Просвітлені голоси. Антологія патріотичної поезії. Випуск 4 / упорядкування, загальна редакція – Олесь Дяк. – Дрогобич: Коло, 2020. – 264 с.
Світло – ефемерне поняття. Усе залежить від того, яка субстанція мається на увазі. Електричне світло можна побачити, якщо, скажімо, увімкнути настільну лампу. Світанок же народжується опісля тьми ночі з поміччю незримих сонячних променів. Але є ще одна категорія. Це – світло душі, яке не піддається баченню.
Саме це світіння пронизує антологію «Просвітлені голоси». (Нагадаємо, що вже учетверте подібне видання збирає твори фіналістів поетичного конкурсу патріотики імені Катерини Мандрик – Куйбіди). Чому так гадаю? Можна, звісно, теотеризувати, відповідаючи на це запитання. Але не буду. Автори (в цьому переконаний) скажуть ліпше, «хай дух тривожний співом підіймає, коли посеред ночі знов не сплю» (Оксана Бігун). «Пиляє душу біль, та сонячний світанок промінчиком мене таки не обминув» (Ольга Яворська)…
Отже, тема світлості душі? Безсумнівно! Але починаю з неї не тільки тому, що спонукає до певних асоціацій найменування друку. З одного боку бачимо поступ авторів до читальницьких сердець через висвітлення поглядів на давнизну і на сьогочасся. А з другого боку до усіх промовляють філософічність, пейзажність та інтимність, маючи свої ракурси.
Спочатку трішечки зачепимо перше питання. Праукраїнські мотиви є характерними для віршів Миколи Савчука з Хмельниччини, «Росиночки ранні, досвітні, прозорі. Ми протослов’яни, що з передісторій» (вірш «Скіфські тотеми»). Про незагойні рани від сталінських репресій кличе не забувати Ольга Яворська з Львівщини. «В очах – безмежний біль, у серці – ностальгія … Лише в душі німій немає каяття» (вірш «Перед стратою»).
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Поети не забувають, що неправедність була і у пізніших діях каральних органів тоталітаризму. Цей мотив знаходимо у творчості львів’янина Назара Данчишина. «Ми побачили засудженого Митусу на протилежному краю нашої вулиці, ми побігли за арештантом аби торкнутися метафори і сховати її від конвоїв» (з циклу «Митуса», присвяченому поету-шістдесятнику Ігореві Калинцю). А в івано-франківця Миколи Істина є такі рядки: «Я спускався з гори в тумани і ще не знав, що буде далі (а з тих перших віршів донині в пам’яті збереглося лише одне слово – всеможливість (вірш «Автобіографічне»). Ця ж мелодія складнощів сьогочасся звучить і у віршах Оксани Бігун (львів’янки, яка нині мешкає у США). «Серце прогримить швидким і тривожним струмом недругів заземлить» (вірш « Коли від’їжджаєш») .
І звісно, кожен віршник по-своєму торкається теми війни з російськими окупантами. «Якщо забракне сил у пік змагань, знищ сумніви тривожні та примарні. Тримайся за земний меридіан, вхопись за паралелі планетарні!» (вірш «Захиснику Вітчизни» Миколи Савчука). « Із завойовницької псевдокультури лунають вибухи і вилітають кулі. Розтоптують імператив Києва чоботи окупанта» (вірш «Світ не спить» Миколи Істина). «Я рвуся на фронт аби потім можливо відверто дивитися в очі тим хто на обелісках (вірш «Авдіївка. Жертви» львів’янина Ігоря Гургули.
Є цікавинки і тоді, коли говоримо про переплетення мотивів у віршах одного тематичного пласту. Скажімо, вірш «Засніжені вітрини душ збиткових» доторк Оксани Бігун до воєнної тематики. « … ти в окопах в ніжних завірюхах». Тут з громадянськістю сусідує філософічність з нотками живописання словом. «Душу напувати ідеш з оленями до водопою». Вірш «Крути» – відгук Ольги Яворської на трагічність вітчизняної минувшини. «Стогнали Крути і молився вітер, цілуючи скривавлені сліди».
Не бачу доцільності в тому, щоб далі витанцьовувати навколо темарійності, хоча, можливо, і є ще цікаві моменти. Упевнений, що все це є зримішим через виражальницькі тенденції.
Мовлячи про них, хочу почати з метафоричності мислення. «Історією пахнуть дикі сни» (Оксана Бігун). «Про наші родинні клейноди й тотеми питаються предки крізь темінь і тінь» ( Микола Савчук). «Бреде весна зі свічкою в руці» (Ольга Яворська). «І лиш велелюдні майдани зуміють вузли розрубати» (Микола Істин). «… щохвилі розбивали шибки у вікнах куленепробивного сну» (Назар Данчишин).
Вистачає в антології і цікавих порівнянь. «Єрусалим – битий камінь журби» (Ігор Гургула). «…Наші помилки вибухають знов, як Чорнобиль» (Микола Істин). «…найстаріший в’язень – земля» (Назар Данчишин). «Тривога в серці, мов квітневий сніг» (Ольга Яворська). « Як рожевих піоній фламінго, слова серця торкнусь – не руками» (Микола Савчук). « Я дотикаю ніжно, мов скульптуру, твої прозорі форми» (Оксана Бігун).
На цьому можна було б і крапку ставити. Але є один момент, який не дозволяє це зробити. Читачі, котрі вже бачили антологію, здивуються, що відгукувач жодним словом не згадав про твори Надії Дички, Левка Воловця і Юрія Хмелевського, хоча вони і займають чимало місця у друці?
Почну з такого твердження. Вдалі образи у них, звичайно, теж зустрічаються. « Фільмує пам’ять очі й лиця на тлі осипаних дерев…» (Надія Дичка). «Буває слово – прудкокрилий лебідь» ( Левко Воловець). «… у панцирі долонь поета серце плаче» (Юрій Хмелевський). Можна відзначити ще кілька подібних цікавинок. Але, на жаль, це не змінить становища.
Бо, як не прикро, переважає заримування давно відомих істин. «Вкотре скажем нині з пієтетом, що Вкраїна – мати в нас одна». «І в єдності врешті здолаємо зло». «До боротьби нас кличе знов поет, бо ми його і України діти».
В тоталітарні часи справжні поціновувачі красного письменства тихенько підсміювалися над римованими «паротягами» прокомуністичного штибу. Тематика, слава Богу, зникла. Але це не означає, що деякі поети не мандрують, може й нехотячи, «милим транспортом». Та це півбіди. Іноді творці подібних «шедеврів» стають фіналістами, а то й переможцями престижних конкурсів. Їх починають друкувати журнали й антології, мовби натякаючи, що тільки так і треба віршувати задля поетичного успіху… Такий підхід не завжди позитивно працює на загальнолітературний імідж.
Мені здається, що в «Просвітлених голосах» подекуди маємо щось подібне. Та все ж віриться, знаючи прагнення упорядника в поступі до абсолюту, що в наступних числах антології пануватиме лишень поетична справжність і таки стануть віщими слова Катерини Мандрик-Куйбіди: «прочитайте наші тестаменти – ці бажань зникаючі сліди».
“Українська літературна газета”, ч. 23 (289), 20.11.2020
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.