Ігор Бондар-Терещенко. «Тепер мене за хвостика тримай…»

Віталій Білозір. Порцелянове яблуко. – К.: Креативна агенція «Артіль», 2024. – 96 с.

 

 

 

 

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

 

 

 

 

 

 

 

…Так вже складається, що сучасна культура, будучи обтяжена конвенційним багетом неймінгу, змушена щоразу вдаватися до стилістичних кунштюків, даючи назву тому чи іншому явищу нашого сьогодення. Тим паче, коли це явище має явно традиційний бекграунд і вибивається за вищезгадані рамки модерного мелосу – наче поезія Віталія Білозіра. «Нова наївність», якою обов’язково нарікають кожне нове покоління романтиків, що заново відкриває закони поетики, і свіжости та щирости якого ніби як соромиться академічна критика. Бо у випадку з віршами нашого автора це означало би знову звертатися до творчости юного Рембо або Жака Превера, знайомого хіба що за двотомником «Сузір’я французької поезії», перекладеного дідусем автора сих рядків. Проте «живе» життя диктує нові правила поведінки уві сні, і за ними будь-яка сучасна «наївність», «щирість», «відкритість» у поєднанні з не менш традиційними та зазвичай (не)підцензурними мотивами вільного кохання означає одне. Це поезія нового чуття, в якому – наче в чарівному келиху – поєдналися радість і смуток, втіха і мудрість життя: «Бо що таке поезія: / її нутро з вогню, / а тіло з тліну. / боїшся інколи пальці на літерах тримати, / щоб не написати зайвий вірш і ходити з рубцями, / зі шрамами на тілі зрощеними, / бо люди сахатимуться».

До речі, ілюстрації до цієї збірки якнайкраще надаються до продовження розмови про суть поезії Віталія Білозіра, і зокрема про його збірку «Порцелянове яблуко». Вони дуже гарні (бо відповідні), тож пригляньтеся, або, як каже не менш професійна Сестра в «Чорному Аспірині» ІБТ, «нарвіть чебрецю, нарвіть акантів і ще раз погладьте рукою фіранки, хоч ребра в них такі гострі, що об них можна порізати руку». Бо якби не так само гострі ілюстрації молодого художника Андрія Саніцького – хоч на перший позір, пливкі, розмиті, непевні – нам довелося б вдаватися до кінематографічних метафор, а там вимальовується лише інфантильна постать юного Алена Делона часів «Затемнення» (1962) Антоніоні, де героїня каже: «Іноді мені буває все одно, що тримати в руках – книжку, голку чи мужчину».  Майже те саме у Віталія Білозіра, в творчості якого весь поетичний крам утримує іноді дівчина – «ніби це яблука. / ніби це світ тремтить, що у пазусі – здобич» – а іноді й ніжний отрок, в якого «життя те було, як дівочі замки / перед книжками хлопчика залюбленого», і який за сільським столом нашої техногенної доби перебирає насіння, бо «кожному другу моєму до рук» кохання роздав. А ще буває – наче у пісні, де «до мене Яків приходив, / коробочку раків приносив – «До мене приходив Силіцій. / В руках тримав надкушене яблуко». Їм би всім відповідь з «Кози-Дериди» автора сих рядків – «З’їв яблуко, голодний і упертий? / Тепер мене / За хвостика тримай» – але нема, бо яблука ці, взяті Білозіром з райського саду клясичної поезії, своєю спокусою вже іншим служать – новим, а чи золотим піїтам сучасности… «Вийди, коханцю німф полохливих, / на сонячні ниви до молодої отари», – закликає автор свого ліричного героя, що «немов хлопча, в якого очі аличею сяють», і є надія, що це буде або новий Тичина із срібною сопілкою молодечого слова, або юний мудрагель з весняної когорти імені Максима Рильського, але клясична «болотяна Лукроза», де, наче у книжці Білозіра, «густими променями озеро білими ліліями лебедіє» та «граються хлопчики перами золотими», і  чия поетика відлунює у цих рядках, ще подарує нам свого ніжного Леля.

Іноді стилістика «Порцелянового яблука» барвиста й щирозлотна, а іноді ляконічна, немов витончена японська поезія: «Жайвір схопив цвіркуна і летить мені до вікна. / поплачся за ним, бо нікому». Часом автор вдається навіть до давньоєгипетських мотивів, наче в поемі про Ба-Пефа, «де заходить Ісіда, дружина Озіріза / схожа на сльозу, що ворона на згарище пустить: / – ось вам коливо, / ось вам борщ, / ось вам вино…» І українські реалії тут цілком зрозумілі, бо у такій поетиці, здається, немає місця знайомій журбі, яка лише на Сході неговірка та стримана, натомість тут, у самому серці української традиції, де в золотому кубку піниться духмяний символізм з рахманною романтикою, автор невпинно виспівує смуток молодої душі, наче радісний гімн, а чи траурну симфонію закоханої юности: «нікому не шкода тіла твого сирітського, / і не цікаво з якої любові різдво твоє. / сірник життя твого негідний навіть попелу, / його змете вітер, як тінь од двох юнаків». Утім, все знову й знову повториться на цій поетичній ниві, де борня іде не за життя, а за вмирання в обіймах, і де насправді ніколи вмирати, бо смерть зачекає. «А смерть – ти бігаєш за нею,  / вона ж стоїть у тіні / і разом з кіньми яблука жує», – нагадує автор, і нема причини йому не вірити, поки «твої долоні тримають із білих лілій вінок». І де з роду до роду відбувається батьківське відродження віри з надією і новим життям – не для смерти (хіба що для згаданої борні): «Де ти, солдате мій, / тепер тобі в дереві дім, / тепер тобі шлях у цвіті. / напоумі у тебе війна, / і у тілі у тебе війна, / і по смерті твоїй війна, / а я ходжу в саду, / бо, можливо, тебе знайду…»

Хай там як, але поезія «Порцелянового яблука» Віталія Білозіра – наче колекція шедеврів з прадавнього часу, яким ще замолоду тішилися наші предки, і які дійшли до нашого сьогодення ось у такому мармурово-амурному (чи пак, «порцеляновому») вигляді культурного спадку, що відроджує традицію палімпсесту: «Але продовжую писати нові листи, / на новому папері, який видер із зошита, / де записував лекції зі старослова. / і нехай там видкі маркерні позиції редукованих, / і нехай там на полях відзначені палаталізації. / чи сторінки, на які варто звернути / особливу увагу…» Не дивно, що на цих сторінках навіть ліричний герой – первісно-ніжний андрогін, в якому застигла маскулінність Залізного Віку та фемінність маньєристської епохи, «де серед сотень каменів, лише на одному,  / хлопчик так схожий на тебе в моїй голові / зіперся і каже: / мене обіймає дядько. / він чомусь плаче. / а в мене такі ручки холодні, / якби я міг, певно, теж його б обійняв…»

Відшукати такого хлопчика в собі, згадати його в безладі роду, врятувати, наче душу, від хаосу чужих понять – завдання нелегке, але приємне для справжніх мічурінців поетичного саду. В якому навіть «порцелянові» яблука модернізму мають смак українського слова.