“Українська літературна газета”, ч. 11 (379), листопад 2025
НОТАТКИ ДЛЯ ВІДГУКУ НА РОМАН ТЕТЯНИ ДЕЙНЕГІНОЇ «АГЛОФАБРИКА»
В українській науці, осмислюючи сучасну антропологічну катастрофу, переважна більшість авторів виходить з уявлення про наше суспільство, як посттоталітарного феномену, в якому не діють звичні для цивілізованих країн шаблони виходу з кризи. Тому вічна задача економічної, політичної, культурної модернізації України не може бути вирішена традиційними засобами.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Дуже небагато науковців звертають увагу на факт, що наше суспільство у теоретичних моделях розвитку доречніше сприймати не як посттоталітарний, а як постгеноцидний феномен. Подібна думка ще не стала мейнстримом і озвучується не як чітка логічна теорія, а, швидше, як чуттєве передбачення окремих митців. Тому не є дивним маніфестація подібних поглядів, передусім в сучасній українській літературі, за допомогою Слова. На жаль, у переважній більшості творів Слово виступає засобом – тобто лише специфічним інструментом, на якому полюбляють грати автори, а сам художній твір не піднімається вище своєрідної гайсинської гри. Дуже небагато письменників використовують Слово як Мету, завдяки якій вони піднімаються до наукового обстеження феномену життя окремої особистості чи навіть всього суспільства. До таких належить і подвижницька праця Тетяни Дейнегіної «Аглофабрика». Звертаючись до глибин колективного несвідомого, автор переживає страшне потрясіння від зіткнення із фантастично реальними образами колективного потойбіччя і цей екзистенційний жах передається читачеві.
Сучасне українське суспільство є прикладом посттоталітарного, а, краще сказати, постгеноцидного суспільства, травма якого продовжує, поза часом і простором, лихом пантрувати кожне індивідуальне людське життя. Усі сучасні проблеми суспільства починаються із історії вітчизняного геноциду, який лишився не тільки непокараним, але навіть неусвідомленим нашими сучасниками. Найбільш яскравим прикладом етносу, який пережив тоталітаризм, буде приклад германського етносу, що «захворів» нацизмом. Німецька пунктуальність та скрупульозність, увійшовши у прислів’я сусідніх народів, замінюються інтелектуальним психозом, коли разом із спаленими книжками попелом розвіюються інші культурні ідеї спільного життя всіх членів суспільства. Нацизм юридично засуджено в Нюрнберзі і Німецька держава йде в майбутнє. Якби подібного процесу не було в післявоєнний час, на самих демократичних виборах до влади знову прийшли нацисти, які б зараз говорили про Гітлера, як ефективного менеджера, що, безумовно, заслуговує на пам’ять та повагу нації. В такому випадку Німеччина ніколи б не відродила свій економічний та духовний потенціал і сьогодні більше нагадувала деякі пострадянські країни, клептократія яких базується на проїданні радянського минулого.
В Україні не було, а нині і не буде аналогу Нюрнберзького процесу з юридичного засудження комуністичних злочинів. І тому для українського суспільства цікавий досвід китайської літератури, яка спромоглась замінити собою юридичні інстанції та морально засудити злочини культурної революції. Мова йде про великий пласт сучасної китайської літератури, який об’єднується терміном «література шрамів». Таким чином, модернізація китайського суспільства пов’язана із духовною модернізацією, починаючи з Ден Сяопіна («товариш Ден» по аналогії з «голова Мао»).
Подібна література «шрамів» показує, що комуністична партія може лишитись при владі й достатньо морально засудити її злочини, щоб не повернутись до них знову. На нашу думку, саме таким шляхом йде Тетяна Дейнегіна. Знаючи її професійну журналістську долю, в романі чекаєш звичних для телебачення сценарних ходів, але перед нами приклад класичної української літератури часів Золотого віку, коли кожне слово ретельно підігнане та шикується в ряд, де не можна нічого ні додати, ні відняти. Звичайно, карколомність сюжету присутня, але вона має вторинне значення. Типовий для телебачення сценарний хід, коли зіткнення героя та антигероя розв’язується в неочікуваний спосіб в «кінематографічній» літературі часто закладається вже в назві твору (Злочин та Кара; Війна та мир; Живі та померлі, і т. д.). Назва роману «Аглофабрика», що складається з одного слова, заперечує сценарний хід та показує, що Тетяну Дейнегіну цікавить як письменника саме явище тоталітаризму, що формально маніфестується як процес перетворення і трансформації особистості. У Світовій літературі подібна алхімія мислиться винятково як позитивне явище, коли людина в боротьбі з негараздами перетворюється на ніцшеанську надлюдину, а народ – на історичну націю. Вітчизняна історія, на жаль, показує, що трансформація може бути, як у вигляді розвитку, так і у вигляді деградації під дією непереборних обставин до тваринного рівня. Проти такої людини державою весь час існування радянської дійсності велась війна – спочатку на фізичне, а потім і на моральне знищення, «аглофабрика» перетворює індивідуальність особистості на стандартний, як патрон до автомата, предмет. Якщо патрони відрізняються за калібром, то автомат не буде стріляти.
У модерному світі, де непокараний геноцид одних диктаторів заохочує інших можновладців зміцнювати свою владу, збираючи страшні жнива людських життів, такий твір є надзвичайно актуальним. Тільки в Іраку до 1 мільйона людей зникли безвісти після десятиліть воєн від доби Хусейна до Ісламської держави. У Боснії та Герцеговині тисячі людей також вважаються зниклими безвісти після війни. А у Камбоджі на сумнозвісних «полях смерті» часів Червоних кхмерів, знаходяться рештки приблизно 1,3 мільйона осіб. Офіційне юридичне переслідування авторів подібних злочинів у межах сучасного правового поля показало свою повну безпорадність. Наприклад, в Іраку тільки ексгумація та розслідування всіх відомих на даний час масових поховань нинішніми темпами буде продовжуватись близько 800 років. Подібна картина є звичною у світі, оскільки злочинці якнайчастіше лишаються при владі і усіма доступними ним засобами заперечують геноцид.
Названі та неназвані приклади сучасного геноциду сягають своїми коренями найбільших тоталітаризмів ХХ (червоного за М. Поповичем) століття: нацизму та комунізму. Найбільш яскравим прикладом етносу, який пережив тоталітаризм буде приклад германського етносу, який «захворів» нацизмом. Але нацизм, ще раз підкреслюю, юридично був засуджений в Нюрнберзі і Німецька держава пішла в майбутнє.
Є сенс повторити: в Україні не було, а нині і не може бути, аналога Нюрнберзького процесу відносно юридичного засудження комуністичних злочинів. Тому сучасна українська література бере на себе функцію Генеральної прокуратури щодо захисту людини, як спосіб фіксації фактів, збереження доказів та підвищення поінформованості суспільства про порушення прав людини. У цьому вона повторює сучасну китайську літературу «шрамів», яка спромоглася замінити собою юридичні інстанції та морально засудити злочини «культурної революції». Нагадаємо, що протягом 1966 – 1976 р. р. у КНР відбувся стрімкий занепад літератури, оскільки більшість китайських письменників стали жертвами державних судових переслідувань. Тільки у 1979 році відбулася лібералізація в політиці правлячої комуністичної партії, яку потім назвуть «китайською перебудовою товариша Дена» (Ден Сяопіна). Тож, переважаючою тематикою «літератури шрамів», або «літератури поранених», став власний та суспільний травматичний досвід «культурної революції». Центральними працями цього напрямку стали «Класний керівник» (1977) Лю Сіньу (народ. 1942) та «Шрам» (1978) Лу Сіньхуа (народ. 1954).
Особисто мене нітрохи не дивує, що творцем «Аглофабрики» (2025), яка досліджує та осмислює подібний травматичний досвід українського етносу, спричинений злочинами комуністичного минулого, стала саме Тетяна Дейнегіна, саме – Жінка. Статистично, більшість летальних жертв тоталітарної системи становлять чоловіки та хлопчики. Так у Боснії переважна більшість зниклих безвісти – чоловіки (86,98%), а одразу після геноциду в Руанді, жінки складали 70% населення країни. Звичайно, жінки часто ставали жертвами порушень прав людини, включаючи різні форми насильства. Це означало, що саме їм доводиться мати справу, як зі своєю власною травмою, так і шукати сліди втраченої родини. Лише у Руанді до 500 000 жінок було зґвалтовано під час геноциду. Багато хто з них досі страждає від соціальної ізоляції та відторгнення, бореться з постійними хворобами, включаючи ВІЛ-інфекцію, і є єдиним годувальником для своїх сімей, включаючи дітей, народжених внаслідок зґвалтування.
В українському суспільстві подібна тематика, коли людина внаслідок соціальних катаклізмів втрачає абсолютно все, але мусить далі животіти заради Майбутнього, ставилась неодноразово починаючи із часів української революції початку ХХ ст., та пов’язаного з нею феномену Літератури резистину. Проте шановані автори, починаючи з Юрія Горліс-Горського до мемуаристів УПА, досліджували явище залишенців, які не пішли у зовнішню, або внутрішню еміграцію, а продовжили боротьбу з тоталітаризмом, виключно з політичного, етнічного або ж військового погляду. Художні якості подібної мемуаристики завжди були вторинними. Тому Тетяна Дейнегіна започатковує нову літературну традицію морального аналізу та високохудожнього осмислення стану внутрішньої окупації, коли іменем України освячуються найтяжчі злочини проти українського етносу:
«И гривня сражена рукой злодейской, \ А мародеры в мантии судейской \ Закон хоронят пением колядок. \ Страна жива? Загадка из загадок! \ И стонет тяжко раненный бюджет. \ Ну, чем не иоановский сюжет?» (С. Рахманін).
Апофеозом розвитку сюжету «Аглофабрики» є майже документальне фіксування подій в Луганську (200-річчя від Дня народження Кобзаря), коли місцеві можновладці руками тітушок передають владу в українському місті оркам і морок опускається на усю Україну. Цим самим Тетяна Дейнегіна ніби повторює еволюційний шлях розвитку «літератури шрамів», що перетворюється у жанр «репортажної» літератури, та досліджує тоталітаризм, який формально маніфестується як процес перетворення і трансформації особистості.
«Аглофабрика» показує, що трансформація може бути як у вигляді розвитку, так і у вигляді деградації особистості під дією непереборних обставин аж до тваринного рівня. Бо проти людини тоталітарна держава весь час свого існування вела страшну війну на повне знищення – спочатку на моральне, а потім і на фізичне. Тому сама аглофабрика, як поганський ординський молох, перетворює індивідуальність особистості на стандартний, як патрон до автомата, предмет, нагадуючи: якщо патрони відрізняються за калібром, то автомат не буде стріляти.
Чим відрізняється роман «Аглофабрика» від інших українських творів, які претендують на художність та документалізм? Тим самим, чим мова майстра як мета відрізняється від мови учня як засобу: професійністю. Переважна більшість подібної літератури не залишає після себе нічого, крім розпачу за наше минуле та страху перед майбутнім. Вони є прикладом інформаційного терору проти суспільної свідомості, описаним Григорієм Сковородою «зміїним потопом».
Після прочитання роману «Аглофабрика» в читача з’являється почуття оптимізму, оскільки автор не збиває його на манівці хибних пошуків, а спрямовує людину на диво алхімічного перетворення в особистість. Так само, як «література шрамів» разом з розвитком модернізації китайського суспільства трансформується в «літературу реформ», та від дослідження повсякденного життя індивідуума піднімає проблеми бюрократії у китайському суспільстві, права жінок, осмислює головні проблеми реформування промисловості тощо, так і «Аглофабрика» Тетяни Дейнегіної не виплескує на читача сюрреалістичну техніку потоку свідомості автора, а примушує замислитися про пошук власного місця у сучасному українському суспільстві. Авторка тільки не кричить на кожній сторінці: «Ми самі винні у трагічних подіях, орки прийшли не тому, що вони сильні, а тому що сподівались на нашу слабкість». – Тільки так, через усвідомлення та спокутування власних гріхів, ми переможемо у війні. «Аглофабрика» Тетяни Дейнегіної – блискучий приклад жертовної (або навіть викупної) істини мистецтва, яка дає нам Надію на Прийдешність…
Ми мали честь всією сім’єю Федь у гранках читати та насолоджуватися непересічною АГЛОФАБРИКОЮ непересічної Тетяни Олександрівни та з жахом усвідомлювати власну провину у розв’язанні на теренах Донбасу та підтриманні війни – кровожерливим поганський Молохом живиться вона кров’ю християнських праведників усієї України. Але водночас через власні страждання та названий ТВІР прилучатися до вищого світу художніх образів (Сковородинівський світ Біблії) та мати Надію, що наші поневіряння вже осмислені автором і, через власну спокуту, і через свою «втечу в Єгипет», ми таки дочекаємось тріумфального «входу до Єрусалиму».
Ігор Федь,
доктор філософських наук, професор
м. Слов’янськ Донецької області
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.