Таїсія Наконечна. Побачити Париж. – Парасоля, 2022
…Насправді у збірці оповідань «Побачити Париж» Таїсії Наконечної мова не лише про французьку столицю. Це хіба що символ вічної мрії, який реалізувався трохи в іншому форматі. Наразі емігрантському, і тому ці оповідання, як зауважує авторка, – це спроба познайомити українців з «материкової України» з особливостями життя на «островах». І нехай дія більшості історій відбувається до 24 лютого, але схожі сюжети мали і мають місце вже нині, хіба що, як вільно побачити, «кілька мільйонів тимчасово переміщених українців можуть спостерігати все своїми очима, а, часом, і переживати на власній шкірі».
Загалом у донедавна однотипному екзотичному жанрі української «мандрівної» прози нині існує чимало різновидів – від легкого «туристичного» чтива і важкої «колоніальної» прози до «заробітчанських» ламентацій на гірку патріотично-еміграційну тематику. Натомість в авторки цієї збірки – майже репортажна белетристика з цікавими «історично-культурними» рефлексіями і безперечною художньою сюжетністю і ліричними відступами. Словом, усе як в житті. Причому вже не завжди «заробітчанському». «Ще зі школи пані Міля мала мрію — побачити Париж, – дізнаємося ми подробиці однієї з історій. – Він завжди манив яскравими фото зі сторінок підручників, журналів чи екранів телевізорів. Перебираючись до Бельгії, вона десь у глибині душі раділа, що житиме тепер як ніколи близько від Парижа і, може, таки колись знайде час туди з’їздити». Або ще одна «мотивація» однієї з героїнь цієї «сповідальної» збірки. «Я потрапила до Львова. Трохи оговтавшись, волонтерила в шелтері для таких самих внутрішньо переміщених осіб, як і я. Хоча я ж більше не внутрішньо переміщена особа. Просто переміщена… За два місяці волонтерства я вигоріла, як окопна свічка, і ледь могла допомогти сама собі, тож вирішила поїхати кудись, де я ніколи ще не була і де є море й де немає сирен — я вже не можу їх витримувати. У Бельгії я ще ніколи не була. Власне, ось коротко моя мотивація. Ось чому я хочу, щоб сім’я, яка мене прийме, жила на узбережжі. Я так довго мріяла, щоб у моєму місті було море. Хай воно буде».
Таким чином, на відміну від, знов-таки, нещодавньої «заробітчанської» прози, героїні цієї збірки вже обережно починають розуміти, що можна просто жити, нічого нікому не боргуючи. Заробивши собі це право ще в Україні. Але надто глибоко у власну «свідомість» вони не занурюються, бо авторка все ж таки змальовує «живе» життя шукачів кращої долі художніми засобами, а не пише чергову агітку пропагандистськими кліше. І старі «батьківські» норми у неї руйнуються дуже швидко, навіть без «художніх» сліз і вболівань за «покинуту Батьківщину».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Що ж до «практичної» користі від прози такого зразка, про яку так само варто згадати, то нехай у цих оповіданнях не так вже й багато про ціни й звички, меню ресторанів і асортимент крамничок закордоном, як було, скажімо, у «базарній» прозі дев’яностих і нульових, зате чимало уваги приділено «духовній» компаративістиці. Себто порівнянню не цін, а почуттів, що виникають у чужих екзотичних краях. Тож перед нами строката панорама емігрантської дійсності (Франція, Бельгія, Італія), представлена в історіях героїнь збірки. Єва в «Чао, донечко!», Неля і Маша в «Божій справедливості», Ліна з «Чому?», або шатл Чернівці-Брюссель», Валентина з «Клітки», Тетяна з «Рідної країни», Оля з «Доґі», Алла з «Баварських сосисок», Оленка зі «Свого», пані Міля з «Побачити Париж».
Занурюючись в історії героїнь, дізнаючись про їхні «мотивації» з мріями і «метою поїздки», вже не знаєш, чи й радіти, що всі дороги, звичайно, ведуть до умовного «закордонного» Риму, але зчаста все одно приводять до рідної домівки, з її близьким колом (кодлом?) друзів і приятелів. Як, власне, й трапляється з деякими героїнями усіх цих «мандрівних» творів.