, балансуючи на межі між дійсним і вимріяним, розчаруваннями та сподіваннями.

Нова збірка “Озиме сонце” (2019) В. Піддубняка налаштовує читача, по суті, на той же філософський лад. Мотив пам’яті людської і  щемливого відчуття свого зрощення зі своїм родом і народом оприявнюється вже в назвах перших розділів книжки: “Наша доля з отчого поля” чи “Удицький шлях”. Символіка досить симптоматична як для автора, закоріненого в рідний ґрунт, стурбованого тими викликами, що постають у часі й просторі перед його малою батьківщиною, Україною, світом. Озимість почуттів і станів героя проектується на озимість довколишнього життя – і навпаки. Ця традиційна й органічна українська зимостійкість дарує нові надії, нові можливості.

 

Наше озиме сонце,

Наша озима доля,

Наше озиме поле

Повні Господніх сил!

 

У цій поетичній формулі мимоволі вчуваємо маланюківське бачення фатальності, а водночас дивовижної живучості українського світу: “Необорима сонячна заглада – / Віки, віки – одна блакитна мить!” (“Варязька балада”), “Невичерпаний дух який! / Яка непереможна сила!” (“Невичерпальність”).

“Сонце, так склалося, – пише В. Піддубняк, – для мене завше озиме, як і папір, на якому зійшли вистраждані і в силу досвіду відвіяні від полови зерна слів”. Це авторське пояснення в передслів’ї “Печалюсь, бо люблю…” з підзаголовком “Слово до читача” налаштовує адресата на сприйняття душевних одкровень митця, його поетичних сповідей по дорозі на літературну і життєву Голгофу. У книжці потверджується найвища святиня в його долі, якій присвячені міріади ліричних рядків (“Для мене ти тут, золота Україно, / Найбільша з відомих країн і планет!”; “Україно моя! / Стрепенися, збагни: / Хіба мало в тобі тих руїнних рефренів?”). Елегійні констатації (“Відходить час… / Все менше нас на возі, / Що торохтить між знаків світових”) спонукають співця до глибшого осмислення своєї частки в долі свого народу, свого краю. Природною є самоідентифікація митця-громадянина на тлі літературних генерацій України (“Без тебе я – старий вітряк у полі, / І, слід гадати, що не я один”).

Інша святощ, перед якою схиляється поет – це слово, рідна мова. Це запорука успіху і процвітання нації (“Слово нас од смерті береже, // Від модерних кривдників країни / Кочубеїв і приблудів злих”; “Перед Словом стану на коліна, / Як перед іконами святих!”; “І знов оживе територія серця, / Яку не здали ворогам… солов’ї!”).

Книжка “Озиме сонце” адресована насамперед тим, “для кого Україна – Україна!” Україна як цілісний світ, а водночас, на жаль, ще хворий організм, який потребує якісного й остаточного оздоровлення.  А між тим поет визнає: “Спішу лікуватись, Вкраїно, тобою…”

Стусівський мотив рідної чужини відлунює у віршах “Немов народ мій на колінах…”, “Чомусь здається, що в чужому морі я…” тощо. В. Піддубняк  констатує негативні зміни в довколишності: “Немов народ мій на колінах, / Зозуля сива сльози ллє… // Стає все менше України, / Все більше чужини стає!” Та й не дивно, коли долю країни беруться вирішувати “трудолюбиві казнокради / І вірнопіддані дяки”, “паяци брежнєвських парадів, / Сподвижники більшовиків” (“Стоять витії на агорі…”). Формула сучасного українського політикуму проста і вбивча: “А вгорі, де пани і підпанки / Звили гнізда на Древі срамот, / Лицемірство / Вдягло вишиванки / І кричить, що воно за народ!” (“Виснуть хмари важкі над полями…”). А що ж лишається чинити неньці-Україні? Поки що “мовчить вітчизна, / Животіє / З натхненним світлом на лиці”. А ще “Україна викопує ями, / І плете погребальні вінки”. Та мовчання те дочасне. Попри те, що “отак живемо: гречка, урни, / Пісні й плачі, / Плачі й пісні!..”, поетові бачиться Україна – “велична, без сліпої суєти”. Такою вона мусить бути.

Портрет рідної землі постає у  В. Піддубняка в різних варіаціях. Це ніби світлини, вихоплені з часоплину й закарбовані у вічність. Така позачасовість сприйняття образу вітчизни споріднює поета з незабутнім Т. Осьмачкою. Хоча б така Піддубнякова мініатюра:

 

Мальовані Богом,

Ці мальви давно

Зійшли із небес під білесенькі стіни,

Зійшли і стоять під блакитним вікном,

І дивляться в хату очима Вкраїни.

(“Мальовані Богом…”).

 

А ось сюрреалістичні штрихи до того ж портрета: “Дивлюсь, як похилилася держава, / Грудьми зіпершись на прогнилий пліт. // Колодою лежить козацька слава, / А поруч фантастичний зореліт” (“Дивлюсь…”).

Поетові пейзажі психологізовані, підсилюють відчуття драматизму, або й трагізму чи передостанності: “Сніги в снігах, закутані снігами. / Ліси стоять в морозах, / Мов святі, / Котрі прийшли поговорити з нами, / А нас нема, бо ми уже не ті…”

Та все ж, прочитавши книжку, відчуваєш не розпач чи відчай, а просвітління в душі, віру в себе і в Україну.

м. Херсон.

 

“Українська літературна газета”, ч. 6 (272), 27.03.2020

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

 

 

 

Закінчення. Початок у ч. 5

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!