Ровенчак О.І. Дзвін у храми серця. – Івано-Франківськ: Місто НВ. 2022. – 108 с.
Свого часу до мене потрапила книга творів одного дисидента. Щиро вірив, що ознайомлення з нею дасть поживу для розуму і для душі, бо занурить у почування особистості на вітрищах випроб непростого часу. Та… Перечитавши кілька сторінок на початку видання, розчаровано відклав її вбік, щоб уже ніколи не повертатися до «цікавого чтива».
Чому реакція була саме такою? Спробую пояснити кількома реченнями. І згадаймо, зокрема, про таке. У тоталітарні часи в літературних колах (і не тільки в них) підсміювалися над «паровозиками» – віршиками, які були написані в дусі компартійних вимог, а про якусь особистісність творця і справжність людського мислення і не йшлося. Так от… Вірші з отієї книженції нагадували пріснопам’ятні «паровозики». Різнилися тільки тим, що прорадянську риторику було замінено на проукраїнську. (Можна й далі розпросторювати думку щодо цього, але не буду, бо кожен і так зробить висновок).
Повернутися ще раз до цієї теми змусила книга «Дзвін у храми серця» Оксани Ровенчак, а особливо вірші Василя Січка, які вона вперше надрукувала за винятковим правом, наданим їй сестрою Оксаною Січко. Читав їх і наповнювала магнетичність відчуттів людини. Бо існує у строфах чарівність, котра тримає в творчій напрузі. І перш за все про це свідчать літературні тропи, серед яких почесне місце займають порівняння, епітети та метафори.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Цікавими, зокрема, є взірці порівняльності. «Життя брудне й красиве, мов копії з картин», «І кінь метавсь, немов живий вогонь». І це – прості порівняння зі сполучниками. А поряд з ними є тропи без них. «Цей світ – це полігон для випробування душ», «Піднялась штора – завіса істини». І на цьому тлі вже не виглядає дивним, що в римотворах уздріваємо присутність та відсутність сполучників у порівняннях. (Цей троп іноді важко знайти і в товстезному поетичному фоліанті. А тут? Маємо тільки 19 віршів, а прикладів є чимало. «А ти стоїш святий, розіп’ ятий – як символ української душі», «Мов два свати весільні – два фронти»). Побутують також порівняння, котрі творить єдність іменників та прикметники: «вибухи-тости», «блискавки-музики», «хробаки-гнойовики», «мандри-мрева»…
Сліди неповторності залишають у душі й епітети. Спочатку, безперечно, варто мовити про ті, які позначені авторською неординарністю: «істини чарівної поріг», «арфа тіла», «квітів радість», «сонця руки». Зрозуміло, що поряд з такими цікавинками перед зором сприймача текстів з’являються епітети, до яких звикла свідомість: «згусток болю», «свіжозорана рілля», «ноги босі», «сильні муки». Звісно, ці два підвиди одного тропа є різними за своєю сутністю. Можна, мабуть, подорікати за зужитість літеросплетень. Але погляньмо на них не як на окремішнє явище, бо словосполучення потребують взорування на них з контекстової «дзвіниці». Коли враховувати цей момент, то доведеться ствердити доцільність цього мовленевого засобу.
По-своєму привертають увагу до себе й метафори. І це – не голослівне твердження. Наведу кілька прикладів. «Танцювали хмари на вітрах», «Земля горіла в полум’ї вогню», «І від крику страшного здригались зірки»…
Не заперечуватиму, що ці виражальні засоби зацікавлюють, існуючи окремішно. Та часто, що вони є не менш цікавими і тоді, коли говорять про «населення», до якого належать рослини і дерева, звірі й птахи, зорі й небесні світила… «Лети, мій коню, ворогам на зло», «Як босий брів він поміж жито», «Сонце змінює образ мами», «Навік замовкли тільки солов’ї»… Щось подібне бачимо й у кольорових екстраполяціях. «Розметав він хвиль волосся сиве», «І в тюрмах сірих від віків», «І лампа в очі сліпучо-біла», «Зачорнять, затопчуть все барвисте».
Це – конкретика виражальності, яка приваблює. Але є питання, котре бродить помежів’ям виражальності й темирійності. Це передусім стосується богошукальницьких мотивів. «Де б душу зболену я щиро звірив Богу», «І я хвалю цю мудру Вищу волю, що люди в світ народжуються з болю». Зауважу, що релігійні мотиви з’явилися в творчості Василя Січка в атеїстичні часи, коли «І Бога викривав атеїзм, що радощі заплів він з гіркотою сліз». Коли врахувати цю обставину, то образ Творця стає ще багатограннішим.
Ще раз опісля цього повернуся до часу написання творів. Із дат під ними можна висновковувати, що вірші лягли на папір 1976-ого й 1977-ого, себто йдеться про роки, коли він навчався на факультеті журналістики Київського держуніверситету, звідки «пильноокі» кадебісти його «люб’язно витурили» за величезний гріх – зібрався писати курсову роботиу за романом Олеся Гончара «Собор», який цькувала компартійна влада. (Він тоді не відступився від свого рішення).
Зрозуміло, що в окремих рядках очевидним є вплив учнівства. Але не хочу докоряти з цього приводу. Хвороба творчого зростання не оминає жодного літератора. На основі багатьох рядків доходиш до думки, що за сприятливих життєвих обставин він розвинув би свою творчість і дисидентська плеяда поповнилася б цікавим поетом. Принаймні вірші «Весняне весілля» і «Гроза» в цьому переконують.
Танцювали хмари на вітрах,
Скаженіли блискавки-музики…
Шаленіли парубки-громи
І кидали вниз гучні та п’яні крики.
Але він був змушений вибрати інший життєвий шлях. Шлях боротьби з людиноненависницьким режимом. («Життя – це боротьба, війна його є гімн»). І це, напевно, – закономірність. Бо не міг чинити по-іншому Василь Січко – людина, яка народилася 22 грудня 1956-ого в Магадані і виросла в родині Петра й Стефанії – сталінських політв’язнів, котрих «справедлива влада» запроторила на чужину за участь в УПА. Вони присвятили свої життя визволенню ріднизни від московитського гніту. І дітей (а їх у них народилося трійко) виховали такими ж. Василь був в’язнем сумління. Чимало прикрощів від «наглядачів ідеологічної стерильності» мали також брат Володимир і сестра Оксана. Ще до розпаду срср батько і син неодноразово зазнавали арештів через організацію несанкціонованих мітингів. А 13 січня 1989-ого на установчому з’їзді він став головою створеного ним Українського Християнсько-Демократичного фронту. Через рік ця потужна громадська організація офіційно набула статусу політичної партії, коли ще верховодила кпрс. Помер за загадкових обставин у США 1997 року. Ті, хто знав Василя Січка, стверджують, що підступність фсб – спадкоємиці червоного психозу кдб – знайшла його і там, бо російські імперіалісти не минають нагоди нищити українських патріотів. Цілком заслужено так варто сказати і про Петра Січка – сина Василя, який назвав його на честь діда – колишнього повстанця. Бо ж боровся за визволення українських земель проти загарбників-московитів, котрі звірячою ордою пішли війною на незалежну державу. До слова, про цю родину йдеться в книзі «Три повстання Січків», яка 2004 року явилася за сприяння Національного фонду підтримки демократії зі США.
Про це все можна дізнатися з есеїв Оксани Ровенчак, більшість з яких друкувала обласна газета “Галичина“ (м. Івано-Франківськ) – перше демократичне видання в Україні, власкором якого вона була. Як газетяр з багаторічним досвідом (теж власкорував) можу сказати, що вони написані високопрофесійно. Залишається додати, що книга ошатно оформлена творами лавреата Шевченківської премії Опанаса Заливахи. Не назвав би це випадковістю. Уже хоча б тому, що художник-дисидент дружив з родиною Січків. Також вважаю, що в канву оформлення органічно вписується і портрет Василя Січка, який створила художниця Анна Діденко.
…От і всі нотатки про книгу. Можливо, залишилися деякі моменти, пов’язані з нею. Але не через це не спішу ставити крапку. Є ще два нюанси, котрі хвилюють. Прямого стосунку до видання вони не мають. Та… По-перше, не можемо похвалитися, що непогано знаємо поетичні доробки Василя Стуса, Івана Світличного, Євгена Сверстюка, Івана Сокульського, Зеновія Красівського, Бориса Павліського, Михайла Іванченка… А що вже казати про менш знаних віршувальників? От і для мене вірші Василя Січка є щасливим відкриттям. По-друге, ми, журналісти, нерідко захоплюємося цікавими публікаціями. Але, на жаль, так виходить, що не знаємо про творчі доробки тих, з ким вчилися. Приміром, окремими виданнями виходили художні та публіцистичні книги Мирослава Лазарука, Олександра Масляника, Петра Маліша, Любомира Михайліва,Надії Моховик(Маланчук). Бачив також публікації передчасно згаслого Юрія Петричука, Петра Цеголка,Миколи Ротмана,Олени Чайки. Це – колишні однокурсники Оксани Ровенчак…
Завжди головним мірилом залишається художня справжність. І саме цим приваблює «Дзвін у храми серця». Віриться, що не менш цікавими будуть наступні книги майстрині слова.
Ігор ФАРИНА,
член НСПУ, лавреат міжнародних премій імені Миколи Гоголя, імені Пантелеймона Куліша, імені Григорія Сковороди “Сад божественних пісень”.
м. Шумськ на Тернопільщині.