Інакший роман про УПА

249

Мирослав Лазарук. Посаг для приречених: роман у новелах // Дзвін. – 2014. – № 4. – С. 26-77; № 5. – С. 24-60; Окреме видання: Львів: Видавництво «Апріорі», 2014. – 216 с.
Думаю, багато хто погодиться зі мною, коли стверджу, що на сьогодні не так важливо, про що написаний той чи інший твір, а важливо, як він написаний. Не хочу знівелювати зміст, а лише наголосити на потребі формозмістової єдності. Не штука написати роман про те, про що ще не було написано. Не штука впасти у публіцистичний пафос: тепер навіть слово «публіцистика», на жаль, має за собою шлейф не завжди вдалих спроб у цьому жанрі, де за риторичним пафосом часто не було підкріплення пережитим, відчутим, де мета була не малювати чи говорити те, що не може не бути сказаним, а говорити з порожнечі, говорити аби говорити.
Світ став вимогливішим. Більше мистецьких зразків, більше мистецьких шедеврів. Українська історія потребує в мистецтві адекватної форми й адекватного речення. Трагічні сторінки життя наших батьків, дідів і прадідів потребують доброго смаку, щоб про них написати.
Взявши до рук квітневе число «Дзвону» за 2014 рік, я лише оглядово почав ознайомлюватися, підсвідомо озвучуючи характерне для кожного читача недовірливе питання: цікаво-цікаво, що ж такого запропонують у розділі «Проза»? Роман Мирослава Лазарука одразу затягнув у себе. З перших кількох речень. «Час перестає існувати. Він завмирає ніби чи навіть зникає із твоєї спраглої свідомості і ти просто плинеш за течією, байдуже якою». Куди ходив, куди їздив, туди возив зі собою цей журнал – він побував навіть у Карпатах. Поруч була залізниця, яка, дякувати Богу, тепер асоціюється лише з романтичними юнацькими подорожами по Україні. Рівномірний стукіт коліс потяга – що вже є звуковим архетипом у мистецтві – ілюстрував подорожі в романі. Проте в Мирослава Лазарука інакше: дорога залізницею – це дорога до смерті, на Сибір. Це дуже сильно підкреслив й фільм «Поводир», де вже візуально можна було відчути емоційне навантаження у використанні цього технічного винаходу – паротяга – бо якби він мав душу, то точно не завіз би сліпих кобзарів-божих-чоловіків на знищення. А тварини так і вчинили: Григорій Нудьга  згадує про оленів на далекому засланні, які не сміли ступити на людські кістки, а радянський командувач заставив людей-каторжників йти саме по них: чи ж не спеціально?
Та Лазаруків роман насправді не тільки про це. Це роман про УПА, написаний інакше.
Насправді конфлікт між так званими національно орієнтованим і модерністично-універсальним світоглядами першопочатково був абсурдним. Він був надуманий і передусім був конфліктом мови. Першим цей конфлікт подолав Василь Стефаник, написавши про універсально-космічні історії-трагедії, або й просто епізоди із життя покутських селян, в строгій, нервово густій, і у вихідному результаті – такій гармонійній манері. Як добре, що знялися ці нашарування. Тепер дивимося на ці дихотомії, чи то конфлікти – зовсім по-іншому, абсолютно не так. Властиво, не бачимо тут конфлікту.
Читаючи Лазарука, я часом ловився на думці про спорідненість із Стефаником: але спорідненість ця якась невидима, внутрішня, захована. Мирослав Лазарук пише набагато довші новели, аніж Стефаник, вони у нього розлогіші, не такі згущені й насичені, але повні у своїй незатягнутій розписаності (от, скажімо, перша новела – «Смертию смерть поправ»).
А взагалі, про «Посаг для приречених» Мирослава Лазарука можна говорити із трьох точок зору.
Передусім це психологічний роман. Ширші панорами історичного контексту, результати політичних ігор у тогочасних владах, катаклізми тодішнього суспільства і трагедії та вимушені й небажані трансформації окремих душ-індивідуальностей подані крізь призму різних приватних історій, які між собою дивним чином, але водночас дуже вмотивовано переплетені. На перший погляд дивно, що твір про УПА написано у психологічному і атмосферно-інтимному ключі, бо це парадоксально щодо трагічності описаних подій. Але якраз навпаки – це вдала платформа для драматургічного конфлікту між духовною висотою, яку в своєму звичному, кожноденному, але наповненому житті осягнули українці-упівці, і тим брудом, який принесли совєти. Тому-то атмосфера та краса інтимних стосунків, ці тонкі нюанси людських взаємин у «Посазі для приречених» виявляються доречним, вони є вдалим художнім контрастом із тим, як повелися з цими тонкощами радянці.
Остання четвертина роману виразно публіцистична, автор привідкриває завісу тоді, коли цього робити не треба. Коли треба залишити таємницю, бо, зрештою, і так стає зрозуміло, що Євдокія та Анна є родичами автора – присвята до цього ключ, та й заховане авторське «я» часом виринає у тексті – і цього цілком достатньо. Є моменти, коли хочеться весни, відлиги і теплішої температури. А є моменти, коли хочеться, щоб була зима, з морозом, яскравим сонцем, щоб тримало в одному тонусі, не міняючи тональностей і стилістики. Інколи відлига є зовсім невчасною: тепер такі зими – із кількома інтермедіями у весну – є частими.
Психологічність Лазарукового твору ще й у тому, що тут нема дидактичності, і навіть в останніх, власне, більш привідкритих розділах, є передусім розповідь-нанизування, малювання, продовжування створення картини. Але тут виграшною є жанрова специфіка: роман у новелах. Самодостатність кожної з них – виграшна, читач може обмежитися декількома або й одною.
Саме тому це дуже кінематографічний роман. При цьому залишаючись передусім твором літератури. Дехто вважає наближеність до кіномови мінусом прозового тексту, як-от у випадку із «Нареченим» Оксани Керч. У Мирослава Лазарука картини є не швидко мінливими, фраґментарними, а, навпаки, лінійними, проте постають опукло – через ґрунтовну послідовність ув оповіді. Та загалом мова сценарію, як і мова кінематографічного роману, потребує художньої точності, і навіть – художньої конкретності, предметності. Щоб не було зайвого, невмотивованого, щоб усе в’язалося у причинно-наслідковий ланцюжок. Найбільше мова кіно не терпить художньо необґрунтованих місць, які у тексті ми називаємо демагогією, і на жаль – публіцистикою. Лазарук за характером – письменник-психолог, за майстерністю – візуал, кінематографіст, який переживання не переводить у пафос, а структурою свого твору цей загалом емоційний світ обрамлює настільки, щоб не втратити його автентику, проте лише підкреслити його сутність.
Тому-то для адаптації я би обрав шосту новелу – «Гостинець на Голгофу». Вона цілком викінчена, хоча для якихось додаткових сюжетів, ліній у фільмі можна використати інші новели, а навіть інші твори інших авторів. Тема УПА потребує художнього фільму (вона не може обмежитися одною або кількома позиціями, серед яких і стрічка «Нескорений» про Романа Шухевича), і напевно, всі про це заговорили після «Поводиря», який показав, що навіть трагічна тема мусить мати кіношну психологічно-рецептивну оболонку. А хіба не варто зробити фільм за спогадами «Рубали ліс» Лариси Крушельницької? А хіба не можна за великим есеєм Ростислава Чопика про Михайла Сороку ? Все це насправді різні версії одної і тої ж історії.
Як настане час, коли про Україну у звичному режимі будуть говорити по всьому світу, а сторінки української історії будуть уроками для жителів цілої планети, коли буде вважатися за ознаку високого смаку перекладати, адаптовувати та інсценізовувати твори українських модерністів a la Іван Франко, Михайло Яцків чи Марко Черемшина, коли інтерес до геніїв Еліота чи Павнда буде рівноцінний інтересові до геніїв Антонича чи Чубая, адаптація шостої новели із роману Мирослава Лазарука, у випадку доброго перекладу на кіномову, може стати одним із основоположних фільмів для розуміння не лише України та її історії-терпіння, а й бути клубочком, з якого розгортаються нитки того, що відбувалося у світі у середині ХХ століття. Як і того, що відбувалося у душах героїв: ця новела-фільм є засвідченням світла. У світі, який вона створює – страшно, але ми знаємо, що муки лікаря і священика приводять їх до світла. Тож фільм за цією новелою може бути однаково важливим і для українця (самопізнання) і для чужинця – щоб не лише пізнати історію України певного періоду через особисті історії, в яких закладена ширша панорама українського характеру, але й відчитати засвідченість перемоги над совєтом. Для сучасного неупередженого читача роману Лазарука цілком зрозуміло: насправді всі ці упівці, які трагічно загинули – перемогли. А совєти, убиваючи, програли. Наші ж хлопці і дівчата з Богом, без зради, а смертю закріпили свої переконання.
Насамкінець, це роман, що резонує. З одного боку, люди, про яких ідеться, є мені добре знайомі. Звісно, я годжуся їм у внуки, я не жив у 1940-х, проте спілкувався і виховувався майже у такому середовищі – але на покоління чи два пізніше в такому ж світоглядно-атмосферному світі, де літургія, певні моральні максими, любов до рідного – це дуже органічно, це те, що тече у твоїх венах, це твоє повітря, і про яку-небудь програму тут не йдеться. Це так само, як насолоджуватися красою цвіту, світанням, красою спілкування. Психологічна реалістичність героїв Мирослава Лазарука якраз у тому, що вони повні захвату до життя люди, до всіх його принад і красот, що це – просто люди. Вони мають свою правду, що стоїть на такій основі, яка не до вподоби совєтам і пост-совєтизму. Совєтизм знищив природну схильність до піднесеного вияву емоцій, в тім числі і до батьківщини, тож в епоху пост-совєтизму щирий патріотичний порив і фальшивий пафос можуть сприйматися ідентично (цю ідею проводить у своїх есеях Р. Чопик).
Роман Мирослава Лазарука хоч емоційно сильно, внутрішньо вмотивовано, але рівно, без штучних піднесень малює світ цих людей, що любили свою батьківщину і хотіли насолоджуватися, кохатися, одружуватися, тішитися реалізацією улюбленої справи. Це дуже по-людськи. Як і по-людськи просто не могли йти на противагу тому органічному бажанню любити українське, що, як і дихати весняним повітрям та прогулюватися літнім гірським лісом.
З іншого боку, якщо не мати подібних історій у своїй родині, подібної (адже спільної для всіх) історичної пам’яті, що складається з окремих родинних пам’ятей, які помножуються, то роман Мирослава Лазарука все одно резонує. Тут неможливо не говорити про Майдан, про актуалізацію традиції і про захований та підсвідомо проявлюваний менталітет. Властиво кажучи, читаючи інформації в історичних дослідженнях і низці мемуарів, слухаючи свідчення ще живих очевидців, можна небезпідставно зробити висновок, що у 1940-1950-х роках виселені та заґратовані були найкращі. Хто ж тоді залишився тут – найгірші, найлінивіші, найпасивніші, найбільш безликі? А виявляється, ні. Бажання бути вільним, могти будувати й розвивати сім’ї, займатися – повторюся – улюбленою справою (індивідуально чи спільнотно) актуалізовується у молодих поколіннях і нікуди не втікає. Тому молодий читач роману Мирослава Лазарука «Посаг для приречених» відчує спорідненість із його героями, зрозуміє, що як не крути, ми ж своєрідна реінкарнація, а простіше кажучи: ці герої – це ми тоді (найкращі з нас), а ми – це вони сьогодні (найкращі з них у найкращих із нас).
В цьому й сила традиції. Як би це парадоксально не виглядало, але її дієвість – у неусвідомленні великої тяглості, але у відчутті й вірі у правдиву основу. Більше відчуття й менше розумування – готовність любити рідне тут і тепер, співати гимн України, може, й не до кінця знаючи всі нюанси його створення, кинутися, коли йдеться про рідне. Раніше я писав, що важливо усвідомлювати і розуміти, кого чи що ти шануєш, проте навіть при такій умові пошанування може бути поганим, якщо воно штучне, фальшиве, корисливе, а не щире. Не оперте на інтуїцію, на відчуття, що тут – правда, а так – правдиво. Пісня-молитва «Боже великий єдиний» була написана більше століття тому. У 1990-х роках її після довгої перерви почали знову публічно співати. У 2014-му вона звучить після кожної літургії. Молодий учасник літургії знає цю молитву передусім як сучасну, як ту, яка потрібна тепер і співається тепер. Вона долає час і простір, хоча, по суті, звучала й раніше. Але сьогодні вона наша і промовляє мовою нашого сучасного серця. Тож навіть якщо молодий українець з покоління Героя Майдану Богдана Сольчаника, що виростав уже в незалежній Україні, знає цю пісню, наче вона була створена у ранніх 2000-х, то це можна назвати ланцюгом традиції, а окремі її частини можна залучити й пізніше, в процесі розвитку її пізнання.
Так само і з романом «Посаг для приречених»: навіть якщо описані реалії раніше були мало знані і тепер сприйматимуться як історія, все ж трагедії, як і радощі кожного з героїв можемо сприймати на свою адресу. Ще один пазл у загальній картині нашої історії встав на своє місце. Наче після амнезії, читаючи Лазарука – читаєш мовби пригадану історію про себе. Свідчення цьому – порухи у запасах відчуттів рідного калібру, які ховає підсвідомість, і виявляє тоді, коли читаєш.
Отже, в чому ж прикмета саме Лазарукового твору? Поєднання достовірності із психологізмом, не-програмність мотивацій героїв, а правдивість їхніх вчинків. Ну, а твір переконливим виходить тоді, коли джерелом для вдалої естетичної трансформації є пережите автором, його внутрішній психологічний досвід. Про це у контексті новели Франца Кафки «Перевтілення» писала Галина Петросаняк: «Звичайно, в новелу особисті обставини Кафки перенесені далеко не механічно… вони абстраговані від реальності… й вибудувані в досконалу естетичну цінність, яка, проте, має значення не лише як феномен суто естетичний. Адже сила впливу цього твору не в останню чергу в його гуманістичному струмені, в глибинній людяності, які б не були такими переконливими, якби не ґрунтувалися на пережитому».
Навіть якщо це пережите – як у Лазаруковому випадку – це прийнята на себе родинна пам’ять, що з неї і складається минуле, сучасне і майбутнє.
 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!