Роман Лябига Любов і влада: роман у віршах. – Брустури: Дискурсус, 2025. – 600 с.
Історичний жанр у нашій літературі давно й надійно існує в парадигмі адаптованої класики, популярних видань і героїчних перевтілень, покликаних чи то піднести бойовий дух, а чи скласти ЗНО. Хіба що в останні часи побільшало спроб переосмислити як українську минувшину, так і її героїв, але вже не в контексті прикладної науки чи молодіжної моди, а в сенсі історичної правди. Що ж до постаті Роксолани, життю якої присвячений роман у віршах «Любов і влада» Романа Лябиги, то пам’ять про цю легендарну особу також має свою історію.
Пригадую, як у вісімдесятих роках минулого століття полювали за романом «Роксолана» Павла Загребельного, і як надійно він ставав по тому улюбленим читвом, займаючи найпочесніше місце на полицях приватних книгозбірень. І стаючи поруч із не менш унікальним зразком історико-літературної пам’ятки – роману у віршах «Маруся Чурай» Ліни Костенко, який побачив світ 1982 року в серії «Романи й повісті» у видавництві «Дніпро». Благенька брошурка, зачитана майже до дір, яка стала справжнім документом епохи й актом спротиву антиукраїнським репресіям. Які поламали життя всій родині автора цих рядків – і дядькові, політв’язню Ігорю Бондарю, і брату, художнику Валєру Бондарю, вигнаному КДБ з роботи за участь в антиукраїнських акціях і членство в УГС. «Вартуй! Вартуй! – з Кирилівської брами. / «Вартуй! Вартуй! – від Київських воріт. / Уже стоять вози під яворами. / Полтавський полк готовий у похід», – озивалася бойова пам’ять рядками Ліни Костенко, які наразі підхоплює Роман Лябига у своїй «Роксолані». Свого часу, разом із живописом Андрія Антонюка, графікою Івана Остафійчука й Володимира Лободи, це створювало неповторний стиль доби, справжнього козацького необароко в умовах пізнього брежнєвізму, хай хоч як одіозно чи наївно це озивається в народній пам’яті.
Пригадую, як у Будинку творчості в Ірпені мав розмову з авторкою «Марусі Чурай», яка, як стає бачити, перекинула місток у наше сьогодення, де ми читаємо історію про ще одну героїну нашого народу. Наприкінці, поспішаючи, як завжди невловна й летюча, пані Ліна подякувала за увагу до своєї творчості й зауважила, що ось же у вас у Харкові є Степан Сапеляк! І це знову нагадало про той шлях, який здолала українська думка з далекої Галичини до моєї рідної Слобожанщини, адже на той час, а саме – наприкінці 1980-х років – колишній політ в’язень, поет Степан Сапеляк, бувши родом з Прикарпаття, з’явився у нашому слобідському товаристві. Що це насправді означало, і що мала на увазі Ліна Костенко? Привнесення українського первня в пролетарську поетику «залізобетонного» міста? Відродження історичних алюзій і життя як християнської метафори в поезіях Сапеляка, які він творив, ходячи в Харкові стежками Сковороди? Хай там як, але вірність українській ідеї, яку поет приніс із заходу України на Слобожанщину, з одного боку, нагадує про те, що на його батьківщині вона зазнала менше утисків, оскільки радянська влада запанувала там пізніше. З іншого боку, на теренах Прикарпаття завжди існувала потужна школа українського письменства. І недаремно у дев’яностих роках минулого століття саме там утворився «станіславський феномен», який до сьогоднішнього дня дивує історичними творами Володимира Єшкілєва про наше славне гетьманство й Степана Процюка про українських літературних класиків.
Вже пізніше, із здобуттям України незалежності припинилася пагубна практика комсомольських письменницьких десантів до столичного центру – саме як представників згаданих «незайманих» регіонів, які після того, як зник радянський доцентровий рух (до Києва і Москви) загомоніли у свій місцевий, неповторний, оригінальний голос.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
І ось тепер – роман у віршах «Любов і влада» Романа Лябиги як продовження традиції історизму в українській літературі, як відповідь на численні запити доби. Автор – так само як вищезгадані літератори – родом із Прикарпаття, який гідно пройшов свій власний шлях становлення. «Чому саме Роксолана? – розповідає він. – Я сам з Івано-Франківська, а мої батьки із села Воскресинці, неподалік Рогатина. Я був сотні разів у Рогатині. І, мабуть, я досить добре відчуваю та уявляю її. Саме тому в мене Роксолана найбільш українська й багато деталей такі, яких немає в інших». Звісно, це пояснює задум роману, але водночас дає відповідь на численні запити нашого часу. І найперший – чи актуальна сьогодні постать Роксолани, священикової дочки Насті Лісовської з Рогатина, яку забрали в турецький ясир, і яка пройшла шлях від полонянки до законної дружини султана Османської імперії? «Ніхто й подумати не міг, / Що ту святу неділю / Аллах освятить, а не Біг, / Кров’ю заллє Опілля», – саме так починається оповідь Романа Лябиги…
Варто зауважити, що згодом інтерес до постаті Роксолани, пройшовши у 1990-х роках етап профанації та фальсифікації образу героїні у низці публікацій відомого містифікатора Юрія Винничука, вийшов на зовсім інший рівень популярності. Тобто, говорячи мовою роману, Роксолана не залишилася заручницею ані патріотичних маніпуляцій, ані літературних містифікацій, явивши у творі Романа Лябиги образ справжньої української жінки, незламної Берегині, яка опанувала не лише власну долю, але й життя цілого султанату. «Життя, криваве й невгамовне. / Та я змістовне прожила, / Була щаслива, і достойно / Я помираю. Не раба!»
Роксолана у нашому сьогоденні – це героїня турецького історико-драматичного серіалу й персонаж його переінакшених сценок у тік-тоці. Останнє – типово міщанське видиво про родинні чвари, скупого чоловіка й хитромудру жінку. Образ, який нібито має «українізувати», «одомашнити» Роксолану, насправді не відповідає дійсності, і про це краще читати у творі Романа Лябиги. Роксолана тут зовсім не така як у турецькому фільмі (змусульманена), вона довго ховає свій срібний хрестик у стінах палацу, аж поки той не згорів, і хрестик втратився назавжди. Так само вона вишиває українським орнаментом спочатку хустинку а тоді й сорочки Султану, вкраплюючи арабське письмо й цитати з Корану. Чи багато про це у тік-тоці? А про те, що, як нагадує автор роману, вона оточила себе українцями: Іван Кердей з Поморян (Львівська область) та Яким Страж з Збаража (тепер Тернопільська область)? А як у відповідному розділі роману до Стамбулу приїжджає гетьман України Байда Вишневецький, де проводить пів року й навіть залишає по собі потомство? А про тісне спілкування з Папою Римським (Левом Х), Боною Сфорцою, Ізабеллою Ягеллонкою? А ще є в романі й Коперник, й кривава Мері… І навіть те, як одного разу, наслухавшись розповідей Роксолани про Рогатин, султан хоче туди потрапити і навіть переходить Прут… А чи багато знаємо ми про те, як у древній Галич (а це за 40 км від Рогатина) приїжджав Митрополит Київський, Галицький і всієї Русі Йосиф ІІ Солтан і благословив малу Настю Лісовську? А наприкінці життя її, дочку православного священника, яка малою сиділа на колінах у православного митрополита, поховав провідний лідер ісламу…
Хай там як, але «Роксолана» Романа Лябиги – це жива симфонія історичного факту, в якій поєдналися жіноча психологія, історичні відомості й ліричний акомпанемент. Як згадувала Настя коханого Левка, як її продавали на ринку, як «Той срібний хрестик заховала, / В гаремі щоби не знайшли. / Щодня молитву промовляла, / Щоб Бог поміг їй далі йти». Здається, авторові вдалося проникнути і в історичну таємницю, і в дівочу душу, бо багато чого про Роксолану, виходить, ми не знали. Та й чи багато дізнаєшся з літопису якого-небудь 1520 року, де Стамбул, невільничий ринок, плач рабинь… По-перше, де ті літописи, переінакшені масонами в «Історію України-Русі», по-друге, таких подробиць там не знайдемо. Натомість у народних епосах на зразок «Роксолани» – (а саме до цього жанру буде вільно зарахувати роман у віршах Романа Лябиги) – можемо реконструювати події тієї доби, особливо коли, як у такому випадку, дослідницький хист поєднується з поетичною прозорливістю автора.
Назва роману дуже символічна, і в контексті нашої розмови про історичні джерела й сучасний мотив вона має означати той шлях, який проходить людина у своєму прагненні стати собою. Її покликання не скасовує харизми, але генетика, належність роду й родині, а також вірність християнській ідеї, втіленій в українстві, за всі часи – від Роксоланиної доби до сьогоднішньої трагічної епохи – виховує героїв і героїнь, які живуть вічно в нашій літературі.