Ігор Фарина. «Виховний момент людської доброти»

35

Васильчук В. Б. Зустріч у рейсовому автобусі: повість, новелети. – Житомир: Видавничий дім «Бук-Друк», 2022. – 100 с.

 

Так вийшло, що ця книга з’явилася у моїй книгозбірні ще перед війною. Тоді ж її прочитав, але відгукнутися рецензією не встиг. Та все ж думав про цей друк. Вирішив врешті-решт взятися за перо. Пояснив це для себе бажанням душі повернутися у рамці звичності. Розумію, звісно, що після воєнних подій ми багато речей сприйматимемо по-іншому. Але впевнений, що це не торкнеться основоположних питань. Бо хіба можна, скажімо, відмовитися від літературної справжності? Це – з одного боку. А з другого, – мабуть, варто наголосити, що ми мусимо (навіть зобов’язані!) повернутися до мирного життя. А це неможливо без углиблення у вияви людської доброти, розуміння якої дуже загострилося.

Й мені здається, що «Зустріч у рейсовому автобусі» Віктора Васильчука належить саме до таких видань. Бо в ньому йдеться, передусім, про виховні моменти людської доброти. Зрозуміло, що вони ще зриміше постають перед кожним з нас, якщо автор підходить до відображення певних сторінок нашого життя з позиції літературної справжності.

Особливо про це мислиться, коли читаєш повість «Зустріч у рейсовому автобусі», яка й дала назву книзі. Хоча з точки зору жанровості ставлення до цього твору може бути неоднозначним.

І тут почнемо з такої констатації. Це твориво – невелике за обсягом. Радше у даному випадкові є підстави балакати про маленьку повість. Та водномить не думаю, що це слід вважати якоюсь вадою. Бо ж суть полягає не в кількісному вимірі, а в тому, про що говорить автор. І, зрозуміло, що тут важливим є також й те, як він це здійснює.

Що ж маємо у «Зустрічі в рейсовому автобусі»? Як мені здається, нема підстав говорити про якусь одну ситуацію, хоча літератор описує подію одного кшталту. Себто йдеться про почуття людини. Максим у вечірньому автобусі випадково зустрічає Тоню,  в яку був закоханим у шкільні роки, але потім їхні шляхи розійшлися. Усе написане, образно мовлячи, «крутиться» навколо цієї здибанки передноворічним вечором. Здавалося б, що усе є зрозумілим, бо текст – своєрідна фіксація почувань особистості у цей час. Та не спішимо висновковувати про  одну часову площину. Хоча б тому, що в канву оповіді майстерно вплетено чимало спогадальних моментів. Щодо них, то, напевно, існують підстави для того, аби говорити, що перед нами повість, а не оповідання чи новела. Бо кожен епізод, яким послуговується письмак, міг би стати поштовхом до окремого твору. Зауважу, що тут він більш детальніший. А оповідання чи новела цим не характеризується. Безперечно, що дехто захоче дорікнути авторові за короткість висловлювання. Але ж з протилежного боку не забариться запитання: навіщо «розпливатися» мислями по древу, коли усе можна викласти коротше? Не маємо права забувати й про те, що оті епізоди допомагають ліпше збагнути характери дійових осіб, що є дуже важливою складовою збагнення твору.

Ряд цікавих моментів є й в оповідках з розділу «Під знаком Риб», які автор назвав новелетами. Але не варто сходу «пірнати в мореокеання» назви. Відразу ж зауважу, що вона для письменника має особистісний характер. Адже він стверджує, що народився у рік Пацюка під знаком Риб. А ще (це також є очевидним з тексту «Завтра мій день народження») жалкує, що день його уродин 29 лютого буває лише раз на чотири роки.

Особистісна констатація? Та ніхто цього не збирається заперечувати. Навіщо даремно гайнувати час, коли за індивідуальним проникливо прозирає загальнолюдське? Проілюструю це на наступному. Літературотворець веде мову про факти, які мали місце у його житті. До певної міри це належить до особистісного вияву почуттів. Хоча нерідко літератори по-різному завуальовують свою причетність.

До цієї суворості реалізму панує неоднозначне ставлення. Але давайте не будемо забувати, що прозоротексти з елементами химерності чи фентезі також є відображенням життя, хоча самі собою є вторуванням на навколишність з інших верхотур сприймання.  А це за великим рахунком немає істотного значення, оскільки суть полягає не у методі вираження, а в художності висловленого.

Якщо мати на увазі цей нюанс, то слід хоча б побіжно повести мову про окремі моменти. І тут чи не першочерговою стає думка про причетність. Принаймні саме це не дає спокою, коли читаю «Солодкий мамин хліб» чи «Кличе лагідне море». Мотиви причетності навіюють також «В останній місяць зими» чи «Після дощу».

Та не тільки це «примагнічує» до себе. Мені, приміром, припала до вподоби гумористичність у творах «Закадрив свою ж… дружину» і «Паспорт на… пеньку». Зачаровує вміння автора бачити цікаві деталі, без чого істотно програли б у сприйманні «Купи морозива, татку!» чи «Справжній письменник».

Дозволю собі звернутися ще до однієї цікавинки. Віктор Васильчук належить до тих письменників, які наголошують на потребі людини постійно піклуватися про «братів наших менших». Про це промовляють чи не всі його книги. І в новелетах бачу тяжіння до цієї теми. В цьому неважко переконатися, коли прочитати новелети  «Люблю рибалити», «Пригода на болоті», «Як довелося бобра врятувати».

Ці та інші твори із «Зустрічі в рейсовому автобусі» спонукають до ще однієї думки. В багатьох прозаїків, які пишуть для дорослих, є твори для наймолодших читачів. Це навіть стало своєрідною модою. Наголошу, що в даному випадкові йдеться ще про один літерний масив у доробкові того чи іншого «дорослого письменника». А «Зустріч у рейсовому автобусі» –  протилежність цьому явищу. Адже поціновувачі красного письменства знали Віктора Васильчука як цікавого письменника для дітей.. І раптом він «вибухнув» неординарною книгою для дорослих. Добре про це у своєму передслові сказав письменник Василь Головецький: «Віктор Васильчук переконливо доводить цю істину (переміну традиційного амплуа – прим. І.Ф.) новою неординарною «недитячою» книгою, демонструючи в ній свіжі грані свого таланту». До цієї правильної думки додам лише акцент на рідкісності цього явища.

А тепер погляньмо як літерат крокує до цього, дивлячись у виражальницьку лупу (прошу вибачення, що для висловлення цієї думки вжив дещо не літературознавче означення).

І як тут не зачепити питання про літературні тропи. Адже автор нерідко послуговується ними у повісті і в новелетах. Скажімо, мені запам’яталися метафори: «солов’ї мелодійними трелями нестерпно кликали літо», «домовики перешіптувалися в запічку», на вмите ясне небо викочується сонечко»…

У цих таких простеньких словосполученнях зримо постає поєднання реалу та уяви. Воно очевидніє і тоді, коли зір натикається на різноманітні порівняння. Назву хоча  б деякі з них: «зник, мов у воду канув», «пасмо волосся – осока і комиші», «там як у віночку»… Перелік вдатностей можна продовжити, але гадаю що й згаданих достатньо, щоб охарактеризувати цей троп.

Зауважу й те, що прозаїк вміло експлуатує й епітети. Їх нерідко вздріваю й у назвах новелет: «Трояндове серце», «Живичний дух дитинства», «Мисливська помста». Цікаві епітети побутують й у текстах: «неслухняні пальці», «сивий серпанок», «темно-фіолетова тиша», «крейдяний доробок», «вицвілі двері», «жвавий струмінь»…

Надибую й цікаві пейзажності. «Автобус сердито чмихнув, розчиняючись у грудневій віхолі», «тільки прибережна осока щось шепоче вербам», «залопотало листя на старих порепаних вишнях». Ви, мабуть, помітили, що пейзажні описи помітно виграють за рахунок використання літературних тропів вищезгаданих типів.

Не можуть пройти повз читальницьку увагу діалогічність, вміле використання фразеологізмів та кольорових екстраполяцій, хоча дехто, напевно, почне говорити, що відгукувач занадто багато уваги приділив виражальності, незважаючи на те, що вона, мовляв, є більш характерною для поезії. А для прози найліпшим є наголос на сюжетних лініях. Дуже сумнівне твердження. Автор цих рядків жодного разу не заперечив важливості сюжету для прозотексту. А далі мій опонент, ратуючи за актуальність сюжету для прози потрапляє у свою ж пастку. І найвдатніший сюжет не врятує письмака, якщо за ним не стоятиме творчий індивідуалізм, якого неможливо досягнути без виражальності, супроти котрої  так войовничо налаштований той дехто. Впевнений, що це ще не раз докажуть «недитячі» книги «дитячого письменника». І не тільки вони. І це буде ще одним виховним моментом людської доброти.

м. Шумськ на Тернопіллі.