Сушко К.І. Це – Україна! Ми – українці! Есеї. – Кам’янець-Подільський: ТОВ «Друкарня «Рута». 2023. – 344.
Почну з твердження автора з цієї книги: «Написати цю книжку мене змусила війна, розв’язана кремлівським недомірком… Ятрить душу думка, що цього могло не бути. Не лишень через те, що хтось із їхніх отам, у столиці на болотах його зупинив би, а й за умови, якби ми були інакшими».
За останній час уже багато мовлено про панування імперського смороду в кремлівських кабінетах і в московитських головах. Можна продовжити тему, додавши й інші нюансики. Але мене цікавить (дуже-дуже!) слів’ятко «інакшими». Бо хочемо того чи ні, а воно теж чимало промовляє про причини широкомасштабної агресії московитських нападників ординського штибу. Хоча, можливо, дехто й не бажає цього збагнути і досі. (Ох, це небажання бачити здоровецьку колоду у своєму оці!)
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Зізнаюся, мене давно переслідувала така думка. А книга Костянтина Сушка, яка недавно з’явилася у моїй книгозбірні, лише підтвердила це.
Але давайте більше не будемо розмислювати про це, а поговоримо про видання, тим паче, що на його сторінках є чимало цікавинок. Вважаю, що читачі, узявши в руки друк, самі скажуть, що вони – побачена очима серця історія рідного народу.
Відштовхнуся я від такого. Автор сам дає підставу зробити подібний висновок. Живучи в Запоріжжі, він, зрозуміло, віддає данину рідним місцям, але незримими нитками пов’язує їх з усіма українськими землями. Приклади? Будь ласка! Скажімо, у першому розділі книги «Це – Україна!» існує розповідь про Говерлу. А в розділі «Ми – українці!» читацький зір натрапить на блискучі есеї про Івана Франка, Лесю Українку, Івана Пулюя, Петра Болбочана, Володимира Івасюка, Леоніда Каденюка – уродженців Галичини, Волині, Буковини. Отже, «Це – Україна!» Ми – українці!» – своєрідне промовляння про територіальну та духовну єдність.
Тепер углибимося в ще одну непростість. У багатьох випадках автор у своїх есеїстичних написаннях згадує загальновідомі факти.Та не поспішаю ганити за це письменника, бо… Має рацію літературний критик Євген Баран, коли стверджує, що ще нікому не вдавалося уникнути повторів. Це – з одного боку. А з другого? Якщо повторюваність є доречною, то чому б не вдатися до неї? Якщо з цієї точки зору зиркати на явище, то перед нами миготить тінь доцільності. Але водномить вона познакована неординарністю мислення того, хто висловлює ту чи іншу думку.
Спробую проілюструвати це на прикладах.
Приміром, в есеї «Іду до ви» головною є розповідь про князя Святослава Ігоровича, якого часто називають Святославом Хоробрим. Зрозуміло, що Костянтин Сушко веде мову про факти, котрі відомі багатьом з писемних джерел. Серед них і думки про роман «Святослав» Семена Скляренка. Тут можна балакати про своєрідний сплав історії та художньої літератури. А оте «Іду до ви»? Зовсім немілітаристський вислів. Заперечення войовничого «Іду на ви», яке нав’язували ординські нахаби з імперським мисленням.
Або таке. Здається, що серед мислячих людей немає таких, котрі не знали б про творчість Івана Франка. Мене ж особливо в цьому творі вразили три наголоси. По-перше, акцент на тому, що повз увагу письмака-мислителя не проходив жоден твір про українське козацтво. Чи не варто саме з цієї «дзвіниці» оцінювати «Борислав сміється» та «Захар Беркут»? Адже в усіх писаннях ідеться про прагнення особистості до волі. По-друге, причаровує погляд на постать через філософський твір «Сотворення світу», написаний в 1904-му. Згодімося, що не часто з’являється таке взорування. По-третє, есей помітно виграє за рахунок проекції думки в сьогодення, хоча дехто вважатиме, що згадки про те, що генеральний директор потужного авіапідприємства озброює ворожу армію чи про хабар служителя Феміди, не мають стосунку до теми розмови.
Особистісність погляду автора є очевидною і в есеї «Сходження», де автор висловлює свої думки про Говерлу. Екологічний погляд. Він тут, безумовно, існує. Наприклад, в описуванні вояжів на уславлену гору колишнього Президента України Віктора Ющенка цей лейтмотив превалює. Знав про те, що існує звернення-протест гуцулів щодо його сходження у липні 2009-го. А вперше дізнався, що серед підписантів цього документа був головний редактор журналу «Гражда», письменник Олександр Масляник, з яким запізнався ще у другій половині 70-х років минулого століття під час навчання на факультеті журналістики Львівського держуніверситету імені І.Франка. Як на мене, то заслуговує на увагу думка про необхідність тестування на права відвідувати заповідні місця. Бо ж у роки своєї газетярської роботи неодноразово пересвідчувався, що автор має рацію.
Ще одна конкретність. У багатьох прозових і публіцистичних творах читав про полковника Петра Болбочана, який понад століття тому став жертвою антиукраїнської інтриги. Зрозуміло, що тут з’вляється нагода поговорити про різні нюансики. Але деякі з них є не вельми втішними. Нагадаю, зосібна, про таке. Маємо кілька історичних і публіцистичних книг про видатного військовика. Вони, до речі, вийшли незначними накладами. А про те, щоб з’явився художній твір про нього, й мови немає, хоча владоможці прекрасно розуміють, що тільки він спроможний позитивно вплинути на свідомість людей. Ще одне. Якби існувала єдність між Симоном Петлюрою, Петром Болбочаном, Нестором Махном, Миколою Григор’євим та іншими проукраїнськи налаштованими військовиками, то більшовицькі підступи не пройшли б.
Ще один нюансик. Якщо більшість цих фактів була відомою широкому загалу, то цього на скажеш про свідчення канцлера Священної Римської імперії Генрика V Оттона Бамберзького. Не сумніваюся, що багатьом залишаються невідомими також книги П.Аршинова, й В.Верстюка.
…Заслуговує на увагу ще один нюанс. В есеї «Слово наше рідне!» письменник наголошує на важливості рідної мови у житті людини. Але гарні слова тільки тоді можуть дати позитивний ефект, коли есеїст у своїх творивах упірне в рідномовну стихію. А взірців подібного у книзі, на щастя, вистачає. Зокрема, незрідка про це говорять літературні тропи, які використовує автор. Звернімо, зокрема, увагу на метафори. «Чимало нелогічного підкидає доля» (есей «Траси космічні і земні»). «Знімаю капелюха перед датами» (есей «14 квітня 1960 року»). «І промені слухняно помчали» (есей «Слухняні промені»). Цікавинки маємо і на епітетному полі. Наведу кілька прикладів: «оберемок прикрих випадковостей», «приліплене прізвисько», «імена наших святинь», «маршрут розповіді», «зображувальні витвори»… Та й порівняння «ніби я в особливому світі», «Дике Поле – цивілізаційний плацдарм», «та наче ж народного месника, опришка», «зайди – азіати»»…
Та не тільки вміле використання літературних тропів характерне для есеїстики Костянтина Сушка. Заслуговують на повагу і слововияви, серед яких бачимо рідковживаності, діалектизми та неологізми: «замоховілий», «лежньовка», «гакохрест», «візіонер», «ритон», «штит», «кичера», «звор», «електровий», «ромеї»…
Відзначу ще одну мовну особливість. Якщо проаналізувати діалоги в есеях «Сходження» та «Усе сам», то можна побачити різність мовлення. Себто мова йде про те, що на мовлення впливають освіченість дійових осіб та умови життя, в яких вони мимохіть опинилися.
Якщо про ці моменти виражальництва есеїстичних творів говоримо як про суть авторських особливостей, то є й дещо узагальнені нюансики. Тут, як мені здається, слід поговорити про наступне. Коли мати на увазі мовленєвість, то лінгвістично маємо щось середнє між висловленнями художніх творів і словесними еківоками публіцистики. Зворушує ще й таке. Усі звикли до того, що в подібних книгах автори ведуть мову про відомих людей, по-особливому дивлячись на них (зрештою, негативу тут не бачу). А Костянтин Сушко завершує свою книгу розповіддю про Павла Скляра – людину, котра до знаменитостей не належить, а після виходу на заслужений відпочинок живе у села Бабина на Херсонщині, де народилися й він, і автор. Чи не можна на основі цього говорити, що книга – квінтесенція взорувань автора на навколосвіття, де, на жаль, і досі деякі владні мужі не усвідомили, що рідне – понад усе?
Ага! Варто, либонь, побалакати ще про кілька нюансиків, котрі (як на мене, звісно) пов’язані так чи інакше з мовленєвістю друку. І передусім згадати, що автор художньо констатує факт, розмислюючи над ним. Можна погоджуватись чи не погоджуватися з певним твердженням, але на сприймання це не впливає. Навпаки! Особистісність думки робить його привабливішим. Як і екскурси в літа роботи на посаді генерального директора Національного заповідника «Хортиця» та іронічні зауваги про номінали банкнот з портретами відомих людей.
…Порегорнуто останні сторінки цікавої книги. Але не хочеться, аби спілкування з письмаком на цьому завершилося. Може, воно продовжиться у новому виданні патріотичної есеїстики?
селище Шумськ на Тернопільщині