«Час коров’ячого пилу, або танець шпаків» Ольги Марчевської – роман, який свідомо будується на стику кількох жанрових площин: воєнної прози, підліткового роману, казки, фентезі та карпатської міфології. Уже сама авторка визначає його як «казку в казці, світ у світі», а сюжет справді розгортається одночасно у людській реальності та в іншому, невидимому вимірі, де діють Вічні, Сутінки, стихії та їхні носії.
Втім, саме болюча дійсність є відправною точкою роману – цілком конкретна й трагічна. І навіть сюжетна локація – сучасний Івано-Франківськ, куди приїздять діти, герої роману, переселенці. Війна входить у їхнє життя не як абстрактний історичний фон, а через загибель близьких, окупацію, евакуацію, втрату дому, розлуку з батьками. «Війна пройшлася величезним потворним шрамом через країну – серця, стосунки, родини, – нагадує авторка. – Ця потворність не завжди кидалась у вічі, хіба що торкалася колись красивих облич. Гірше було з душами та серцями. Випалена пустеля, не здатна сприймати життя. Таке життя». Те саме в героїв роману. Тарас переживає загибель матері та власне поранення, Наталка – смерть бабусі й втрату собаки, Леся зустрічає повномасштабну війну у день свого п’ятнадцятиріччя. Відтак головні герої від початку поставлені в ситуацію передчасного дорослішання, що сама книжка називає однією з основних обставин їхнього становлення.
Але з часом пережите ними поступово відкриває інший вимір буття. Тарас виявляє в собі незвичайну силу, проходить ініціацію вогнем, навчається керувати нею; Леся та Наталка також входять у світ стихій. Важливу роль у цьому процесі відіграє Мольфар – Хранитель пам’яті, який проводить героїв через випробування, обряди, зустрічі зі Сутінками та поступове пізнання власної сили. Сама структура роману – першої книги серії «Син Сили» –показує це як послідовний шлях ініціацій: від перших уроків вогню та «Часу коров’ячого пилу» через випробування, обряди єднання й віддзеркалення до головної битви та єдності стихій.
Що ж це за «коров’ячий пил», спитаєте ви, який, можливо, перегукується з класичним «зоряним пилом», так само, як численні міфологічні істоти в романі Марчевської – з деймонами, чи пак душами дітей у вигляді різноманітних тваринок в іншому відомому творі? Образ «коров’ячого пилу» тут стає своєрідним ключем до всієї конструкції роману. Мольфар пояснює Тарасові, що це особливий момент сутінків, коли межі між світами стають тоншими й можна побачити те, чого не видно вдень чи вночі: «Це особливий час, Тарасе. Час Коров’ячого пилу. Так у давніх індуїстських ученнях називали мить, коли день і ніч торкаються одне одного, наче два світи стискають один одному руку. Це час, коли корови йдуть додому з пасовищ. Вони йдуть, здіймаючи ратицями пил. Він змінює картину світу, і світ стає іншим». І це не просто красивий фольклорно-екзотичний образ. У ньому фактично сформульовано принцип самої книжки: реальність і фантастика не розділені непроникною стіною, вони переходять одна в одну.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Загалом реальність у цьому романі мішається і з вигадкою, і з пам’яттю поколінь, і навіть з нещодавньою аналітикою. Це коли мешканець тих самих місць, про які мова у цій історії, згадує у себе у Фейсбуці, що у світі залишилася лише пара-трійка тибетських мудреців, які відмолюють світ від сил Зла. Наразі ж виявляється, що дехто з таких чаклунів – чи пак, мольфарів – живе у наших краях, і герої роману – саме з таких. І не лише вони, але й більш Вищі, які віддавна замешкали в літературі цього краю. Так, якщо згадаємо, у Тараса Прохаська в однойменному романі були НепрОсті. У Марчевської – Вічні. Тобто віддалений типологічний перегук є, і доволі виразний, але це не тотожні конструкції і не пряма модель. Найцікавіше спільне – саме ідея надлюдських істот, які знають або бачать більше за людей і перебувають в іншому вимірі часу та реальності. У авторки «Часу коров’ячого пилу, або танцю шпаків» Вічні за самим визначенням стоять поза людським часом і простором: вони «народилися з Безчасся», «не знають ані часу, ні простору, ні виміру», існують між світами й фактично мають космічну природу. У Прохаська непрОсті теж є істотами, що перевищують звичайну людську реальність: їх трактують як «земляних богів», пов’язаних із Карпатами, які впливають на людські долі через історії та сюжети. Тому спільне тут передусім функціональне: і Вічні, і НепрОсті є своєрідним надлюдським рівнем буття, з якого людська історія виглядає інакше. Вони не просто персонажі, а істоти, що стоять над або поза звичайною людською реальністю. Але різниця все-таки суттєва: у Прохаська НепрОсті прив’язані до конкретного карпатського простору й до людських історій, тоді як Вічні Марчевської відразу винесені на космічний, метафізичний рівень – між галактиками, просторами й світами. В епілозі вони буквально перебувають «між зорями», де «життя не знає смерті». Тож перехід від карпатського міфу до космічної міфології взагалі є однією з характерних рис роману «Час коров’ячого пилу, або танець шпаків» Ольги Марчевської.
Водночас найцікавіші персонажі роману інколи виникають саме там, де висока метафізика раптом стикається з побутовим абсурдом. Насамперед це стосується кота з мандариновими очима. Він носить краватку метеликом, з’являється й зникає невідомо звідки, стежить за рівновагою сил, розмовляє з Мольфаром, Повітрулею та героями, а в критичний момент здатен перетворитися на величезного хижака. Але водночас він може спокійно чистити мандаринку під час великої битви або говорити про валер’янку: «Кіт із мандариновими очима сидів під старим розлогим ясенем. Неквапно почистив мандаринку і з’їв її — дольку за долькою, ніби навколо не відбувалось нічого особливого». Саме цей персонаж, мабуть, найкраще демонструє своєрідність авторської фантазії. У ньому відчувається не стільки український фольклорний персонаж, скільки літературний кіт-трикстер, причому з виразним булгаковським відлунням Бегемота. Як і Бегемот, він здатний одним жестом зняти пафос із метафізичної сцени, перевести її в побутову площину, пожартувати саме тоді, коли ситуація стає максимально серйозною. Але він не є просто комічним персонажем: за його іронією стоїть знання про світ і його рівновагу.
Поруч із ним існує ціла галерея фантастичних істот: Повітруля, болотяники, Єдиноріг, Змій, Циклоп, стихійні істоти. Болотяники, наприклад, постають як істоти страху, що відчувають його в людях, тоді як стихії набувають майже тілесного вигляду. У фінальній битві Вода постає як велика прозора тінь-риба, Земля – як прадавня жінка з руками-корінням, Повітря – як блакитний змій. Через це роман поступово перетворюється на історію не просто боротьби добра зі злом, а пізнання власної стихії та здатності різних сил існувати разом. Недарма ближче до фіналу з’являються назви «Злиття стихій», «Коли народжується нова сила», «Єднання», «Єдність стихій». Власне, остаточний сенс перемоги героїв полягає не лише в тому, що вони долають чергове чудовисько, а в тому, що окремі сили перестають бути ізольованими.
Тобто книжка Марчевської не приховує своєї казкової природи. Події у ній будуються за законами ініціаційної казки: герой отримує знак, зустрічає наставника, проходить випробування, зустрічається зі своїм віддзеркаленням, стикається зі спокусою, отримує силу й нарешті вступає у вирішальну битву. І саме в цьому особливість роману: авторка пише фентезі після реальності війни, а не замість неї. Фантастичний світ не скасовує того, що пережили Тарас, Леся та Наталка. Навпаки, їхні надприродні здібності виростають із досвіду втрати, страху й передчасного дорослішання. Тому магія в романі має не декоративну, а компенсаторну функцію: вона дає героям можливість перетворити досвід безсилля на досвід дії.
І звісно, при цьому змішуються (і зміщуються) масштаби. Поруч із війною, окупацією та загибеллю близьких з’являються мольфарські обряди, портали, Рожеве Джерело, стихійні сили, космічні Вічні, кіт із мандариновими очима і навіть цілком побутовий гумор. Через це роман може нагадувати своєрідний міфологічний колаж, у якому сучасна Україна, карпатський фольклор, підліткова казка, космогонія та масова жанрова фантастика не скасовують одне одного, а співіснують. Наче стихії, які у фіналі ступають у бій як єдине ціле: «Усі стихії – вода, вогонь, земля і повітря, злилися в єдине ціле. Наталка одним рухом руки піднімала скелі, що розчавлювали нечисть. Леся розливала стрімкі гірські ріки, що змивали чорне військо. Тарас вогнем, що випромінював меч та його серце, нещадно знищував ворогів». А поруч із цим грандіозним видовищем знову з’являється кіт, який повертає сцену до своєї іронічної перспективи. Він сидить осторонь, спостерігає за боєм і ліниво вилизує лапу. У цьому, власне, і є одна з найхарактерніших рис роману: апокаліпсис і мандаринка можуть перебувати на одній сторінці.
Таким чином, «Час коров’ячого пилу, або танець шпаків» – це роман про перетворення воєнного досвіду на міф, причому міф не замкнений у минулому. Його Карпати населені мольфарами, стихіями та фантастичними істотами, але водночас відкриті у космос; його діти живуть у сучасній Україні, але виявляються учасниками значно давнішого протистояння; а звичайний кіт із мандариновими очима може виявитися не менш важливою фігурою цього світу, ніж його Вічні.