Ігор Павлюк. «Під сонячним дощем до снігу золотого»

837

Луцкова Світлана. Ex Libris квітня: Поезія. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2016. 104 с.

 

Цілком погоджуюся зі словами, які приписують великому німецькому поетові Йоганну Вольфґанґу фон Ґете: щоби зрозуміти, відчути поета – треба побувати на його батьківщині. Адже кожен поет описує свої первісні враження від цього світу, які склалися в нього у його дитинстві – десь до п’ятирічного віку…

Я б лише уточнив: на малій батьківщині.

Малу батьківщину Світлани Луцкової я знаю, відчуваю, люблю, часто буваю там… бо це і моя батьківщина – історична Волинь.

Поетичне прізвище (псевдо?..) у Світлани має корінь «Луцк» – що дає їй етичне та естетичне право бути княгинею, скажімо, Волинської області в межах сучасного адміністративно-територіального поділу, чи її поетом.. ідентифікувала ж себе сама Лариса Петрівна Косач Українкою.

Зустрічався зі Світланою в душевному товаристві земляків і колег, коли викладав літературну творчість в Острозькій академії, де, виявляється, раніше працювала ця жива, світла, волинська жінка, яку змусила доля покинути рідне гніздо, щоби зостатися живою і поїхати до Італії, де й живе тепер… і працює, і вирощує сина… і пише вірші, беручи активну віртуальну участь в літературному процесі на поетичних сайтах, в літературних тусовках, допомагаючи морально й матеріально (знаю) своїм браттям по крові і браттям по духу…

Чому Світлана Луцкова пише вірші?..

Сумніваюся, що хтось із представників людства може вичерпно відповісти на це питання словами: чому людина складає вірші, творить…

Тому й не запитую Світлану про це в епізодичних телефонних розмовах та емейлових листах, бо в самій Італії, до речі, об’їздивши пів світу, аз грішний ще фізично не був… Хоча метафізично, здається, давно знаю її, древню, спартанську, первіснохристиянську, із руїнами древнього Риму, готичними соборами та природно-райськими узбережжями, віллами… легендарними Данте, Петраркою, Боккаччо, палаццо дей Норманні – де Фрідріх ІІ влаштовував збори поетів… Мені здається, що я був на тих зборах і ще буду… разом зі Світланою Луцковою.

Адже жити з лірично-драматичним серцем в Італії – це вже поезія.

Адже для щастя потрібно так мало: усвідомити – що ти щасливий!..

 

* * *

 

Якби Світлана почала писати вірші уже в Італії, можна було би допустити, що це у неї від болючої ностальгії, замість молитви, до молитви, заспів (адже поезія – то музика, що написана словами), «підтанцьовка» до небесного танцю душі, підготовка до розмови із Всевишнім, врешті – своя молитва.

Але вона рятувала свою душу процесом народження віршів ще до Італії, в Україні, де – сама з родини вчителів – працювала журналістом…

Попри все і вся, Світлана Луцкова не асоціюється мені з українським діаспорним поетом, як дехто із українськомовних поетів, представників різних еміграційних хвиль, той же Євген Маланюк, Богдан Рубчак, скажімо, чи вже молодший Василь Махно…

Але вона не є мені і сільським поетом, хоча, як і я, народилася в селі (с. Майків Гощанського району Рівненської області)…

Вона є поетом органічним, бо виросла з волинською природою – як мавка, як русалка, як верба, як лелеченя у гнізді на солом’яній стрісі, під якою тепер висить сателітарна антена…

Такий собі натуральний постмодерн життєтексту.

Хоча у самим текстам віршів Світлани ніяких ізмів не пришиєш при всьому теоретично-практичному бажанні. Вони прозорі, світлі, добрі й теплі, як… курячий дощ (краплистий дощ у сонячний день)…

Пам’ятаю, як ми любили такий дощ у дитинстві.

Тепер він мені здається золотим.

Як і, я впевнений, Світлані.

Але мені лише з відстані часу.

А їй – і з відстані часо-простору…

 

Хоча, здається, італійські ландшафти, кольори, запахи, звуки, доторки не знайшли собі затишного місця у гніздечках художніх тропів нашої поетеси, яка

 

вчить за образи кровні

Платити лише добром,

Й розписує чорні повні 

Зеленим своїм пером…

 

Тобто, християнські світоглядні мотиви – очевидна основа авторки основа Її книги віршів, до якої причетні видавництво «Навчальна книга – Богдан» та сама чудовий поет і художник Ганна Осадко, які були співтворцями і моїх двох книг.

 

Тому я спокійний за добру і високопрофесійну Світланину компанію і за обрамлення її пронизливої і довірливої, як розмова перевірених у боях і житейських перипетіях друзів, лірики, як-от:

 

Знаю, хащі провин відпускають на світ одиниць.

Їхні бранці подібні на душі завчасно померлих.

Танцівниці дощу у зів’ялі долоні суниць

Неохоче збирають розсипані поспіхом перли.

 

Тобто, як бачимо-чуємо, Луцкова конструктивно не задумується над ритмами, римами, метафорами, бо вона володіє ним як музикант інструментом, – автоматично, фокусуючи енергію своєї душі на вольтовій дузі-містку передачі її умовному чи конкретному реципієнту, врешті – самій собі далекій… минулій чи майбутній, у вертикаль чи горизонталь, – не має значення, бо духовні речі не мають конструкції і полюси в них міняються місцями за певних екзистенційних умов.

Чому книга названа «Екслібрис квітня» – не знаю і не хочу наразі знати від самого її автора, адже це дає мені, усім нам первинним і первісним її читачам більший розмах для фантазій: можливо Світлана Луцкова, як і кожна Жінка, хоче завжди зоставатися весняною, квітневою… бо ж екслібрис – (лат. Ех libris  – книжковий знак, невелика художньо виконана етикетка, де вказано, кому належить книжка) – це своєрідний маркер своєї території часу, де поетичній душі найкомфортніше – як у маминому лоні… А можливо…

Жінки-міщанки люблять секрети, а Жінки-поети і Жінки-Музи поважно люблять тайни.

Нехай це буде тайною Світлани Луцкової.

Адже й сама поезія – велика Тайна.

І чим далі географічно та ментально читач від Волині, тим, здається мені, дивовижніший художній світ поставатиме для нього із віршів цієї книги, адже все справжнє, органічне, велике видно з відстані… чому такий солодкий дим вітчизни, така смачна вода з рідного колодязя і чорний хліб дитинства після довгої часовопросторової розлуки – у прямопропорційній залежності.

Як не крути, а Світлані, як і кожній особистості, яка творить вірші, не вдалося уникнути їх тритемності (батьківщина, кохання (його у книзі багато, як-от вірш «Йому»), небо) чи тритематичної триєдиності – коли в одному вірші «зачеплено» ці три теми одночасно. Або є ще субтемні (тематичні) вірші на кшталт: «Синові», «Ягоди-сумниці», «Весна в селі. Україна», «Авель і Каїн» (філософсько-психологічна тема неба), «Поетам», «Зима», «Вечір на Гарді», «М’яч», «Перевертень», «Соняхи», «Риби», «Передчуття», «(за М. Цвєтаєвою)», «Сережки»…

Чимало мотивів у книзі свідомо чи підсвідомо присвячено музиці: від «Патетичного романсу» – до «Вальс квітів», «Острозький вальс», «Співана поезія», де окремі вірші уже пісні – з реальними приспівами, а ще тематичний блок – власне тема поезії: «Буденний вірш», «Вокзальні римування»…

Цікава назва «Дівчинка пише вірші», адже вона підтверджує сказані вище слова: «Адже кожен поет описує свої первісні враження від цього світу, які склалися в нього у його дитинстві – десь до п’ятирічного віку»…

Бо направду вірші у жінці пише ота збережена нею в собі дівчинка…

Звідси й екзистенційна сповідь автора у вірші «Стала зрідка писати…» – про закономірні відчуття людини на віковому екваторі:

 

Стала зрідка писати, напевно, ще рідше, ніж плакати,

Зачаровану вершницю твій поцілунок не спас.

А узліссями тиші блукає стриножена папороть

і виношує квітку. Та, зрештою, що їй до нас

 

Тобто з одного боку Світлана Луцкова ніби й нічого нового формально, тематично, образно не відкриває снобу-читачу, якщо забрати екзотичний автобіографічний життєтекст, хоча вона й інколи експериментує з формозмістами («Бере-дзень»), який явно – Поезія, але вона й нічого не закриває йому, не спотикає його цілком милою і професійною, адекватною психо-фізичному, фізіологічному її стану своєю лірично-драматичною вербальною стихією, окремі тонкі енергетичні згустки якої мають повне право стати піснею зараз чи в майбутньому, десь та-ам… тобто зостатися, бо ж нікому (за Тютчевом) «не дано передбачити, як наше слово відгукнеться»…

 

* * *

 

А наразі вірші цієї книги – поезія, яку просто хочеться смакувати, не розкладаючи її природну гармонію алгеброю, не вкладаючи у формули, моделі, рамки…

Отож, хто має серце, нехай радіє, біжучи під курячим дощем без парасолі (тобто парасолею є саме небо), ось такому, приміром, відкриваючи навмання:

 

Оголюється серце. О, коли б

По-справжньому зуміла змалювать я

Вогонь осінній і дими колиб,

І нас дітей кленового багаття,

 

Або:

 

Неспівоча пташина – твоя молода сивина –

Розгорнула крило і, збентежена, знову принишкла.

Три миттєвості літа, – й життя розбивається на

Три верлібри казкові, на три золочені горішки.

 

Чи:

 

***

Церква літа. Фрески в церкві

Чебрецеві, сонця лик.

Мерехтить свіча люцерки,

Мироточить кривавник.

 

Там, у церкві літа – рими

Різнотрав’я, дзвін бджоли

Й ми – безпечні пілігрими.

Не питай лише, коли

 

І кому просили долі,

Затіняючи полин,

Там, у церкві, три тополі

І самотній тополин.

 

І так далі, з поезією курячого дощу – до золотого снігу дитинства, під парасолею неба – до усвідомлення болючого пульсуючого щастя як любові до життя в усіх його медових і болючих проявах – попри все і вся…

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!