Інгурен Гутен. Ми помираємо лише раз. – Парасоля, 2021 – 404 с.
…Нарікати на те, що цей роман не з українського життя, а авторка взяла собі «європейський» псевдонім, марно. Пригадується, як приятель, виїхавши майже у ті самі краї, про які мова у цій історії, збудував там хату і надіслав її фото. Така сама виявилася, як була у нього вдома. Тож хай би куди закинула нас доля, не кажучи вже про уяву, розв’язувати доводиться ті самі питання і вирішувати схожі проблеми. Тим паче коли, як у романі Інгурен Гутен «Ми помираємо лише раз», мова про щастя, кохання, Бога. Або про їхню відсутність і набуття протягом дії – чим, власне, й цікава ця історія.
За сюжетом, десь на півночі сучасної Європи загубився Постшварц, в якому не завжди і не у всіх все добре. Так, успішна архітекторка Єва щодня переживає наслідки трагічної автокатастрофи, весела Лілі бореться з манією, через яку вона нібито перетворюється на монстра та знищує свій шлюб, а старий доктор Альберт вагається з вибором: зберегти свою щасливу родину чи допомогти позашлюбній доньці, про існування якої він раптом дізнається. Зате саме тут знайшли Бога! Принаймні так розповідає на вечірці герой на ім’я Самуель. Мовляв, в їхньому містечку тихо доживає своє життя Бог, який вирішив перевірити, як це – бути людиною на створеній ним землі. Утім, судячи з того, як мучаться і страждають герої роману, коли, буває, все летить у прірву, і ти не можеш визначитись – хочеш зібрати себе наново чи вбити остаточно – умови в людей так само «безбожні». Причому цілком фігурально висловлюючись, адже більшість з них далекі від Бога, хоч один з героїв вірить одразу в усіх, сумлінно відвідуючи служби всіх церков.
«Бог не грає по-чесному», – називається один з розділів роману, і гіркота, яка вчувається у багатьох розмовах на цю тему, не минає до самісінького фіналу. Можливо, Його не там шукають? Хай там як, але про Бога і загалом релігію в романі чимало, хоча, даремно ми змішуємо ці два поняття: у героїв цієї історії вони не дружать між собою. «Якби церква або інші подібні інституції дійсно працювали – хіба ці проблеми не розв’язувалися б раз і назавжди‚ з тим‚ щоб майбутні покоління взагалі не опинялися в ситуаціях складного морального вибору? Хіба здатні вони надати людині певну модель‚ яка була б дійсно рятівною для неї та не конфліктувала б з її бажаннями? Вони завжди пропонують щось штучне й неефективне і завжди пізно».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Але «жанрова» мудрість в авторки роману така, що зазвичай «ситуацію» рятують другорядні персонажі. Як, наприклад, вищезгаданий політеїст Ісая, який визнає всі релігії й філософії, вважаючи, що в Бога стався когнітивний дисонанс – тому що немає тотожності між початковим задумом і втіленням. Або медсестра Марія – четверо чоловіків‚ п’ятеро дітей‚ низка коханців‚ Але саме на її прикладі нам дають зрозуміти, що ж важливіше за все у цьому «боголюбному» містечку і водночас «покинутому» Богом світі. Як каже згадана героїня, всі супутники життя були лише скороминущими явищами‚ статистами в її всеосяжній історії кохання. «Марія пронесла своє кохання через усе життя‚ як смолоскип. Почуття не з’являлося в неї до чоловіків‚ це була її неперебутня даність. Чоловіки приходили‚ ішли поряд із нею деякий час‚ грілися та зникали‚ а вона продовжувала свій шлях‚ не зупиняючись‚ не повертаючись‚ ні про що не шкодуючи. Її зраджували‚ вона стала вдовою‚ потрапила в полон під час військового конфлікту на півдні‚ і бойовики гвалтували її кілька діб разом з іншими жінками‚ – але ні біль‚ ні крики‚ ні сльози не загасили полум’я її любові».
Таким чином, на прикладі справжніх страждань у цьому філософському романі нам показують дійсну (діючу, дієву, чи пак, чинну) «релігію життя». Це, звичайно ж, любов, яка керує світом, а також героями роману. Хоч вони, в усі очі дивлячись вглиб себе, до самісінького фіналу цього не помічають.