Олена Мордовіна. О пів на смерть. – К.: Каяла, 2023
…Автор передмови до цього роману щосили намагається актуалізувати текст, прив’язавши його до нашого сьогодення – українського, воєнного, трагічного. Натомість роман «О пів на смерть» Олени Мордовіної про київську студентку, що мандрує автостопом – позачасовий. Він навіть в епоху, описану авторкою, триває ніби як у паралельному світі. І всі згадані артефакти – книжки і фільми, які любить героїня, а також міські пам’ятки, більшість з яких нині знищені російськими ракетами – це не сентиментальні моменти, а констатація факту: минуле живе у минулому. Його опис у наш час – це й є література, якщо такі книжки видають, пишуть до них передмови, читають. І вже неважливо, куди і навіщо мандрувала героїня роману, бо нині хвилі Атлантичного океану все одно розбиваються об Шепетівку, як нагадує Бендер, і чи в Пітер вона, за сюжетом, їздила, а чи з пічки на лавку, як це буває в китайській мудрості. Яка взагалі значить, що той, хто нікуди не їздив, повернувся звідусюди. «— А звідки, де тебе знайшли взагалі? — Взагалі я в Пітері була. Не знаю, як я знову тут опинилася. — Точно в Пітері? Може, ти зі своїми друзями десь на Солом’янці задвинулася, і тобі здалося, що ти в Пітері?»
І тому святкувати нам невдовзі доведеться не прихід в літературу нового воєнного жанру, бо це вже дана нам в муках неминучість, а повернення в колишню ойкумену невизначеності з літературними стандартами. Зараз це називається «утриманням в зоні колишнього комфорту» – все, що писалося і публікувалося до російсько-української війни. Бо тоді було все одно: чи розбиває серце куля, а чи воно розбивається об погляд коханого біля нічного кінотеатру – гру була однаково скінчено. «Чергова гра, в якій він майстерно відіграв свою роль, була для мене всім, – підтверджує героїня. – Черговий офсайд. Вулиця курилася димом, що спалахував разом з неоновими буквами червоним та синім кольором, ляскали двері автомобілів, що під’їжджали до дверей, про щось довго розповідала блондинка, притиснувши телефон до бічного фасаду величезної пишної зачіски, потім дівчина зникла, зникли й люди, що чекали на сеанс. А ми все дивилися один одному в очі, і вже нічого в них не змінювалося, ані єдиного проблиску. Біля відкритого ресторану навпроти шипів фонтан, автомобілі снували, приголомшуючи ревом перехожих. Блимали вогні реклами. Пиво «Стела Артуа» — найшляхетніше пиво всіх часів. Згущувалися сутінки над містом і кілька разів бив годинник, а ми все стояли й дивилися один одному у вічі. Мене проводжали голоси, що лунали з відкритих вікон консерваторії, нескінченний звук віолончелі, пронизливий вечір — і випадковий солодкий мигдалевий запах тієї пані, що промайнула назустріч».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
А так, звичайно, у романі з романтикою все на місці. Особливо з романтикою дороги. Тут явно ночував і «Безжурний їздець» Гоппера, і «Аліса в містах» Вендерса, якщо вже ми про кіно, а також інші апологети мандрівної прози з Керуаком і Ульяненком включно (до речі, авторка – лавреатка премії останнього із згаданих письмаків). Тут навіть знайома до болю каральна медицина, часи якої, кажуть, минули, але методи лишилися ті самі: «Навряд чи санітарам вдалося би мене там залишити, якби не прив’язали: руки скрутили рушниками, а живіт здавили довгою тканиною. Чітко та швидко, не було можливості навіть ворухнутися». А рецепти виживання в дурдомі – це взагалі класика жанру: «Намагаюся не пити циклодол, бо якщо вже не позбавитися уколів — то хоча б пігулки можна швидко штовхнути язиком за ясна, а після виплюнути». З цього приводу – анекдот. Трохи переінакшений, як то кажуть, на злобу дня. Отже, комісія в лікарні, головлікар розповідає, обходячи пацієнтів: «Ось хворий на рак, але ми його обов’язково вилікуємо. Ось – гангрена, але ми так само її вилікуємо. А ось – безнадійний пацієнт: вуайєрист, ексгібіціоніст, онаніст, ще й розмовляє російською». Після чого чолов’яга схоплюється з ліжка, скидає з себе простирадло і гордо заявляє: «І при цьому чудово почуваюсь!» Хіба не портрет нашої героїні?
Цілком можливо, що це так само терапевтичне письмо – своєрідна сповідь, щоденник «безнадійно хворої» – принаймні для героїні роману, студентки-біологині, для якої розрив із коханим визначує подальший життєвий маршрут. «Цілком відповідно до жіночої логіки я вирішила поїхати у напрямі, протилежнім тому, в якому полетів він, але так само далеко», – підтверджує героїня. Хоч тут-таки заперечує такі припущенні: «У цьому сум’ятному описі я зовсім не хотіла зануритися в нетрі любовних страждань, щоб якимось чином задовольнити свої мазохістські схильності, мені б хотілося просто… що?»
З лектури в героїні – Сартр і Захер-Мазох, з фільмів – Фасбіндер і Куросава, з побутових дрібничок – упаковка «Сібазону», напрочуд схожа на пачку «Житана». І навіть передчуття війни, як у Далі, тільки не громадянської, ясна річ, а тієї, що точиться завжди поміж світом і темрявою, поміж «Балансом білого» і «Чорним аспірином»: «Мені здавався безглуздим цей арешт: темрява ночі, повсюди війна, саме так, суцільна війна і ніч, та дві величезні звірині туші, які навіщось тримають мене тут. Мене паралізував тваринний страх від усвідомлення тієї сили, що втілилася в цих тушах».
Отже, декаданс, гротеск, абсурд – адже це середина дев’яностих, період перед міленіумом, коли веселу гнильцю ще не називали задушливим словом духless. З того часу в сучукрліті залишилися «Пацики» Дністрового, «Депеш Мод» Жадана і «Кляса» Вольвача, а тепер ось маємо ще й «О пів на смерть» Мордовіної. Так само, як у згаданих авторів, в її Києві немає ані радянської (вже пізно), ані питомо української (ще рано) топоніміки, і це, як знати, визначає «питомість» ландшафту, про який Жадан у тих самих 90-х писав, укладаючи відповідну антологію: «Найкраще в ній те, що в цій харківській антології немає жодної згадки про Сковороду, будинок Блакитного, могилу Хвильового та інші ритуально-похоронні місця, загалом – тут дуже мало небіжчиків». Натомість у романі Мордовіної небіжчик – це цілий Київ, який вона залишає, їдучи у свої мандри. Тобто місто живе, але невідомо, в якому столітті, і чи то «сліпий» Паніковський переходить Хрещатик, цокаючи паличкою об бруківку, а чи наша героїня дріботить на підборах, як молода конячка, наслухаючи Колтрейна. От скажіть, наприклад, з якого часу ця сценка? «Біля меблевого магазину вишикувалися в ряд жовті фургони, водії розмовляли, плювалися і палили. Надсадно дзвеніла циркулярна пила, і щонайтонший деревний пил хмарою злітав над тротуаром. Із дверей виносили оббиті бордовою тканиною високі стільці».
І справа тут не в галюцинаціях героїні, що іноді нагадує кероллівську Алісу (а якщо точніше – то згадувану тут «Алісу в містах» Вендерса), а в тому сприйнятті довколишнього, набридлого світу, якого не лише в студентські роки хочеться розфарбувати в усі кольори веселки. Надто ж, ясна річ, у рожевий. Здається, автор сих рядків вже казав, що марево над розпеченою автострадою в районі якогось Ставрополя нітрохи не гірше галюцинацій під палючим сонцем траси № 69 у Техасі. І наркомани в пітерській комуналці, що зварили відро ґвинта, мало чим відрізняються від легендарних бітників. Так само, як вигадка з плюшевим ведмедиком, якого транспортує з пункту А до пункту Б наша героїня, лише дивом минаючи статті та параграфи Кримінального кодексу. Майже так само, під сорочкою, перевозили з Америки в Англію 60-х заборонений тоді «Голий сніданок» Берроуза.
І незайвим контрастом до всіх «живих» перевтілень героїні – від персонажів французького кіно до італійського живопису – залишається її «мертва» учбова спеціалізація з ботанічною практикою і ентомологічними дослідженнями, які виснажують, наче спекотний червень. І коли в попутниках у тебе київський сноб в білих кальсонах, який сходу питає, чи не натреш ти ноги в поході, і який «назавжди і безнадійно закоханий був у Ольгу Сумську (і навіть кілька разів вітався з нею) та сліпо, але регулярно задовольнявся гарненькими буфетницями та костюмерками», то роман, можна сказати, склався. Можливо, не склалися стосунки у ньому, про що прочитаєте самі, але портрет епохи (точніше її «мертвий» пам’ятник) вийшов цілком вдалий.