…Сталося так, що автор цього роману, пропрацювавши свого часу офіціантом і барменом у ресторанах і барах Львова, видав свою книгу, і з початком війни подався служити в ЗСУ. Війна, як знати, змінює людей, і хтозна, чи оприлюднив би він цей текст про львівську богему нашого часу, тобто про цю саму «гільдію наливайок», про чиї пригоди мова, наразі невідомо. У будь-якому разі, роман – не для рафіновано-цнотливого читача, який існує поза простором і часом, а для тих, хто сприймає сьогодення без показової заангажованості. У когось вчора були гульки, а сьогодні – війна. Так само у «Критиці п’яного розуму» Богдана Бедрія непередбачуваність сюжету відразу захоплює, залучаючи до життя типових представників львівського соціуму, де ірреальне подається на тлі буденності.
Поза тим у романі викладається ціла гультяйська топографія львівського топосу, яка не оновлювалася либонь від часів ранньої прози Юрка Винничука з його «Дівами ночі». «Список нічних закладів, у яких можна було продовжити вечір, був не дуже великий. Не тому, що у Львові їх бракувало, проте не всі відповідали запитам Петра та Антона. Вони були не дуже перебірливими, просто з часом сформували певний смак і вподобання. Також вибір генделика завжди залежав від стану алкогольного сп’яніння та бюджету. Друзі зазвичай надавали перевагу закладам, які відкрив хтось зі знайомих, чим підтримували місцевий малий бізнес і могли розраховувати на бонуси від власника на кшталт принести свій алкоголь, або розрахуватися через декілька днів». До речі, чимось подібним займався на світанку своєї барменської кар’єри письменник Тарас Прохасько, наливаючи друзям за такою самою схемою. Але це Львів, тож сучукрліт тут затьмарюється потужними випарами алкогольно-літературної традиції часів Австро-Угорщини, де Гашек попідруки з Маковеєм тримають градус традиції. «- Ну то гайда до Ореста в бар, там до третьої відчинено, – майже як Швейк озивається один з героїв «Критики…», і нічні пригоди львівських друзів тривають.
Словом, як то кажуть, «до Шугів я не піду, я там винен», тож у романі так само маємо і на диво точні як для такої хиткої пригоди маршрути, і відповідну гультяйську філософію, і навіть барний етикет, який, виявляється, існує у тутешній «гільдії наливайок». Так-так, саме етикет – правила поводження у місцях розпиття алкогольних напоїв як би написали у міліцейському протоколі за давніх неблагословенних радянських часів, за яких алкомарафон наших друзів тривав би до першого постового. «Його завжди розважали й захоплювали брутальні манери Антона, – дізнаємося ми про одного з гультяїв. – Сам Петро був надто вихованим для подібного. Звичайно, значна кількість спиртного дозволяла притупити гарне виховання, проте до рівня майстра спілкування в барі він не дотягував».
Тож насправді мова про вищезгадану «гільдію наливайок», а також продовження львівської богемної традиції, яка у романі «Критика п’яного розуму» втілена у новітнє покоління чи то мажорів, а чи зумерів, але аж ніяк вже не славних батярів міста Лева. Традиція омолоджена, видозмінена, але жива і жвава.
У такий спосіб, у пошуках чи то втраченого бару, а чи щастя просуваються химерним сюжетом герої цього львівського роману. І річ навіть не в тому, що свиня болото знайде, і кожен з них отримає свою калюжу задоволення, а в тому, що саме так загартовується чоловічий характер, і лише так можна «стати мужчиною» в очах друзів, навіть за рахунок власного щастя. Адже іноді «справжні друзі», як підказує автор, це ті, хто трупом ляжуть на шляху до твого успіху, аби ти далі плив разом з ними у цьому вічному львівському Морі борщів з роману сучасного класика. Чи такі вони один для одного – Петро і Микита, Ярослав і Антон – вирішувати, звісно, читачеві, адже сам автор, попри гучну назву роману, нікого не критикує.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
І хоча ця проза не дуже традиційна суто «по-українськи», бо це насамперед міське чтиво із західними, а не місцевими жанровими традиціями, в яких повно плачів і немає конкретної дії, але коли жінка кидає і на роботі гаплик, то проблеми розв’язуються, м’яко кажучи, «по-нашому». «- Годі вже цієї драми, — Микита відгородився жестом рука-лице, але зареготав, — мені тебе тут не вистачатиме. Якщо треба буде щось, телефонуй. Що робитимеш тепер, коли ти скинув кайдани? – Піду набухаюся». Знайомо? Якщо ні, то варто прочитати роман до кінця – хоча б для того, щоб дізнатися, що зазвичай буває далі.
Богдан Бедрiй. Критика п’яного розуму. – Гайсин: ТУТ, 2023