Оксана Стоміна. «Лірика маріупольських бомбосховищ». К., «А-ба-ба-га-ла-ма-га», 2025.
Ніби вибачаючись за те, що має сміливість писати вірші в часи війни, маріупольчанка Оксана Стоміна каже: «Це не стільки поетична збірка, скільки меморіал. У пам’ять про загиблих, про зруйновані міста і скалічені долі, про те, що неможливо відбудувати, і те, що відбудується обов’язково. Із глибокою повагою та вдячністю до захисників і думкою про полонених. З упертою вірою в справедливість». Свої вірші про війну авторка воліє називати репортажними, щоденниковими. Вони здебільшого фіксують трагічні події в оточеному московитами Маріуполі. Власне, й писалися там-таки, звідти й назва книжки. На підтвердження репортажності наприкінці книжки наведені фото розбомблених будинків, дітей у бомбосховищі, трупів на вулиці. Геть нетиповий ілюстративний ряд для ліричної збірки.
Авторка присвячує вірші загиблим героям, яких знала: Максиму Кривцову, Данилові Денисевичу, Олексію Киселішину, Данилові Подибайлу, Вікторії Амеліній. І тим, хто зараз на передовій. А також військовополоненим, серед яких і досі — її чоловік. А ще — вимушеним біженкам, переселенцям, маріупольській «діаспорі», розкиданій по всій Європі. Й у віршах авторки — не лише туга, а й віра і любов.
Хочу уточнити. Наша поезія з давніх давен була народжена з горя і болю. Класичний твір «Слово о полку Ігоревім» — про військову звитягу, полон і тугу жінки за чоловіком, який перебуває у руках ворогів. Про оплакування і чекання. Кобзарські думи, тужливі співи плакальниць — це все про те саме: про війну, звитягу, честь — і про втрати. Навіть найдавніший у Європі зразок поезії — це напис-кенотаф давньогрецьким гекзаметром на скелі в ущелині Фермопіли, де триста спартанців билися проти незліченної армії персів і всі полягли. Хай там як, але поетеса чи поет своїм покликанням приречені писати. Які б часи не були за вікном, які б катаклізми не вирували. Нерідко не поет шукає теми, а вони самі знаходять його чи її.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Чуєш, поговори з нами, Боже! Де ти?
Знаєш, що крила носять тепер ракети?!
Крилаті ракети! Як птиці. Такі бувають.
Вони прилітають додому, вони вбивають.
Такий нині плач Ярославни в часи «Кинджалів» та «Іскандерів» — на початку третього атомного тисячоліття від народження Христа.
Не менш похмурого, ніж нині, воєнного 1941 року Павло Тичина випустив збірку віршів «Сталь і ніжність» (К.: «Держлітвидав»). Відтоді назва тієї книжки не раз обігрувалася іншими авторами, наприклад, Сергієм Жаданом, а також використовувалася в публіцистиці, бо вона емоційно напрочуд потужна, пружна, інтуїтивно зрозуміла. Укотре спадає на думку цей контроверсійний образ Тичини, коли читаєш вірші маріупольської поетеси. Сталь характерів — і нескінченна печаль, ніжність до своїх, а також надія — от настрої книжки Оксани Стоміної. Її чоловік — один із тих, хто боронив місто Марії та завод «Азовсталь» до останнього наказу Верховного головнокомандувача, а потім за процедурою екстракції вийшов із розбомблених руїн. І досі перебуває в полоні московитів. Й, звісно ж —
Нестерпно важко будь-чому радіти,
Коли іде війна і гинуть діти.
Дієвості самих лише слів замало — і Оксана Стоміна наполегливо та постійно, у багатьох містах України і за кордоном бере участь в акціях-нагадуваннях про військовополонених маріупольського гарнізону. У кожному своєму виступі — не тільки як волонтерка, а й у ролі поетеси — говорить про полонених, про Маріуполь та Азовсталь, і про це ж — багато її віршів.
Я бував до повномасштабної війни у Маріуполі, устиг полюбити місто Марії. Відвідував музей Куїнджі, походжав навколо драмтеатру, цікавився здвижем літературних кіл. Маю тоненький альманах маріупольської поезії, виданий 2007 року за сприяння металургійного комбінату ім. Ілліча, при якому діяла літстудія. Направду, друкуватися в Маріуполі було непросто — статус міста обласного Донецького підпорядкування попервах не давав значних шансів тамтешнім письменникам. Але після 2014 року парадоксальним чином мистецьке життя в Маріуполі пожвавилося: запрацювали творчі клуби, з’явилися фестивалі, нові видання. Мабуть, не в останню чергу тому, що тоді з окупованого Донецька у Маріуполь переїхало кілька вищих навчальних закладів, Маріуполь став помітно молодіжним і вельми інтелектуальним містом. Оксана Стоміна друкувалася у колективних збірках, видала дитячу книжку. Герої її — Марік і Марічка, тобто маріупольці. А ось ця трагічна лірика бомбосховищ — перша «доросла». Це диво, що вона вийшла взагалі: попри все, що пережила за останні три роки авторка, її місто і наша держава.
Документальність, гаряча й трагічна злободенність того, що зараз роблять українські митці, очевидна. Але сила випробувань, воєнна екзистенція додає й мистецької наснаги творам українців. І от уже документальний фільм «20 днів у Маріуполі» режисера Мстислава Чернова отримує «Оскар» — найвищу нагороду у світі кінематографії. І от наші художниці, поетеси, музиканти виїжджають в Європу, збирають там численні аудиторії, і поляки, німці, чехи, французи, шведи, греки, італійці, британці дослухаються до українського послання уважно, як ніколи раніше. Вийшла в Італії й двомовна збірка Оксани Стоміної «Lettere non spedite»/«Невідправлені листи» — вірші, адресовані чоловікові в полон. Вона проїхала з нею і посланням від України мирними італійськими містами: Римом, Вероною, Венецією, Моденою, Флоренцією, Равенною та ін.
«Лірику маріупольських бомбосховищ» читати дискомфортно, іноді майже нестерпно. Однак вірші притлумлюють і загоюють горе, і навіть дають відчуття надії. Ця книжка повинна була народитися й жити — як щось відчутно матеріальне, достеменне серед невизначеності війни.
Ексмер Маріуполя Михайло Поживанов на своїй сторінці у фейсбуці так відгукнувся на вихід збірки землячки: «Ці вірші — це голос Маріуполя, голос тих, хто пережив жахіття війни. Я впевнений, що вони знайдуть відгук у серцях мільйонів людей. Оксано, дякую тобі за твою творчість, за твою незламність. “Зустрінемось у звільненому Маріуполі”, — так підписала ти мені збірку. Вірю в це!»