Олена Чернінька. Спекотне літо Нормандії, холодна зима України. – Л.: Видавництво Старого Лева, 2024
Читаючи новий роман львівської авторки, несамохіть порівнюєш сцени минулого й сучасного, рясно, яскраво і професійно змальовані в «Спекотному літі Нормандії, холодній зимі України» Олени Чернінької. Звісно, це сцени з мистецького та довколамистецького життя, хоча й суто побутова «компліментарність» також присутня. Так, одна з героїнь, Нуся, мріє про сцену, але перебуває в лікарняній палаті, де єдина розрада для неї – вірші, які дівчина потайки записує у блокноті. Авторка майстерно передає внутрішній стан своєї героїні, яка в силу драматичних обставин опинилася в лікарні, і навіть дбайливо укладена на сторінках лірика героїні присутня, почитайте! Але здебільшого, ясна річ, проза. «Сльози на обличчі Нусі поволі висихали. Ніколи їх тепер не обтирала. Вони стали її найближчими подругами. Іноді навіть розмовляла з ними. Тому й не витирала… аби ті не образились. Та сьогодні вони мовчали, і Нуся не насмілювалась їх потривожити». І не скажеш же наразі тій сльозині, як у дитячій казці: «Назад, дурна!», бо вже заходить в палату людина в білому, робить ін’єкцію, і сльози висихають. Та й не лише сльози – зникають спогади, плутаються думки, але мрія співати на сцені в Ля Скала залишається непорушною…
Ля Скала – лікарня, вірші – ін’єкції, а далі, в іншої героїні – батько – коханий, сцена – бізнес… Іноді здається, що цей «підсвідомий» порівняльний момент, коли ніщо не оцінюється, а залишається на читацький розсуд, завжди присутній в прозі такого жанру, а також у самій творчості авторів «львівської» школи. Надто свіжа, близька і тепла «родинна» пам’ять про минулі дні світової слави тієї ж Соломії Крушельницької, так само присутньої в романі (розділи «Соля»), коли «публіка ревла й шаленіла оплесками, щойно закінчилась фінальна арія» (а ще – не згадуваної, але такої, що проситься у цьому контексті до згадки Ольги Кобилянської з її сумною долею за радянської влади і тихої смерті за німців (точніше, румунів) у Чернівцях). Бо концертний флер, любовна романтика і повага до старших в минулому у тієї ж Крушельницької, яка присвячувала свої виступи батькові, розбивається в романі Олени Чернінької об теперішні стосунки другої героїні – юної співачки Лілі з унікальним голосом, яка перемагає на численних конкурсах, та її батька – тирана, який використовує талант дівчини для бізнесу.
«Відомий австрійський диригент назвав її майбутньою новою Соломією Крушельницькою, – дізнаємося ми подробиці з дитинства Лілі. – Преса підхопила це порівняння, й у світі почали говорити про реінкарнацію оперної знаменитості. Згодом тато порадив суттєво трансформувати класичне виконання, поєднуючи його із музичним рок-супроводом. Саме тато завжди вигадував для Лілі креативні поступи, часто незвичні для публіки, але завжди епатажні. Став для доньки не тільки директором й продюсером, а й іміджмейкером та стилістом водночас. Його невгамовна душа перебувала в постійних пошуках нових форм та проявів непередбачуваного ексцентризму. Кардинально вибілене довге волосся доньки він самостійно перед найвідповідальнішими виступами вкладав у різноманітні футуристичні конструкції. Щоразу це був неочікуваний для фанатів витвір мистецтва: корабель з вітрилами, абатство Мон-Сен-Мішель, ракета Фалькон, альпійські гори, містичний ліс, галявина у квітах…»
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Хай там як, але – на користь генетиці «минулого» та дівочій шляхетності – також зауважуємо благородні риси характеру самої вісімнадцятирічної Лілі, коли на березі океану вона зустрічає чи не удвічі старшого за себе актора Амадея. І знову авторка описує все так, як воно буває у житті. «Ліля розглядала чоловіка з неприхованим захопленням. Лице його здалося знайомим. Якесь дежавю. Де вона бачила цього чоловіка? За мить вони зустрілись поглядами. - Bonjour, – привітався чоловік і широко всміхнувся. - Bonjour, – сказала у відповідь одне з небагатьох слів, які знала французькою. - Ви не француженка? – чоловік перейшов на англійську. - Ні. Я українка. - То ми з вами сусіди. Я з Польщі, – його відкрита усмішка та по-дитячому щирий погляд майже гіпнотизували. – Мене звуть Амадей. І в цю мить Ліля згадала, звідкіля знає цього чоловіка. Це відомий польський актор, кілька головних ролей зіграв і в Голлівуді. Йому було тридцять шість або тридцять сім років. Зі світської хроніки відомо, що нежонатий і є в списках бажаних наречених у цілому світі».
Але оскільки батько Лілі проти шлюбу, дівчина залишається в його руках слухняною маріонеткою. То невже лише чоловіки змінилися з часом, а жінки, знов-таки, залишаються у тому ж романтичному минулому, і тільки пам’ять про славу їхніх попередниць дає їм сили виживати у нашу «неритмічну» добу? Адже лише вони, виявляється, володіють силою, яка зрушує зірки й світила, незалежно від погодних умов їхнього життя – чи то літа в Нормандії, а чи зими в Україні. «Це роман про кохання-кохання, таке, що аж до смерті, – підтверджує авторка. – Я маю на увазі ті почуття, що викликають готовність віддати за людину життя».
Мовлячи ж про чоловіків та їхню участь у вихованні, то нехай навіть батько купує для Лілі улюблене дзеркало Соломії Крушельницької (а її обранець виявляється «копією» тата), але саме вона – юна богиня з унікальним голосом, що часом скидається на Ліліт, першу кохану Адама – малюючи на туманній амальгамі три квітки лілії на одному стеблі. І нагадуючи, таким чином, про ключ, який розкриє не тільки загадки її непростої особистої історії, але й таємницю, що пов’язує всіх трьох героїнь цієї оповіді.
Так само у самій назві роману Олени Чернінької «Спекотне літо Нормандії, холодна зима України», здається, закладена підсвідома семантика вічного «порівняння» і нагадування про розірвані генетичні зв’язки, які – незалежно від географії і завдяки переплетеним долям його героїнь – авторка намагається зв’язати у своєму, без сумніву, актуальному творі.