Роман Лябига. Театр абсурду. – Брустури: Дискурсус, 2026
…Як на мене, будь-яка збірка поезій зазвичай не потребує коментарів, натомість передмова до такого нестандартного явища, як творчість Романа Лябиги, наразі втіленого у «Театрі абсурду», буде корисна з однієї простої причини. Вона — як путівник цим поліфонічним текстом, що не замінює прикінцевий «Зміст», а підказує як, уникнувши його побіжного перегляду, зануритися у подорож без правил і звичних читацьких норм. Не бездумно перегортати сторінки, а замислюватися над тим, чому я цього не помітив, читаючи той чи інший класичний твір, про який мова у «Театрі абсурду». А якщо раптом взагалі не читав, то, може, й прочитати. До речі, в самого автора в одній з інтерпретацій класичного сюжету є роз’яснення ролі передмовця як своєрідного тренера. «Тренер — нагадує він, — професійна фігура, яка дає конкретні технічні настанови («заходь справа», «бий у корпус»), мислить категоріями тактики й результату, з’являється як голос спортивної дисципліни та правил. Символізує раціональну систему, що пропонує алгоритм успіху в ситуації, де поразка залишається ймовірною й неконтрольованою».
У нашому контексті варто розтлумачити, у чому полягає згаданий «успіх» і «поразка» при зануренні у світ образів Романа Лябиги. Наразі, здавалося б, усе просто: «успіх» — це те, що автору вдалося інтерпретувати досвід модерної літератури ХХ століття (від Камю до Кобо Абе), втіливши його у поетичну симфонію і театральний перформанс. «Поразка» — ситуація читача, який не прочитає цю книжку, позбавивши себе насолоди зануритися в океан асоціацій. Яких саме, спитаєте? І хоч тренер, нагадаю, не надає технічних настанов, і спойлерство не вітається, але у даному випадку феномен Лябиги — відкрита зона. Будь-хто має доступ і до боксерських рукавиць, і до набору нот, і до коробки з фарбами, але досягти успіху на рингу, на концерті чи на виставці здатен далеко не кожен. І це ще одна з причин прочитати книжку Романа Лябиги, щоб дізнатися про власну можливість опанувати «складні» речі. Які насправді колись стояли у книжковій шафі або лежали на лавці в садку і були звичною лектурою для європейських інтелектуалів. Ні, не були? Бо де ті інтелектуали, спитаєте? «Тільки не кажіть, що Іздрик — це популярне чтиво», — закидала мені одна «професійна» читачка. Я не скажу, але наразі поясню, чому так можна (буде колись) сказати. І необов’язково голосом людини-коробки як символу абстрагованості від суспільства, наче в однойменному романі Кобо Абе.
З іншого боку, яким тоном можна говорити про сучасну літературу, камерним представником якої є автор «Театру абсурду»? Може, таким самим, нестандартним, «індивідуально-оральним» способом? Бо, наприклад, український перекладач «Уота» Беккета — твору, який так само інтерпретується у збірці Лябиги — ловив ротом рибу в річці, тому назва у неї — у книжки, а не в річки — вийшла з таким самим «гастрономічним», прекрасно-оральним ефектом. «Уот» — майже як асоціював назву МУЕАЛ (Малої української енциклопедії актуальної літератури) інший вічноголодний бубабіст, якому вона нагадувала промовляння з напханим гарячою картоплею ротом. Згадали, ху? Ні, не Йозеф Рот. Втім, якби в угоду нинішньої «українізації» назва згаданої книжки була, відповідно, «Вот» (наче Волт Вітмен, як нині прийнято, а не Уолт Уїтмен), то це був би явний русизм. Мовляв, вот вам! Або, як у того футуриста — нате! Тут би присісти подумати. Але у першому ж рядку «Уота» нам повідомляють, що улюблена лавка героя вже зайнята. Тому читаймо навстоячки, тамуючи «гастрономічний» ефект. Натомість, стоячи, книжку Романа Лябиги не прочитаєш, вона потребує багатьох читацьких «підпірок», чи пак знань про європейську літературу. Де їх взяти, або, якщо точніше, куди вони поділися, якщо їх треба десь брати? І не з полиці в родинній бібліотеці, як у вашого любого тренера, тобто, вибачте, передмовця, а на філологічному факультеті місцевого універу.
Щоб відповісти на це питання, варто згадати, що є таке поняття, як «когнітивний резонанс». Це коли ви нарешті досягаєте того рівня, який ваша природа (натура і родина) мала до т.зв. соціалізації, і коли ваші приватні звички на зразок чи то пізнього вставання, а чи затишного читання, раптом виявляються ознакою певного суспільного (не скажемо ж, маєстатичного) прошарку людей. І співпадають, чи пак збігаються, з «колишніми» — традиціями і ритуалами. Дворян, наприклад, нема, бо винищили, а «дворянський» триб життя — через ритуали, які нарешті вам дозволив той самий маєстат (від пізнього вставання до власної кухарки) — виявляється, залишився. Точніше, відродився, як у нашому випадку, сподіваюсь, відродиться приязнь до «складних» текстів. А насправді — нестандартних, з внутрішньою драматургією, філософією і яскравою образністю, яка прихована за «складними» назвами і авторами.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Але цей «збіг» — сумний, бо відбувається через перервану традицію, черговий «авангард, зупинений на скаку» і «театр абсурду» як суцільну «контрреволюцію». Щоб його не сталося, і ми не «співпали» з нашим минулим, у радянському суспільстві було витрачено 70 років на «перековку кадрів», і все перекинулося догори дриґом — поезія стала не камерною, а агітаційною, проза — «робітничою» або «селянською», критика — лише «класовою». І кому було сказати, коли побачу хмару на небі, або поліцмейстера у візерунчастих шальварах уві сні? Натомість у випадку з «Театром абсурду» Романа Лябиги «збіг» був не трагічний, а містичний. Сталося так, що буквально перед тим у автора сих рядків вийшла книга прози «Мій друг Раймон». «Ви спитаєте, ну який ще друг? — нетямиться її герой. — Раймон Радіґе? Раймон Кено? Чи той, із «Ramones»? А в автора «Театру абсурду» є вірш, присвячений персонажу з цим іменем, взятим з роману «Чума» Альбера Камю. «Раймон Рамбер, — нагадує він, — молодий журналіст, що опинився в місті випадково і прагне будь-якими способами вирватися із зачумленого міста, аби повернутися до своєї коханої, проте згодом його індивідуалізм поступається почуттю солідарності й морального обов’язку і він свідомо залишається в місті, щоб брати участь у загальній боротьбі проти чуми. Він символ егоїзму, що переростає в солідарність, коли особисте поступається обов’язку».
Чи не відбувається тут потрапляння у вищезгаданий «когнітивний резонанс»? «Опинився», «вирватися», «повернутися», а потім «залишається» і «переростає». Причому і герой роману Камю, і обидва автори у цьому тексті — збірки «Театр абсурду» і передмови до неї.
Надто складно, скажете? Але поезія — річ непроста, тим паче, така, як у цій поліфонічний, згадаймо, збірці. Крім того, що таке «складне» і «просте»? Чи не залежить воно від нашого бажання так його назвати, обумовлене, знов-таки, «генетичними» причинами. Вихованням, родинною культурою, згаданими (теж відсутніми) ритуалами і правилами… Пригадуєте суперечку про те, чи варто читати Джойса, яка спалахнула в наших соціальних мережах? Що вже казати про Камю, Беккета чи Йонеску, які присутні у збірці Романа Лябиги не як «складні» топоніми на літературній мапі, а як міста, в яких автор, що об їздив насправді пів світу, свого часу жив, працював, творив… Він розповідає про це життя як про досвід прочитання, і його вибір текстів і авторів не «туристичний», а життєво виправданий — з такими книжками справді можна і треба жити і виживати, не боячись і не уникаючи будь-яких «складнощів» і «труднощів», чи пак читання. Згадаймо, як той самий Беккет, пишучи свого «Уота», геніально перекладеного українською Володимиром Дібровою, рятувався у такий спосіб від божевілля довколишнього світу. Але не переливав його у свій власний текст, а структурував, щоби розтлумачити, виправдати і передати в дар ось таким «божевільним», які сьогодні читають і його, і Джойса, і Камю, і тепер ось Романа Лябигу. І які знають, що це єдиний порятунок від ентропії, яка не дає нам «співпасти» з нашим добрим читацьким минулим.