Юлія Сільчук. «Без іронії про «(Без іронії)» Ольги Ляснюк»

85

Ляснюк Ольга. «(без іронії)»: проза / О. Л. Ляснюк. – ПВД «Твердиня», 2016. – 136 с.

 

Розгортаю книжку художньої прози Ольги Ляснюк «(без іронії)»… Оригінальна назва (і, зокрема, її оформлення). Оригінальні жанри (до речі, в книжці не означені). Оригінальне світовідчування (про це висновкую вже опісля – прочитавши декілька новелеток пані Ольги). Проте, про що ж ця збірка, легко здогадатися вже з самої її назви, навіть не розгортаючи книжку. Відчуваю це інтуїтивно. І… не помиляюся.

«(без іронії)» – назва напрочуд влучна та висвітлює не лише характер короткої прози О. Ляснюк, а й, вочевидь, розкриває внутрішнє «я» самої письменниці – у чомусь діаметрально протилежне зовнішній повсякденній масці авторки. (Знаю пані Ольгу як людину, яка насправді дуже полюбляє іронію, а надто – самоіронію…) Дозволю собі два речення з анотації до книжки: «Ольга Ляснюк у прозі часто озвучує те, що заховане у підсвідомості. Читач запропонованої книжки може зі здивуванням відзначити для себе влучання автора в десятку власних переживань, сумнівів чи страхів…» Із цим не можу не погодитися. І все ж… Лірична героїня Ольги Ляснюк (так-так, саме лірична) має настільки потужний внутрішній мікрокосм, що уже самою своєю присутністю робить авторський стиль пані Ольги доволі своєрідним і впізнаваним. А ще – по-справжньому живим та чуттєвим, в дечому – навіть натхненним… Так, саме після прочитання книжки «(без іронії)» (до речі, на одному подиху), написалася-напросилася (теж на одному подиху) і мені одна прозова мініатюра – новелетка «Аріадна». І я тут говорю не про графоманію, а саме про здатність творів Ольги Ляснюк надихати…

Особливо та безсумнівно полонить увагу читача найперша прозова мініатюра в книжці – «(без іронії)». Це своєрідний вступ до довгої метафорично-інакомовної сповіді авторки і водночас філософський етюд, якщо говорити про конкретне жанрове визначення. Цей твір вражає насамперед яскравою образністю та емоційністю художнього мислення:

«Це не так просто. Це зовсім непросто. Для мене. Написати без іронії, без самоіронії. Бо це означає триматися без цвяхів, якими мене прибито до світу, до оточення, до чогось ще. А ти кажеш: «Напиши без…» Виймаю усі цвяхи, складаю їх куди подалі і пробую триматися без них. Вибач, якщо не втримаюся. Вибач, якщо впаду. Вибач, якщо не встану. А може, воно того варте? Бо, може, я полечу? А якщо ні, значить, ні…» (с. 6)

«А найбільший мій гріх – мабуть, відчай. Я впадаю у нього, як річка у море… І (відчай) накриває – як китайкою очі. І я починаю бачити світ тисячами тих очей – вже покритих…» (с. 6)

А тепер – до вашої уваги «метафора в кубі», чи пак «метафора в метафорі, що з ядром метафори»:

«Загинемо усі. Ненадовго. А у неділю вранці із надбитої крашанки нас висидить зозуля – родом із того годинника, якому стрілки хрестом зійшлися.» (с. 7)

Так, авторська манера метафоротворення неабияк вражає…

Книжка складається із трьох розділів: «Внутрішні персонажі», «Сентименти», «Аналогія». Помітила, що твори з різних розділів мають дещо іншу внутрішню динаміку, тематичне спрямування, дещо інакший характер образності і навіть тяжіють до інших філософських категорій та цінностей. У цьому уважний читач може й сам пересвідчитися.

Родзинка цієї авторки – це, безперечно, так звані «парні» метафори, усередині структури яких – завше яскраве порівняння і певна образна паралель. Переконливий приклад цього (і тільки один з багатьох) – це метафоричне порівняння ліричної героїні, тобто себе, з осінню в етюді «Осінь. Персонажі»:

«Нам добре разом, в одному на двох божевіллі, ми разом галасуємо і голосуємо на дорогах, бюлетенями, у рупори, у мегафони… в однакового розміру і кольору гамівних сорочках. Ми навіть погляд ламаємо, як одну на двох скибку чорного хліба, одним на двох ключем відправляємо птахів у вирій і тим же ключем замикаємо себе від вирію, тепла і тебе…» (с. 8)

Інколи ж це не просто образно-метафоричні паралелі, а навіть тексти-метафори (наприклад, мініатюра «Зима»). «Зима» – це новелетка про далеко «незимові» почуття, у стихії яких ліричні герої «доростають до Водохреща» і перероджуються: він – «спраглим подорожнім», а вона – «місцем, на якому викопають криницю»…

Якщо ж аналізувати чуттєво-семантичну наповненість прози О. Ляснюк, то тут варто виокремити наступні важливі моменти… По-перше, це шукання героїнею себе у власному відчаї, що означене таким внутрішнім болем, який відчутний читачу майже фізично, і саме завдяки майстерності авторської метафори з вкрапленнями образності зі сфери натуралізму. По-друге, найвагоміше місце у книжці займають саме зорові образи, які породжують в уяві читача неймовірні життєві багатогамні картинки з ілюзією власної (особистої) присутності в них – тобто у художній авторській реальності… Процес переживання Ольжиної реальності – надзвичайно динамічний, кількашаровий і навіть багатовимірний. Адже в читача складається враження, що протягом прочитання одного короткого твору він встигає побувати у багатьох життєвих ситуаціях (і навіть часових вимірах) одночасно. Швидкість зміни декорацій (як і пластичність метафор) направду вражає…

А ще, окрім зорових метафор, Ольга активно послуговується і метафорами із чуттєвої сфери. Наприклад:

«Видобуваю зі страждань риму, а вона каже дзуськи і не римується, і колеться так, аж кров виступає на серці…» (с. 14)

«Бо без тебе якось так, ніби замість валідолу кінець життя під язиком…» (с. 14)

Остання – майже тактильно відчутна метафора (принаймні, мені особисто)…

«А краще буду крамницею: заходьте, у мене сезонний розпродаж почуттів чи ще чогось…» (с. 14) – іронізує Ольга у новелеті «До весни». І саме тут, все ж таки, не обходиться без іронії, а точніше – без самоіронії авторки.

Є в Олиній прозі, як рідкісний виняток, і своєрідне протиставлення назві книжки. А саме – іронія. Так-так, іронія про чоловіків… Принаймні особисто я саме так бачу наступний уривок:

– Олечко, звий на мені гніздо. Бо так незатишно посеред зими підпирати холодний вітер. Бо так соромно опинятися посеред зими не те що без свого – навіть без фíгового листочка. Ти знаєш, знаєш, як ми з тобою заживемо! Я тебе загойдуватиму на ніч, а щоранку приноситиму замість цукерки сонце на патичку… (с. 16)

Властива Ользі Ляснюк і так звана часово-просторова метафора – з ілюзією переміщення уяви читача в часі і просторі. Що тут скажеш? Тільки браво! Ось один із прикладів такої метафори:

«І прийде хтось інший, і роздягатиме мене, наче малу дитину, і малюватиме на моєму тілі карту світу, і я відчуватиму кожним своїм нервом усе, що десь і колись відбувається. А коли мене майже не стане, ти зникнеш. З намальованою мапою, зеленим чаєм і без мене…» (с. 17)

Якщо ж говорити про сферу образності загалом, то, все ж таки, найчастіше Ольга Ляснюк асоціює себе (а точніше – свою ліричну героїню) з осінню. Темі осені у цій книжці присвячені декілька нарисів, етюдів та образків. На тему «Осінь у художній прозі Ольги Ляснюк» можна було б написати навіть окреме міні-дослідження. Проте я обмежуся цитуванням найдоречніших метафоричних самоозначень авторки:

«А ще тепло? Бовванію отерплою посеред усього світу…» (с. 19, новелета «Осінь»)

«Збивати хмарини в вершково-осінній коктейль», «втрапляти у такт вальсу осінніх дерев» (с. 49, мініатюра «Привид осені»)

Що ж стосується настроєвості художньої прози О. Ляснюк, то це, безумовно і насамперед, світла туга, а подекуди – навіть зневіра:

«Зроджуюся щоранку молитвою світлою, а до вечора шашіль зневіри сточує мене, як дерево тисячолітнє, на якому і круки кам’яніють… Зроджуюся щоранку промінням сонячним, а до вечора в темряву непроникну згущуюся, тягучу, як смола, якою вимастять огорожу чиєїсь пам’яті на цвинтарі…» (с. 21)

Від подібних порівнянь – аж мурашки по шкірі… У свідомості неуважного читача навіть може виникнути логічне запитання щодо світоглядно-релігійних  поглядів цієї авторки… Однак подібні сумніви змусить відкинути останнє спонукально-питальне речення в тексті нарису «Шепіт монаха»: «Боже, а ти ще в мене віриш?» (с. 22)

Продовжуючи перераховувати теми та мотиви прози О. Ляснюк, неможливо не зауважити тему природи. А саме – біль природи, який пані Ольга відчуває, мов власний. Більше того – біль природи часто відлунює в Олиному серці надто гучною метафорою і виразними щемливими образами, як, наприклад, в образку «Дерево 3 (Клімт не знав)»:

«Ти хоча б уявляєш страту тих дерев, про які ні сном – ні духом не знав Клімт? О, ця страта була майже непомітна, допоки я про неї не згадала. Не Клімт, а я. Спросоння я плакала. Обнімала кожну приречену вишню, обв’язувала кожну із них хустинкою із краплями крові. Від переживань у мене не йшла, а лилася кров із носа. У той день навіть хустинок на мені не економили. На мені чи на вишнях?» (с. 25)

Наступна тема – пори року. А точніше – взаємоповʼязані календарі світу природи і власного мікрокосму героїні. «Не було» – це найболючіша мініатюра про осінь, кохання і смерть, де кожна метафора – вистраждана, вилита із самого дна серця авторки важким розплавленим свинцем. Де кожен емоційно та образно концентрований рядок так і норовить засісти аж на дні душі у небайдужого читача… Тому деяку Олину прозу нелегко читати. Відчуття: ніби несеш тяжку ношу, ще й кудись нагору… Але коли дочитаєш (донесеш), отримуєш непояснюване катарсисне задоволення і новий (наче, їй-богу, свій) пережитий досвід, а відтак – мудрість…

Продовжує тему «пори року у природі і душі» новелетка «Найпрекрасніша ніч». Її мотив – це своєрідний релакс, або ж «гра у спогади» (теплі і літні спогади!), яку, впевнена, кожен з нас «знає напамʼять», адже частенько і сам для себе практикує повернення в сонячні спогади минулого…

Етюд «Звукоряд» та мініатюра «Точка опори» за тематичним спрямуванням тяжіють до образу України і містять патріотичні мотиви, які виростають із настроєво-ліричного авторського означення себе:

«Ти знаєш, як вона вимовляється і пишеться, то ж давай мені руку. переходь мою Україну, як розламаний міст…» (с. 11)

Інколи ж художня проза Ольги Ляснюк має філософсько-релігійний настрій, що в текстах авторки виростає у самопізнання і сакральне відчуття світоустрою. Наприклад, діалог героїні з Творцем:

– У тебе буває таке, що дивишся на все, а воно усе не таке і все не так? Я ж вічний, а вічного вбити найлегше. У мене ж стільки любові… і часом вона починає боліти. Уявляєш?

 – Уявляю… (с. 33, «Колиска для Бога»)

І – логічно-метафоричний висновок наприкінці твору:

Отак і тримаємося – я за НЬОГО, а ВІН… (с. 34 «Колиска для Бога»)

Серед тематичної наповненості Олиної прози – і любов до малої батьківщини та світла туга за дитинством, якого викрав Час (новелетки «Аґрус», «Подарунок за вікном», «Зозуляста курка»).

Мені особливо імпонує дещо дуже інтимне у художній прозі Ольги Ляснюк, а саме – її своєрідна лірично-феміністична інтерпретація долі жінки-поетки:

«Ти живи, як треба, а мені пора на захід. Щовечора сонце до стайні заганяти, сортувати зірки, сплітати стежки в один шлях, господарювати у «домі на горі» якого ще ніхто не бачив…» (с. 76, «Тобі – чужому»)

Надзвичайно метафоричне самоозначення Ольги як поетки – саме (о, парадокс!) у мініатюрі «Не-поет»:

«Напевно, незабаром отримаю премію як не-поет. Вже знаю, що нагородою буде льодяник на паличці, щоб я, врешті, збагнула, наскільки солодке життя.» (с. 63)

«Подаруйте мені гамівну сорочку на ніч, щоб не снилося, що вмію писати.» (с. 63)

Тему «людина Слова», на мою думку, найповніше окреслює наступна метафора пані Ольги: «Лети у вирій, ти не вмієш вростати у землю, ти й ходиш по ній, не відчуваючи тяжіння» (с. 25)

Дилема «чоловіче і жіноче», що рівнозначна вічному непорозумінню – іще одна яскрава (найяскравіша!) тема творчості Ольги Ляснюк. Художньо-образна мініатюра «Пульс» – найвиразніший її приклад. У ній – цікава образність, дивні і яскраві метафори, що, безперечно, запамʼятовуються:

«Мені треба було хоч інколи сидіти на стелі, бо ми були діаметрально різні. Він не знав жалю. Намагався зрозуміти. Він усе намагався зрозуміти. Це була для нього Антарктида: чув, бачив на картинках і по телеку. Я підкидала йому свої посмішки. Він їх ламав і кидав у камін і грів руки…» (с. 60)

Мініатюра «Плюс» (як і деякі інші новелетки) пропонує нам актуальне рівняння «чоловіче + жіноче» = вічне непорозуміння». В ньому Ольга Ляснюк намагається віднайти, мов невідоме, своє жіноче «я». Авторка знає свою власну формулу розвʼязку подібних рівнянь і щедро демонструє її читачам. Ольга, безперечно, у цих питаннях – філософ.

Художня мініатюра «Достукатися» дуже яскраво відображає філософію буття, а ще – семантично навантажена концентрованими метафорами:

«Завелася вічність, як міль, у моїх хвилинах. Заламую руки, бо такий мій час, що соромно людям показати: можна в дірки з позаторік завтра побачити…» (с. 64)

У цій новелетці авторка майстерно, влучно та дуже природно послуговується езоповою мовою:

«Вже кілограмами купую яблука спокуси і починаю заздрити Єві…» (с. 64)

Якщо ж говорити про образно-виражальні засоби Ольги Ляснюк, то це, безперечно, метафора (як мовилося вище). Однак хочеться більш детально означити її особливості та різновиди. Насамперед – персоніфікацію…

Новелетка «Забула» – багата на цілий ряд персоніфікацій: «вмирають мої слова», «рятувати осінь від амнезії», «дерева грали у сніжки», «на сцену впала осінь і розставила порнографічні декорації з оголених парків…» (с. 68)

Так, легко помітити, що Ольга залюблена у персоніфікацію – олюднення не лише поняття осені, а й образів зими, весни, березня, неба та багатьох інших явищ і предметів природи… Наприклад, в етюді «Проголосила» знову спостерігаємо цілий ряд яскравих персоніфікацій:

«Зима заклеїла місто в білий конверт і відіслала без адреси до запитання. А ніхто не запитує.»

«Наш березень хворіє на далекозорість і перебинтовує ліве крило голубові миру…»

«Сонце хотіло позасмагати під променями квіток, але небо знову готує коктейль з дощу та снігу і завісилось джинсовими хмарами замість фартушка.» (с. 70)

Свого піку тяжіння Ольги Ляснюк до персоніфікації досягає в етюді «Злочинна» (с. 75), де весь текст – це суцільна метафора-олюднення, від першого до останнього речення:

«Її звинувачують у розповсюдженні фальшивого золота. Тільки піймати її не вдається…»; «І сама осінь незабаром втрапить за ґрати першого снігу. Її чекає довічне ув’язнення з правом прогулянки раз на рік.» (с. 75)

Тут навіть епітети забарвлені кольором персоніфікації: осінь злочинна, істерична тощо. Цей та подібні тексти О. Ляснюк – художньо високовартісні.

Як уже зазначала вище, пані Ольга тяжіє до оригінальних метафор. Однак особливо, аж «божевільно», красиві метафори – у новелетках «Прокинемося» та «Не знайдуть»:

«Як завжди, схопили ніч за різні краї і кожен почав тягнути на себе. Розірвали. Тобі дістався ранок, а мені – вечір…» (с. 77)

«Просто намалюємо сходи і будемо по них сходити з розуму…» (с. 77)

«А нам годинники переїжджатимуть дорогу…» (с. 78)

«І нам, врятованим, відразу стане холодно. Та ще й підкине хтось застуду із запахом лимона. Після ускладнень ми розучимось втрачати голови.» (с. 78)

А тепер – до вашої уваги, ті метафори, які вже несуть афористичне означення, або яких можна означити як афоризми:

«Листи – це ніби вірші, яким автор обирає читача, а не навпаки.» (с. 50, «Ненаписаний лист»)

«Дуже просто вийти з усамітнення, а от самотність – це те, що треба вирвати з себе.» (с. .108, «Театр одного глядача»)

Неабияк влучно! Аплодую авторці.

«Театр одного глядача» містить цікаві метафоричні самоозначення героїні:

«От що-що, а економити ти вмієш: стільки болю наекономила в собі, що якби перетворити його в електроенергію, можна було б закривати всі АЕС.» (с. 79)

 «…Деякі спогади – як заспокійливі пігулки, у них (як у снах) тобі хотілося б лишитися назавжди. А це вже діагноз: ти, кицю, – спогадоманка!» (с. 81)

«Напевно, замість крові, в твоїх венах суцільний нерозбавлений адреналін.» (с. 83)

«Ти завжди тримала себе під контролем. І завжди хотіла вийти з-під цього самоконтролю. І не могла.» (с. 84)

«Ці кляті віршики наповнюють тебе риторичними запитаннями, відбирають у тебе земне тяжіння…» (с. 85)

«Я неймовірно самотня жінка з купою фобій які сиплються з мене як деталі з поламаного трансформа…» (с. 112)

Так, біль героїні цієї авторки має здатність інфікувати… Тому читач має бути обережним. Але вміння письменниці стовідсотково передавати словом свій настрій – це, безперечно, великий плюс:

«Кричати, кричати, кричати! Аж поки не зірветься голос, аж поки не викричиться увесь біль, аж поки… я не викричу тебе. До решти. І саму себе. Теж до решти. Стану прозорою, стану невагомою. І ще якоюсь, тільки б цей біль відокремити від себе. Я розпадаюся на атоми або ще дрібніше.» (с. 99)

 «не запліднюй моєї фантазії щоб я потім не виношувала божевілля

не страждала токсикозом при потраплянні віршів у мій організм» (с. 114)

 

Інколи ж щирість авторки, на мою субʼєктивну думку, переходить межу дозволеного… Хоча цей прийом цілковито виправдовує назву збірки – «(без іронії)»:

«Знайдіть того, хто відпустить мені мої гріхи по світах, я ж інфікована існуванням з матюками (бо першим було слово – ніхто не знає яке), зі злістю, зі своїм «бу-бу» у черзі, у тролейбусі, у серці…» (с. 106)

Аби втримати увагу читача, іноді авторка апелює до його совісті, що зайвий раз підкреслює щирість її прози:

«ні-ні я не хочу щоб ви пробігали очима по рядках пропускаючи більшу частину з них і прибиваючи сторінками усе живе ні…» (с. 115)

Дія «Театру одного глядача» розгортається поступово… На уявній сцені (або навіть за кулісами) довгий час перебуває тільки автор (власне – лише його голос)… Він розмірковує про певні філософсько-психологічні моменти і, послуговуючись методом градації, характеризує героїню… Потім на сцені почергово зʼявляються олюднені філософські категорії, такі як любов (Ловʼюб), гордість (Дьогтірс), ненависть (Нисьвенто), жалість (Жісталь), байдужість (Сітьжуйдаб). І саме вони розігрують на уявній сцені твору глибокий діалог про сенс життя… Так, до безсумнівних плюсів Ольги Ляснюк належить властиве їй конкретне образне малювання-означення різних абстрактних понять.

Слова авторки в «Театрі одного глядача» подекуди вражають проникливою життєвою мудрістю та звучать як доброзичливі поради читачам:

«Краще подумаймо разом. Пошукаймо себе. Агей, де ми загубилися? І чи знайде нас хтось, якщо самим ліньки?» (с. 123)

«Вчіться ходити і не розбиватися, як порцелянові вази, в темряві. І коли навчитеся навпомацки вибирати мух з чаю, тоді станете найбільш зрячими.» (с. 124)

Інколи ж образні паралелі Ольги Ляснюк переходять у філософські роздуми про життя і смерть – а власне, у своєрідну філософську метафору буття:

«Життя нагадує мені мед. Спочатку прозорий і дуже легко ллється. А потім загусає, що не вдовбеш. На смак нібито такий самий, але кардинально переходить в інший стан. Чи пояснить мені ваша фізика або хімія, будь-яка інша наука цей стан? Хіба що філософія, яка ходить довкола, а торкнувшись ядра, розсипається…» (с. 125)

Писати про концентровану образно-метафоричну прозу Ольги Ляснюк просто не можна неметафорично. Я пробувала – не вийшло… Душа авторки (чи пак образ ліричної героїні) зазвичай відбивається у сприйнятті читача, мов у дзеркалі… Цей же фокус відбувся і зі мною.

І, наостанок, іще одне спостереження: чим коротший в Ольги прозовий твір, тим неймовірніші і місткіші в ньому образи. Наприклад: «…лежать отак – нікому непотрібні яблука чийогось пізнання, яблука чиєїсь спокуси…» (с. 53, «Яблука») Щодо недоліків книжки, то я зауважила тільки один – відсутність розділових знаків у половині твору, тоді, коли в іншій половині вони є («Театр одного глядача») Щодо жанрового визначення… Особисто я назвала б твори пані Ольги поезією в прозі. Адже в кожній без винятку мініатюрі є лірична героїня, яка подекуди взаємодіє з образами-символами, або ж персоніфікованими філософськими поняттями. І вся дія (чи пак натяк на дію) відбувається навколо однієї особи рефлекторно-емоційного «я» авторки.

Зичу пані Ользі нових літературних успіхів, багато-багато нових книг, уважних та прискіпливих читачів і… Якщо вже говорити про муки творчості та вірити Олиному зізнанню («До мене дійшло, що воно таке – муки творчості. Це коли за одну ніч напишеш роман і… лишиш блокнот на відчиненому балконі…»), то я їй якнайщиріше, метафорично і зовсім без іронії, послуговуючись езоповою мовою, бажаю: «Дорога пані Олю! Нехай на вашому балконі ніколи не буде підступних дощів чи викрадача-вітру… Хай на балконі (як і в домі) завше панують сонце, затишок та повноцінна гармонія зі світом і собою!»