Ігор Бондар-Терещенко. Замки на замку, або Миколаївська готика

Ирина Фингерова. Замки. – Х.: Фолио, 2020. – 256 с.

 

…Героїня цього роману, яка нагадує чи то Амелі з однойменного фільму, а чи Алісу із Задзеркалля, мешкає в одному з містечок Миколаївської області у типовій родині. «Дома у меня неуютно, – звітує вона. – Родители все время рядом – мама шьет на заказ, а папа – солит помидоры. Когда помидоры заканчиваются – он делает ремонт. Когда нечего чинить – он выходит из себя и что-то ломает». Не дивно, що життя довкола – немов поза часом і простором: складно сказати, яка це епоха, якби не гривні, легко помилитися з віком, якби не пенсія батька, не харчі на столі, не думки в голові. «Семейные застолья похожи на снежную сказку внутр. глицеринового шарика. Встряхнешь какой-нибудь заготовленной шуткой — всё придет в движение, зарядит снегопад. Отсмеются. Снова вернется на круги своя. И стоит этот шарик на самом видном месте, все время задеваешь его локтем и боишься, что он упадет, разобьется… Что тогда будет?»

Пригадується, що саме так, з безвиході, сатаніючи з неробства і здушеної атмосфери, у якій-небудь донецькій літературній школі писали майже всі – від Свєнцицької до Стяжкіної. Злиденний побут, вимучена містика, вигадане життя у Донецьку-2, який існував лише в уяві автора. Виявилось, що таких «внутрішніх» міст в Україні чимало. Їх мешканці не те щоб «люди світу», хоч з часом їх таки здуває з вітчизняної орбіти, і зокрема авторка «Замків» мешкає у Німеччині. Таким чином, маємо «живе» життя, яке минає повз ідеологічні фільтри «громадської» моралі, і в якому «нічого нема» для школи, підручника, українського кіна. Зате є своєрідний маніфест, який відрізняє дітей 90-х від їх «нульових» наступників.

«Нас делает особенными то, что жизнь несправедлива, – зауважує героїня роману. – То, что в доме много книг (и они все пыльные). То, что у папы украли «девятку». То, что мама нашла у мусорки пятисотгривневую купюру, но подбирать не стала. Чужого нам не надо. А своего никогда не будет. Все не как у людей. Нас делает особенными то, что наша жизнь пропитана робкой надеждой: а вдруг все-таки получится? Вдруг и нам повезёт? Случаются же чудеса, но не с нами, а вдруг? Наша неприкаянность сплачивает. Мы одни против всего мира, непохожие, неидеальные, не умеющие говорить друг с другом, но мы заодно. Мы – хорошие люди, маленькие люди, никому не желаем зла, на выборы не ходим, все равно ничего не изменится, деньги храним под подушкой, банки нынче ненадежные, с уважаемыми людьми не спорим, телевизор дома всегда включен, чтоб быть в курсе событий… Но всё-таки… Вдруг и нам повезёт? Наверное, поэтому любое изменение дается с таким трудом. Рискнуть – значит позволить себе надежду. Позволить сомневаться в правильности своих убеждений. Взять и обесценить свою прежнюю жизнь. Поставить на карту всё. Просто ради шанса, что, может быть, когда-нибудь что-нибудь да получится. А если не получится – что тогда? Выхода нет».

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Тож не дивно, що поводиться наша Таня, як типова пізня дитина, яка потрапила у доросле життя і щосили намагається повернутися до себе, справжньої. Іноді їй цьому їй допомагає коханий на ім’я Морган, з яким познайомилася на аніме-фестивалі, іноді – подруга. При цьому рольова гра у середньовічну Францію з епідемією прокази – це як втеча з довколишнього маразму в рятівний абсурд. Крім цього, сумбурне читання («я прыгала из Бхагавадгиты в Коран или из «Бойцовского клуба» в позолоченный сборник хокку»), сумні бажання («я не хочу, чтоб на меня смотрели снимки папиной печени, огромной циррозной печени, висящие над диваном, «для людей, чтоб стыдно»), стандартні для 15-річної дівчини уявлення («если вы когда-нибудь смотрели «The Wall» — вы знаете всё, что нужно про общеобразовательные школы». І ось таким собі піратом-загарбником в її житті з’являється Морган.

Утім, загарбують хлопці сьогодні вже не лише дівчат, їх мрії та їх юність, їм потрібне майбутнє. Яке, додамо, де завгодно, тільки не тут. «Вот почему Морган хочет стать врачом. Уехать отсюда. Я тоже хочу отсюда уехать! – волає героїня. – Мне некуда ехать, но я хочу этого больше всего на свете». Насправді тікати завжди є куди, адже внутрішню Монголію, як власний всесвіт, ще ніхто не відміняв. Як, власне, чудової прози про аутсайдерів у тилу друзів і ворогів, тобто на узбіччі нашого з вами життя.

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.