Ігор Фарина. “Поштовх до пошуку іронічності”

464

Сергій Дзюба. Гріх любити неталановито! : Вірші, переклади та пародії у 3 томах. – Том третій. Пародії. – Київ-Чернігів: Міжнародна літературно-мистецька Академія України; Чернігів: Десна Поліграф, 2021. – 520 с.

 

Свого часу писав рецензію на книгу пісень чернігівця Сергія Дзюби «Примчу на білому коні». І звідтоді чомусь запам’яталася «Балада про відьму та екстаз». Вишуканою веселістю автора. Бо ситуацію він зумів таки побачити смішною. До мужчини, коли жінка поїхала до батьків, у кватирку, на деренчливий холодильник, на мітлі залетіла гола відьма:

 

– Та що з тобою? Чом, герою, зблід?!

У мене, друже, кепсько із водою.

Я хочу лиш помитися, як слід.

 

Сприймач тексту далі, звісно, чекав еротичного продовження. Але… Неждана гостя кілька годин милася у ванній. Й раптом вона виходить звідти. І от – її несподіваний висновок:

 

– Я мала все – холодну і гарячу,

Я знов відчула жінкою себе!

Та про такого справжнього мужчину

Всім подругам до ранку розповім…

І я подумав: «Слава Україні!

Ну, хоч одній, на диво, догодив».

 

Подумалося: у творі є вихлюп інтелігентної іронічності з якимось ледь помітним углибленням у літературне першоджерело; то не може бути, аби не йшлося про пародію. Тільки не знав про те, чиї рядки стали поштовхом для веселої атаки. Не хотів читати в автора й самостійно висовував різні версії. І це тривало аж до того часу, поки Сергій Дзюба не надіслав книгу пародій – третю зі свого трикнижжя. І там на с. 128 побачив знайомий текст, з епіграфу до якого стало зрозуміло, що йдеться про пародію на рядки незабутнього Івана Іова, котра була написана ще до того, як поет пішов у засвіти.

Пізнання лише додало азарту до того, аби взнати: а хто ще опинився під прицілом пародиста? І став приємно подивований великою кількістю імен: Микола Воробйов, Василь Голобородько, Василь Слапчук, Павло Вольвач, Роман Скиба… І не тільки відомих та розпіарених. А ще й про малознаних – Олену Степаненко, Наталію Проців, Назара Федорака, Анну Білу, Галину Крук, Поліну Михайлюк, Олександра Коржа… – «замовив» пародійне слово. Особливо весело мені було читати веселі рими на деякі рядки віршів Ігоря Павлюка, Василя Рябого, Василя Кузана, на окремі поезії яких я теж свого часу відгукувався пародіями.

(Можна було і далі «пасувати м’ячі» імен, та поки що покрапкую й згадаю ще два моменти. В своєму інтерв’ю Дмитрові Слапчуку – синові Шевченківського лауреата, відомого письменника Василя Слапчука – Сергій Дзюба зізнався, що нерідко писав пародії на вірші з книг, які автори самі надсилали йому з усієї України, себто самі «напрошувалися на розправу», що є своєрідним піарним ходом, в котрому нічого поганого не бачу. Це – по-перше. А отим «по-друге» слід вважати те, що чернігівець пише лише про твори, що йому подобаються. І ніколи не говорить про гроші за пародії.)

… Оця велика кількість творів цього жанру говорить, що автор вміє знайти свою стежечку до сприймачів текстів. Як на мене, то тут слід наголосити на кількох моментах. Й не бачу тут ніякої дивовижі, бо римувальник-веселун, як засвідчила книга, має кілька «секретів успіху».

Й перш за все згадаю про таке. За час, відколи ступив на літературно-критичну стезю, перечитав чимало гумористичних текстів (і пародійних у тому числі). Й можу сказати, що твори Сергія Дзюби помітно вирізняються на цьому тлі. Бо нерідко чимало «сміхунів від літератури», аби сподобатися слухачам та читачам, потурають їхнім низькопробним смакам і смиренно прошкують за «вимогами» публіки. Натомість чернігівець своїми дотепними  написанками заперечує це.

Чому автор зробив саме такий вибір? На жаль, неможливо однозначно ствердити. Але все більше схиляюся до думки, що посприяла «літературна багатоверстатність». (Згадаймо хоча б свого часу чи не найвидатнішими пересмішниками були поети Анатолій Бортняк і Микола Сом. Та й нині ситуація не змінилася: Іван Гентош, Віктор Мельник, Олександр Стусенко… Мені навіть здається, що пародист, обмеживши себе одним літературним жанром, бадьоро крокує… позаду письменницької планети.)

А ще про вишуканість текстів говорять по-своєму післямови до усіх пародій, з яких можна почерпнути чимало цікавинок про вплив на мислення людини тогочасних соціальних реалій чи власних емоцій. (Давайте залишимо за бортом про новизну появи таких приміток, хоч вони й промовляють про творчий пошук пародиста, котрого опоненти, про яких уже йшлося, бояться, наче смоли пекельної.)

Але наголос на інтелекті та шляхетності сміхуна не означає, що він не торкається еротичної чи алкогольної тематики. (Згадаймо, що цей відгук я почав зі згадки про пародію з деякими еротичними нюансиками. Просто суть полягає не в темі, а в тактовності висвітлення думок.)

Проілюструю це на деяких прикладах. Скажімо, Петро Коробчук написав: «Дозвольте покохати і вас, і вас, і вас. / Я – ваш від капелюха до самих підошов». Гарна тема для гумористичного продовження. І Сергій Дзюба моментально запропонував свій варіант, сказавши вже у першому рядку: «Я без капелюха – не Ван Дам». А далі – сумні й іронічні водночас твердження – про те, що «Став мій пальчик, наче огірок, / Закохався в нього молоток»; «Їм, сідницям, наробив морок / Еротично вигнутий гвіздок»; «Навіть мій єдиний постраждав – / Я невдало кактус обійняв». І, наче апофеоз всього, звучать слова: «Тож клянусь: увесь віддався б Вам, / Та вже нічого віддать, мадам»… (Петро Коробчук прочитав цю пародію й, регочучи, «обурився»: «Чому так мало?»)

Отже, тактовність у доторках до еротичної теми. Як на мене, то вона – характерна для творів «Балада про Маріанну», «Великий інтим», «У ліжку з Бонапартом», «Балада про русалку»). Чи не тому такі твори у літературному середовищі визнаються чи не найеротичнішими поезіями? А ще, мабуть, незбагненного шарму додає оте непереступання межі, бо окремі пародії виглядають, як гра на грані фолу («Балада про помаду», «Сексуальна балада», «Неуважний», «Нещасний випадок»).

Спостережливість та тактовність панують тут і в текстах із пияцькими візіями, де автор теж нерідко ходить на грані фолу. (Досить, либонь, згадати про твори «Про Скибу і кнайпи Львова», «Про вишуканий смак», «Пригода у шинку».)

Існує навіть закономірність у тому, що з цією темою пов’язане богемне життя. Окремі його моменти пародист вдало передав у творах «Мрія гурмана», «Після того, як…», «Балада про коней». «З конем і на коні давно не п’ю, / І лиш з тобою можу… на коня»; «Дозвольте поцілую Ваші вії, / Бо зранку голова чомусь болить»; «Хай скінчаться мої земні роки у розпалі найкращого бенкету!» (Цитування, безперечно, можна продовжити, але не робитиму цього, бо хочу до цієї теми повернутися у розмислах про культурологічні акценти в творчості вдатного пародиста.)

Ці теми назвав би основними у доробку автора, хоча, напевно, можна уздріти й інші нюансики та виокремити їх. Втім, не думаю, що це було б правильним, оскільки оті особливості так чи інакше перетинаються з вищезгаданим. Ліпше, мабуть, наголосити на іншому: поети і поетки самі хочуть, аби чернігівець спародіював їх. Весь секрет полягає у тому, що його гумор – влучний та доброзичливий і ніколи не містить образ особистостей. Аби пересвідчитися в цьому, треба, либонь, звернутися до пародій «Балада про жабу», «Про шкідливого Рембрандта та інших Малевичів», «Нострадамус»… (І знову змушений вдатися до трикрап’я замість продовження переліку.)

Є ще два нюанси, дотичні до такої тематики. Але вони мають різницю з вищезгаданими моментами. Якщо ті здебільшого трактуються однозначно, то маємо й неодновимірності. Приміром, це – пародії на деякі твори японської поетичної класики. Не заперечую, що тут – чимало цікавинок. Та чи завжди варто відгукуватися на ті явища під українським кутом зору, не враховуючи східну символіку? Чи ще таке. У книзі є пародії на сучасних поетів, котрих, як не прикро, вже немає з нами (Іван Іов, Василь Кожелянко, Ігор Римарук, Василь Сагайдак, Леонід Талалай). Хоч і якось марудно на душі, та ще можу змиритися з цією з’явою (Сергій Дзюба зазначає, що вони створені за життя цих, безперечно, непересічних людей. Більше того, вони пародії на свої вірші читали й позитивно, добродушно відгукувалися про них).

Однак пародії на твори Івана Франка та Володимира Сосюри – все ж явний перебір. (Зрозуміло, це – моє особисте враження, бо одразу у відповідь пролунають голоси, що пародист висміює, власне, не ці вірші та їх видатних авторів, а те чи інше прикре явище в нашому повсякденному житті. До того ж, пародист зауважив в одному зі своїх коментарів, що поезії Сосюри йому подобаються. Згоден, що такі аргументи можуть бути і, можливо, є в цьому також раціональне зерно. Але як тоді бути з традицією, що про небіжчиків – або добре, або ніяк?)

… На цьому давайте покрапкуємо щодо таких нюансів і перейдемо до міркувань про деякі виражальні аспекти. І тут, зокрема, на авансцені нашого читацького сприйняття з’являються літературні тропи. Серед метафор мені, наприклад, сподобалися такі: «проповз себе від литок і до вух», «пишу себе в повітрі і на стінах», «давно під сукню віршик мій забіг»… Маємо у книзі й гарні епітети: «кайф нічних доріг», «очей рами», «трикімнатний окоп»… Нерідко автор вдало використовує порівняння: «мені болить майбутнє, наче рана», «я – експонат не безталанний», «жорстким був песик – мов гітара», «язик – немов лопата»…

Ще одна дивовижа, коли говорити про книжку пародій. Перечитуючи різні поетичні та прозові видання, вже не дивуюся, коли натрапляю у них на слівцята з ознаками неологічності, рідковживаності та діалектичності. Втім, я помітив, що у книгах гумористів їх – менше, а ті, що з’являються, кидаються у вічі своєю штучністю, неприродним звучанням у контексті написаного. Так от, Сергій Дзюба у своїх пародіях заперечує цю очевидність. Неочікувані слова в його інтерпретації звучать цілком органічно: «дощиха», «ножака», «первачок», «кнайпи», «гуліверить», «фібруарить»… Правда, на цьому тлі якимись нелогічними виглядають росіянізми на кшталт «п’янка», «скучаю». До слововиявних належить і питання про використання нецензурщини. Якщо пародист цитує рядки поетів із такими «перлами», то це сприймається. Та я переконаний, що більшої комічності можна досягнути, ігноруючи їх у власних текстах. Між іншим, пан Сергій сам агітує за це своїми творами «У пошуках половинки», «З дисертації про гуцулку Ксеню і руську мать»…

До питання про виражальність належать і неоднозначності з культурологічними аспектами, один з яких було зачеплено у попередніх міркуваннях. Адже не секрет, що натяки на алкоголізм та богемне життя – близнюки, яких неможливо уявити окремішньо. Та поряд із цим існують й інші моменти.

Всі читачі пародій, напевно, помітили, що в таких творах – зазвичай «засилля» подій та імен. Якщо їх бачимо в коментарях автора, то думається, що він просто хотів донести ту чи іншу інформацію у дотепній формі. А при оцінці римоформ, міркується ще й про асоціативність мислення. Як, до речі, й тоді, коли мовиться про вдале обігрування сталих фразеологічних висловів на кшталт «збирається комусь наставить роги», «ішов Андрухович із гре у варя», «дістану бісер – вже поснули свині»

З моєї «дзвіниці», важливе значення мають і форми пародій. Інколи пародист вдало використовує багатострофні твори. Тут чомусь згадуються тексти «Балада про вірш, Шеву та акваріум», «Балада про літаючу кільку», «Нічна забава»… Нерідко автор «експлуатує» восьмивірші: «Балада про збоченок», «Заповіт», «Добра порада»… Та чи не найчастіше бачимо традиційні катрени, що наразі конденсують енергію дотепності: «Про рятівне запитання», «Робін Гуд», «Вчасне повернення»… А от верлібри та двовірші тут – рідкість: «Поважна причина», «Ода чернігівській каві», «Балада про наших японців»… До рідкісних з’яв серед пародій також можна віднести поеми та вінки сонетів. Жалкую навіть, що їх – замало, коли читаю «Вигадки краба» та «Циркуль».

Про тяжіння автора до різноформ’я промовляють ще два моменти. Не може, наприклад, залишитися поза увагою розділ «Пісенне асорті». Вважаю його закономірним, виходячи з того, що пародист сам створив чимало мелодій до своїх текстів. А ще ж до їхнього омузичення приклалися Петро Лойтра, Ярослав Музика, Микола Збарацький, Микола Ведмедеря… Іноді Сергій Дзюба вдається до використання вже відомих мотивів. І позитивний ефект комічності досягається в цих жартівливо-пародійних піснях за рахунок добродушного кепкування з… недоречної серйозності, надмірного пафосу. Це, зокрема, стає зримим, коли наспівую «Баладу про музу» (на мотив знаної «Козачки») та «Я продовжую кричати!» (на музику популярної пісні «Вона»).

Якщо ці нюансики різноформ’я – цілком зрозумілі, то з цитуванням фрагментів із кумедного роману-серіалу «Потягуськи» наприкінці книжки – не все здається таким простим… Звісно, цей твір до пародій не належить, він тут – замість післямови. Авжеж, весело, та й пародійні моменти тут присутні. А в коментарі до пародії «Самокритика» на рядки з вірша Василя Рябого є навіть згадка про дитсадок «Золота жабка» з отих «Потягусьок». От і думай-гадай собі про недоречність!

… А завершити ці розпросторені нотатки хотів би одним наголосом: мої, можливо, довгуваті розмисли не можуть (і це – закономірно!) передати увесь аспект думок однієї людини. Бо вони накочувалися одна на одну, наче хвилі велетенського шквалу. Крім того, в інших людей може бути й інше думання. Й від цього невимовно тішуся. Бо факт означає, що книга відбулася. І як тут не згадати промовисті рядки з пародії Сергія Дзюби:

 

Тлумачить вірші – теж велике чудо

(Я – лиш поет і зовсім не святий):

Це – наче переплюнути верблюда

І по веселці річку перейти.

 

Ігор Фарина,

м. Шумськ на Тернопіллі

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!