Перетятько В. Перевізник смарагдів. Transportador esmeraldas: пригодницький роман-травелог. Київ: Видавництво Ліра-К, 2025. 238 с.
Яко читачку характеризую себе таким собі хорошим лакмусовим папірцем – дуже рідко змінюю колір під час занурення в атмосферу художнього твору. Проте, якщо мені це все ж таки вдається, мовчати не вмію і не можу – на весь світ хочу кричати про свої читацькі враження, навіть якщо вони, ті враження, нікому не потрібні (а вони в сучасному лицемірному світі таки рідко комусь потрібні, особливо в середовищі українців – потрібні рівно так, а то й менше, як і сама література, що сумно…). Виправдовуючи себе браком часу (діти, робота), я насправді рідко дозволяю собі читати. А ще в моєму кабінеті (якого тимчасово не існує) на моїй великій книжковій полиці (слава Богу, її маю, незважаючи на переміщення країнами) назбиралося багато навіть не розгорнутих книг. Чому? Тому що колеги-літератори надсилають і надсилають, а також немало книг купую. Ну але… Маючи дві праці і четверо діток, я можу собі дозволити читати тільки найяскравіші речі. А як спрацьовує розум у потенційного читача? Правильно, по-перше, реагує на непересічну назву книжки (на ексклюзивну, так би мовити), а, по-друге, також помічає (або не помічає) обкладинку (особисто на мене друге правило не діє). Отож, уже на першому етапі відбору відсіюється добрих 80 відсотків книг, що потрапляють на мою полицю (та й на полицю читача загалом). Це не означає, що я їх не читатиму, однак автоматично моя підсвідомість відкладає цю більшість книг у так званий «довгий ящик», себто у глибоку шухлядку… Існує ще інший момент: я ніколи, або майже ніколи, не пишу відгуків на замовлення. Принципово. Адже книга сама повинна «говорити» зі мною на цю тему: варто чи ні…
Книга Віталія Перетятько «Перевізник смарагдів» зацікавила саме назвою. І саме її з-поміж багатьох інших я замовила в пана Віталія. Широким джентльменським жестом руки, посередництвом міжнародної пошти пан Віталій надіслав мені аж 5 своїх книг. Що дуже приємно і несподівано. Але попри рекомендації-поради самого автора, яку ж книгу прочитати першою, я почала своє знайомство з авторським літературним світом саме з «Перевізника смарагдів». Чому? Повторюся: зацікавила назва. А, по-друге, книга видана вже у 2025 році, а отже свіжа і, підозрювала, написана уже впевненою вмілою авторською рукою. А тепер увага: я таки не помилилася…
Чим насамперед яскравий цей роман? По-перше, екзотичністю (події відбуваються в Південній Америці). По-друге, професійним і переконливим змалюванням внутрішніх переживань героїв. По-третє, неординарними і яскравими образами (як чоловіків, так і жінок, особливо жінок). І, по-четверте, темпераментом самого тексту… Здивовані? Так! Він, цей текст, надгарячий, насичений динамічними подіями, дещо (або навіть дуже) пристрасний, і, без сумніву, таки літературний… З чого висновкую: Віталій Перетятько – творець літератури, а не макулатури. І відзначення його творів в 2020 та 2023 роках «Коронацією слова» – цьому яскраве підтвердження.
Що у книжці найбільше зачарувало особисто мене? Пролог і зав’язка роману. Чи не з першої сторінки пірнувши з головою у вир подій на річці Амазонка, я вже не змогла звідти випірнути… Спробуйте і ви самі – переконайтеся, що я озвучую правду… З неабияким хвилюванням спостерігала за процесом виживання пораненого головного героя на лоні дикої природи… Обізнаність молодої бразилійки в альтернативній медицині теж вражає…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Що дратувало? Окремі дві-три сцени самолюбування головного героя. Начебто й не навмисно ці сцени вставлені, наче й виправдані, та все ж… А от епізод про ніч кохання відразу з обома колумбійками – це така собі кульмінація егоїзму Германа… Чи зачепило за живе це мене як жінку? Так. А отже, автору все вдалося. Яко письменнику, звичайно. Велика хвала автору, до речі, що еротичних сцен у романі пан Віталій жодного разу не змальовує, не деталізує, від чого сам твір не перестає бути гарячим й пристрасним. Що тут сказати? Мені подобається авторський лаконізм у подібних випадках (коли справа у творі доходить до ліжка). Риса класика, так би мовити… Дратували у творі також ті факти, з якою легкістю головний герой закохувався в ефектних та вродливих жінок (і, навіть якщо потім боляче розчаровувався, не переставав цього робити надалі). Можливо, я чогось не знаю про чоловіків? Невже проти чарів жіночої вроди навіть найсильніші чоловіки (а головний герой, Герман, видається саме таким) зовсім безсилі?.. (Проте це так, просто ліричний відступ. Насправді переповідати сюжет твору, навіть його частину, для літературного критика – неприпустимо, бо це далеко не професійно, неетично та в окремих випадках навіть по-хамськи… Особисто мене подібні відгуки дратують і розчаровують…).
Що не сподобалося? На перший погляд, розчарувала кінцівка. Адже, на відміну від основи гарячого, живого твору (де умовна температура інколи аж зашкалювала), вона, кінцівка, виважена й мудра, спокійна… Опісля «американських гірок» динамічних подій роману десь на рівні підсвідомості читач очікує такого ж і завершення – емоційного, пристрасного… Чого однак не стається… Проте саме такий фінал (свідомо не говорю, який саме) цілком виправдовує, увиразнює і нарешті підкреслює порушену проблематику роману: нагальні соціальні питання Бразилії, проблеми неконтактних племен, сумну (якщо не трагічну) позицію Болсонару… Така кінцівка одразу ж розставляє всі акценти в сюжетній канві твору по-новому: на перший погляд любовно-авантюрний роман, «Перевізник смарагдів» відкривається читачеві яко роман соціальний: соціально-психологічний, та навіть соціально-політичний. Так, така собі любовно-детективна історія набуває ваги роману соціального… («Ви всі раби Жаїра Болсонару. Всі ви повинні носити на шиї таблички з написом «Раб президента!» – відчайдушно намагається докричатися до свідомості покірних бразильців українець Герман…) Сам же автор визначає жанр твору як роман-травелог (коли обов’язково присутній герой-мандрівник) – і, на мою думку, вдало.
І декілька слів про персонажів роману. Дивно, але я не знайшла в тексті жодних традиційних описів героїв. Однак, читаючи, чітко уявила кожного/кожну з них. Запитання: просто спрацювала моя письменницька уява, а чи пан Віталій – майстер пера? Ані перше, ані інше стверджувати поки що не буду… Загалом же, персонажі живі, справжні, переконливі. Читаючи, чомусь чітко бачила текст екранізованим. Цілком певна: «Перевізник смарагдів» міг би стати захопливим фільмом, пригодницьким, повчальним, з детективним забарвленням, з усіма любовними колізіями та латиноамериканськими пристрастями. Екзотичним, насиченим подіями і, головне, цікавим. Теми вільного кохання та оригінальних способів збагачення (звідси назва – «Перевізник смарагдів»…), гадаю, сучасні глядачі сприйняли б на ура. Хоча сам твір не лише про це…
Автор майстерно володіє пером – і як стиліст, і як оповідач. Оповідь – дуже динамічна, насичена яскравими подіями. А «потік свідомості» головного героя – завше доречний, виважено мудрий, не втомлює читача, скорше навпаки: читати забарвлені психологізмом так звані ліричні відступи надзвичайно цікаво й пізнавально. До того ж саме з так званих авторських відступів — однак крізь призму свідомості головного героя Германа — читач дізнається про минулі події, характери персонажів, пояснює для себе вчинки героїв роману. Це дуже вдалий прийом: передавати події думкою персонажа. Втім, аби зрозуміти унікальність цього авторського методу, потрібно таки читати текст. Адже пан Віталій це дійсно робить якось нестандартно. І водночас — легко, коротко, влучно. (Чого не можу сказати про більшість сучасних українських молодих прозаїків).
Головні події твору відбуваються у Колумбії та Бразилії. Природа, люди, культура, економіка і навіть політика описані настільки переконливо, що до автора немає за що «причепитися». Інколи, зізнаюся, навіть складалося враження, що сам письменник таки відвідував кожне з описаних або згаданих міст, містечок та місць… І, можливо, мої здогадки мають підґрунтя.
Роман має виразні ознаки детективу: і в тонкому плетиві психологічних перипетій – думок-роздумів головного героя Германа, і в інтригуючих загадках прецікавих збігів у житті персонажів, і врешті-решт в розгадці таємниці великого смарагда – наприкінці твору… Відчувається, що автор – досвідчений літератор, завзятий мандрівник, молодий, мудрий та ерудований чоловік. Чи є головний герой Герман прототипом автора, я судити не можу, та й не маю такого права. До того ж не знайома з паном Віталієм особисто. Однак події та емоції роману (саме так, емоції, бо цей твір – надзвичайно живий!) промовисто натякають а чи на свою автобіографічність, а чи на безперечний письменницький талант, а чи на ці два факти, разом узяті.
Роман рекомендую.
Юля ПОЛІСЯНКА (Юлія СІЛЬЧУК),
письменниця, літературний критик,учасниця Товариства письменників і журналістів України ім. І. Франка
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.