Ігор Павлюк ,
лавреат премії Британського ПЕН-клубу, лаареат Народної Шевченківської премії, доктор наук із соціальних комунікацій
«…Наша преса,
народжена під Дамоклевим мечем репатріації…,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
не тільки вистояла і вціліла донині,
а й виявила блискучу здібність рости й розвиватися…
І цим поставлено дійсно непроминальний приклад –
як «голота», що прийшла на Захід без гроша за душею,
може та вміє діяти так організовано;
в якій мірі сучасна «збільшовичена» та «зденаціоналізована»
окупантом людина здібна до збірної масової акції».
Іван Багряний
Чин літератора і вченого-гуманітарія як духовного воїна
Микола Тимошик із тих гуманітаріїв-професорів, діапазон діяльності яких знаково ширший за межі вузькоспеціальних дисциплін – теорії, історії журналістики, видавничої справи та літератури.
Відомий журналіст, публіцист та учений, один із першовідкривачів для сучасників духовного материка під назвою «Іван Огієнко», двотомника «Село» («своєрідної енциклопедії життя українського села» − за словами Степана Колесника), за який став лауреатом Народної Шевченківської премії, професор Микола Тимошик − реальний духовний воїн на культурно-інформаційному національному полі із експансивними виходами на діаспорний і світовий духовні простори.
Чого варті його низка книг та лекційні виступи в навчальних і наукових закладах Бельгії, Великої Британії, Іспанії, Ізраїлю, Канади, Китаю, Німеччини, Польщі, Росії, Сербії, Франції, Швейцарії, Швеції), який одним із перших прилюдно повстав проти профанації національної освіти і науки, оприлюднивши свою статтю «Українська гуманітарна наука під дамоклевим мечем «Скопусу» («Слово Просвіти». – 18 січня 2021 року) і організувавши «Відкрите звернення до державного керівництва», тобто на чинний захист того, що сказав: «Куди і ким спрямована національна університетська освіта і наука?» («Слово Просвіти». – 15 лютого 2021 року), «В Україні назріває «науковий переворот» – освітяни звернулися до Зеленського через глибоку кризу. Серед вимог – невідкладний розгляд наболілих питань в Парламенті (https://breaking.znaj.ua/367894-v-ukrajini-nazrivaye-naukoviy-perevorot-osvityani-zvernulisya-do-zelenskogo-cherez-gliboku-krizu?fbclid=IwAR3Np-ixxNRV7BIxrSnDL8Q0iPZlJrhbhUS_aTNIDm5DNjGWB-ZZ0Zn83T0).
Тисну Професору за це руку.
Читаю численні інтерв’ю із ним, де він сам розповідає про текст, контекст, підтекст, надтекст творення його книг, його подорожей у часі і просторі, часопросторі.
Тобто слово і чин, текст і життєтекст гармонійно поєднуються в особі-особистості Миколи Степановича Тимошика, який не перестає дивувати-зацікавлювати нас і нащадків новими громадськими ініціативами-викликами та свіжими дослідженнями – 1000-сторінковою українсько-британською епопеєю*. Він надіслав мені їх із написом: «Вельмишановному Докторові і Поетові Ігореві Павлюку – діаспорна тема і далі залишається для українських учених неораною Цілиною. Пробуймо «брати» її своїми серцями. Автор. 18.01.21.».
«Ці дві книги уводять читача в дивний, не пізнаний і не поцінований нами світ української еміграції. Розглядаю його і як явище національної історії, і як феномен нерозв’язаного понині світовою спільнотою «українського питання», і як місію захисту українського в Україні, і як чин служіння національні ідеї […]. Зібраного матеріалу виявилося настільки багато, що довелося замість однієї книги робити дві. А щодо «загублення в нетрях тексту», то маю свою власну методу написання: сюжетний розвиток подій, інтрига окремих фактів, емоційні домінанти, публіцистична тональність викладу. Це зазвичай тримає увагу читача, спонукає його шукати в тексті відповіді на запитання: а що, як і чому було далі? І то незалежно – йдеться про підручник, монографію чи документально-публіцистичну оповідь» − розповідає професор Микола Тимошик про рідну Чернігівщину, українську діаспору у своєму інтерв’ю «Материн заповіт у вишитому 1933 року рушнику» головній редакторці щотижневого видання про українську і світову науку «Граніт Науки» Дарії Тарусовій (https://m.mynizhyn.com/news/misto-i-region/18247-materin-zapovit-u-vishitomu-1933-roku-rushniku-profesor-mikola-timoshik-pro-ridnu-chernigivshinu-ukrayinsku-diasporu-osvitu-ta-inteligenciyu-z-nagodi-svogo-65-littja.html).
Це направду вдається Авторові, про що свідчить наше ближче знайомство із його книгами.
Незнана в себе вдома українська преса на чужині
Рецензувати це («британське») двокнижжя Миколи Тимошика справа делікатна для мене, хоча аз грішний сам вивчаю українську пресу, є лауреатом премії саме Британського ПЕН-клубу і його членом, мав творчі виступи у Лондоні, де британці надрукували книгу моїх віршів «A Flight Over the Black Sea», опублікували у «The Guardian»… адже ці книги – аргументоване і всеосяжне жовто-синє заповнення ще однієї «білої плями» в історії українців на чужині. Направду це є першим осмислено-узагальненим, хронологізованим, органічно диференційованим за головними редакційними осередками та видами журналістики, відкриттям культурно-інформаційного материка журналістської діяльності українців, яких доля закинула у цю країну і які формували і відстоювали принципи української журналістики на чужині, апріорі впливаючи на свідомість українців і «чужинців» у материковій Україні, в усьому світі на всі часи.
Симпотоматично взявши кредовим епіграфом до першої книги слова духовного генерала культурно-ідеологічної битви за Україну – Івана Багряного, які я навів на початку своєї рецензії, Микола Тимошик у своєму «Від автора» «коротко і сильно» подає своєрідний синопсис масштабної праці: історію своєї причетності до діаспорного тексту, контексту, дискурсу, дякуючи організаціям та людям, які допомагали йому, «Вступ» («Історія питання та його актуальність», «Феномен української еміграції та етапи формування», «Специфіка, осередки та етапи української еміграції у Великій Британії»), та 7 розділів («Місія і кредо українського журналіста на чужині», «Пресове бюро як вид агенційної журналістики», «Газетна журналістика», «Журнальна журналістика», «Радійна журналістика», «Англомовна журналістика», «Резонансні акції українців в оцінці преси») із численними підрозділами, «Висновки», «Додатки»: «Українська книга і преса на чужині»: інтерв’ю професора Миколи Тимошика лондонській газеті «Українська думка» (розмову вела Людмила Пекарська); «Абревіатури, що зустрічаються в тексті книги»; іменний та предметний покажчики; «Summary» (англійською та німецькою мовами); «Основні праці автора з історії, теорії і практики української журналістики і книговидання на чужині», флешова біо-бібліографія Миколи Степановича Тимошика із його кольоровою фотографією…
Серед найцікавіших, знакових підрозділів книги, які власне і маркують її всеохопно-деталізований обшир, ємко і переконливо виписані ракурси усіх сфер життя суспільства 1902-1990 років (від церкви – до армії, загальної історії) у материковій Україні і власне у різних діаспорних осередках у ретро- та перспективі: «Про газетні війни між своїми», «Мораль і журналістика», «Проєкт катедри журналістики при УВУ в Мюнхені», «Стосунки з головним проводом еміграції», «Акція компрометації у пресі силами своїх», «Оцінка чужинців», «Наклади, видатки і гонорари», «Перший журнал із військової журналістики», «Літопис історії церкви», «Протести адептів «русского міра» з Парижа, Москви та Києва», «Про факти утисків поляками українців на Галичині», «Промотор ідеї Гетьманської України», «Ситуація з вимушеними втікачами після Другої світової війни», «Англомовна періодика українців – на постійній основі», «На волю у вільному світі мали право не всі», «Синьо-жовтий стяг проти серпа і молота»…
Тобто, важлива акцентація уваги автора на військовій періодиці («Сурмач»), церковних часописах («Наша Церква», «Відомості єпархіального Управління УАПЦ у Великій Британії»), періодичних виданнях для дітей, народжених у діаспорі, як-от на часописі «Юні Друзі» у параграфі «Що необхідно знати кожній українській дитині?» тощо.
Радійна журналістика у заявленому контексті репрезентована низкою мало не детективних сюжетів про із радіостанцій «Голос Америки», «Бі-Бі-Сі», українська англомовна журналістика – дипломатичним виданням «The Ukraine», «The Investigator», «The Ukrainian Review» та багатьма іншими. Концтекстуальна увага природно приділена організаторам та іншим учасникам творення української журналістики у Великій Британії, серед яких Теодор Данилів, Ілля Дмитрів, Григорій Драбат, Ірена Збудовська, Зиновій Карбович, Володимир Кисілівський, Теодор Кудлик, Євген Ляхович, Маркіян Меленевський, Михайло Омелянович-Павленко, Софія Русова, Григорій Цебрій, Андрій Шуль, Дмитро Штикало…
Тобто, як бачимо, книга Миколи Тимошика «Українська журналістика в діаспорі: Велика Британія» − легка для читання, важка для переживання, фактологічно насичена, оптимально емоційно забарвлена, навіть певною мірою охудожнена енциклопедія пульсуючого буття українського національного культурно-інформаційного часопростору, боротьби за ідентичність, «головне завдання – промоцію України»…
Чим була українська книга для емігрантів
Становлдення органщіованого життя тої чи тої національної спільноти на чужині гуманітарно і навіть технічно пов’язане з публікацією книг тією ж мовою чи кількома мовами але націєцентричних.
Зазвичай цей процес взаємопов’язаний. Редакції газет та журналів часто засновували видавництва книг, книгарні для їх продажу, читання, популяризували ці книги через друк рецензій на українські книги. І – навпаки: книгарні популяризували відповідні часописи, а самі письменники часто були й журналістами, видавцями.
Свідчення цього наступна книга цього автора – «Українське книговидання в діаспорі: Велика Британія» із присвятою «світлої пам’яти колишньої президентки видавничої спілки Тризуб», редакторки, журналістки, громадської діячки з канадського Вінніпега – Анни Фіґус-Ралько, яка благословила мене на вивчення та промоцію феномену Української Діаспори»
Створена автором, як і згадувана нами попередня на основі опрацьованих автором архівів та бібліотечних сховищ у Великій Британії. Тут уперше системно оприявлено «феномен книговидавничої діяльности українців на чужині» із віднайденням слідів перших друкарень та книгарень у «Туманному Альбіоні». Охоплено також і англомовний сегмент друкованої книжкової продукції українців для чужинців та «серію антирадянських видань, що переправлялися до СРСР». Тут же – упорядкований автором системний каталог видань українців у Великій Британії.
Тобто, як і вище оглянута книга про українську журналістику у Великій Британії, ця – емоційно-енциклопедична, що загалом рідкісне явище у нашому гуманітарному просторі.
Подібні ці книги і за стилем поліграфічного оформлення, оскільки опубліковані у тому ж видавництві – «Наша культура і наука».
«На нас на чужині лежить обов’язок заховати те, що в Україні підлягає нищенню. Треба буде перевидати наукові та літературні твори, що віддзеркалюють правдиву українську думку, нефальшовані житейські цілі українського народу… Треба буде створити наші незалежні наукові та видавничі осередки. Будуть мусіти постати бібліотеки-книгозбірні, що дадуть нам добру рідну книжку, з якої і чужинці могли б виробляти собі правдивий погляд на Україну й українців».
Ця витинка із п’ятого числа лондонської газети «Українська Думка» за 1947 рік звучить у цій книзі як кредо, як бойовий мотиваційний клич, апостолований із того часу у нашу еру і далі – до нащадків, які продовжать духовну боротьбу за Україну на культурно-інформаційному полі, медіумом на якому і виступив сам професор Микола Тимошик. Про це переконливо вже констатували в своїх рецензіях на книги цього автора доктор філософії зі США Володимир Іваненко, Василь Верига із Канади, лауреат Шевченківської премії Любов Голота, професори Ірина Фаріон та Алла Бойко.
Готична архітектоніка тексту і цього видання маркована сімома розділами («Специфіка закордонного друкарства», «Початки», «Головні видавничі осередки», «Англомовне книговидання», «Підривна література для СРСР», «Лондонські сторінки української Біблії», «Проблеми каталогізації видань зарубіжного українства»), «Висновки», Додатки («Каталог книжкових видань українців у Великій Британії (Укладач проф. М. Тимошик»), «Абревіатури, що зустрічаються в тексті книги»), Іменний та предметний покажчики, Summary…
Уже сам перелік назв розділів, назв друкованих у Великій Британії книг («Джерела пошуку інформації», «Приватні видавництва», «Чому я не хочу вертатися на «родіну», «З історії українських календарів», «Зачинатель безперервного видання українських книжок», «Друкарський верстат – у кредит», «Акція «Український «Буквар», «Проєкт «Українська пісня», «Фінансові засади видань», «Тематичний діапазон книжкової продукції», «Авторка – колишня каторжанка ГУЛАГу», «Марш молодости» від дивізійника-східняка», «Одна українська книжка проти тисячі російських», «Вибір шотландця Джона Стюарта», «Про поняття «підривна література», «Інші передруки з криївок УПА», «Степан Бандера в радянській обкладинці», «Переклад Пантелеймона Куліша з Відня», «Відновлення співпраці з британськими біблеїстами», «Медаль королеви Англії за українську Біблію»…) магічно-реалістично демонструє зацікавлює потенційного читача-інтелектуала, репрезентанта різних сфер життя – політики, економіки, мистецтва, релігії, літератури.
Для таких читачів ця книга може апріорі стати підручником для реалізації своїх проектів у тих же сферах, як і сигнальними маркерами є прізвища згадуваних тут людей (окрім знакових в нашій історії, на кшталт Івана Мазепи, Івана Франка, Степана Бандери,,,), серед яких Леонід Бачинський, Юрій Борець-Чумак, Володимир Вашкович, Ольга Вітошинська, Ростислав Глувко, Степан Говерля, Григорій Голоскевич,митро Грицько-Цяпка, Ігор Губаржевський, Марія Дейко, Ярослав Деременда, Іван Деснянський, Богдан Казанівський, Микола Клименко, Микола Кулицький, Ізидора Левкович, Андрій Легіт, Роберт Лісовуський, Михайло Ломацький, Галина Мазуренко, Михайло Марченко (Павлюк), Олег Мартович, Микола Матвіївський, Борис Матушевський, Іванка Мащак, Петро Мірчук, Михайло, Млаковий, Володимир Музичка, Іван Музичка, Осип Музичка, Михайло Осадчий, Микола павлушков, Ярослав рудницький, Євген Рей, Микола Стаховський, Маркіян Терлецький, Вадим Щербаківський…
Попри все і вся «українці залишаються єдиною в цивілізованому світі нацією (принаймні на теренах Західної Европи), які досі не мають повного репертуару книжкових видань своєю мовою від періоду нової доби української культури», − сумно констатує у «Висновках» професор Микола Тимошик, який зробив, як бачимо, дуже багато для того, щоби цю «білу пляму» нашої історії ліквідувати, зазначаючи часопростір творення своєї Монографії: «Київ – Лондон – Манчестер – Единбург – Хутір Тарасенки; Грудень 2026 – серпень 2020».
* * *
Обидві книги Миколи Тимошика гармонійно, з естетичним смаком інкрустовані чорно-білими ілюстраціями на кшталт: «Перша шпальта «Нашого Кличу», «Перше число «Українського Кличу», «Один із редакторів «Української Думки» − відомий дослідник-українознавець Олекса Воропай».
Манера викладу цих видань настільки прозора, шліфовано-легка, а тема настільки вагома, що вони, я впевнений, зачеплять за живе усіх, кого цікавить історія України та світу, доля нашої еміграції та її найголовніших набутків на чужині – Української Книги і Преси.
Читати ці книги можна як детективні історичні романи…
Вітаємо усю прогресивну громадськість України і світу із цими двома духовними материками, книгами-формулами на британському острові, відкритими і оприявленими для всіх нас Професором Миколою Степановичем Тимошиком.
Це – Подія.
*Тимошик М.С. Українська журналістика в діаспорі: Велика Британія. К.: Наша культура і наука, 2021. 512 с.», «Тимошик М.С. Українське книговидання в діаспорі: Велика Британія. К.: Наша культура і наука, 2021. 484 с.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.