Ярослава Мельничук. «Повернений із небуття».

567

Над книгою  Сергія Канюка. Твори (2020)

 

Якби запитати пересічного буковинського читача, що він знає про Сергія Канюка (та й загалом про родину Канюків, його матір-поетесу Зиновію та сина-критика й публіциста Ярему з села Хлівище на Кіцманщині), навряд чи почули б багато. Зазначену прогалину покликана заповнити видана наприкінці минулого року у Видавничому домі «Букрек» (директор — Дарина Туз-Максимець) книга: Сергій Канюк. Твори: Оповідання, новели, ескізи, повість, поезії. Чернівці, 2020, 264 с.

А появі цього літературно-художнього видання передувала велика, без перебільшення, подвижницька праця закоханої в літературу й науку про неї, у дослідницький пошук кандидатки філологічних наук Ольги Василівни Меленчук, яка нині плідно працює і на університетській кафедрі української літератури, і методисткою науково-методичного кабінету дослідження та збереження традиційної культури Буковинського центру культури і мистецтва.

Викладаючи студентам курс «Література Буковини кінця ХІХ-поч. ХХ ст., Ольга Меленчук виявила, що про Сергія Канюка як літератора відомо зовсім недостатньо. І, як небайдужий пошуковець, якого тільки стимулюють «білі» плями, взялася повизбирувати твори письменника зі сторінок періодичних видань («Буковина», «Руська рада», «Воля народа», «Літературно-науковий вісник») та з архівних сховищ. Це було нелегкою справою, адже довелось подихати пилом не однієї книгозбірні. Проте для істинної літературознавиці, якою є О. В. Меленчук, спонукуваної покликом обов’язку душі й серця, плідна робота в бібліотеці  чи в архіві – це достеменне задоволення.

До речі, про архіви. У книзі висловлено подяку головній зберігачці, завідувачці відділу науково-фондової роботи Чернівецького краєзнавчого музею Наталії Холодницькій за люб’язно надані матеріали з архіву Сергія Канюка. У фондах цього музею Ользі Меленчук вдалося знайти «прихований» скарб – повість С. Канюка «Остапова любов» («Послідний раз»), рукопис якої пролежав понад століття без руху і без друку.

І ось дослідниця своїм пильним оком розшифрувала почерк автора, набрала на комп’ютері  та роздрукувала тексти  як повісті, так і оповідань, новел, поезій. А ще забезпечила їх примітками та бібліографічним додатком. У всьому  відчувається висока дослідницька культура Ольги Меленчук – і в підходах до виявлення матеріалу, й у вмінні його подати. Навіть кожне діалектне чи застаріле, чи просто малознане слово із творів С. Канюка супроводжується  посторінковим лексичним поясненням, часом – лаконічним, а подекуди – й розлогішим.

Окрім ретельної «збиральницької» місії, Ольга Василівна взяла на себе роль осмислювачки текстів. Розлога (20 сторінок) передмова до аналізованого видання має промовистий заголовок « Зосталося найголовніше – твори Сергія Канюка».  Підхід до них такий: подати «літературно-художню спадщину, яка творами малої прозової форми збагатила не тільки буковинську, а й загальноукраїнську новелістику».

У передмові до книги дослідниця досить докладно виклала біографію Сергія Канюка (1880-1945), залучивши як почерпнуті з архівів, так і факти з публікацій П. Василиненка, І. Снігура, О. Шевчукевич, І. Фостія. У текст переднього слова органічно вплетено розповідь про матір шістьох дітей – Зиновію Канюк, що вміла віршувати, проте, не знаючи кириличного письма, записувала свої вірші латиницею.  «Творчі імпульси  від З. Канюк передалися не лише синові Сергієві, а й онуку Яремі Канюку (1909-1933), який писав вірші, захоплювався літературою та філософією […]», — одна з характеристик унікальної родини в передмові.

Хочу наголосити, що саме Ольга Меленчук вперше проаналізувала весь (як поетичний, так і прозовий) доробок письменника. Практично кожне його оповідання – чи то «Судьба», чи «Білий платок», «Послідний рецепіс», «Донощик», «Варварка», «Старий гробар», «Уже минулось» та ін. – знаходить у трактуванні літературознавці виважену оцінку. Належним чином  схарактеризовано як твори з елементами автобіографізму («До сина», «Перша потіха», «П’ятнадцять літ»), так і написані на теми чернечого, священницького життя («Вже дорожче», «Благородні», «На Підгір`ю»).

Привабливим складником малої прози С. Канюка є твори любовної тематики: «На танці», «Кляте місце», «Без любови», «Єї пам’ятник», «Хто винен?». Це ж можна сказати про трактування письменником життя природи, екологічної проблематики, наявної в таких оповіданнях, як «Орел» та «На охоті».

Нотки гумору,  властиві для оповідань «В гості» та «Фонетика», сприймаються належним чином і нині. Новела «Жалоба» пронизана «філософськими роздумами про любов, життя, смерть, правду», написана з тяжінням до морально-етичної проблематики.

Вельми важливо, що О. Меленчук, аналізуючи твори С. Канюка, розглядає їх у буковинському й загальноукраїнському контексті  кінця ХІХ-початку ХХ століття. Зокрема, особливо доречні й вдалі паралелі між оповіданням С. Канюка «Вже дорожче» та одножанровими й однотемними творами О. Кобилянської «У св. Івана» та І. Бажанського «З моєї подорожі до Сучави».  Інше вдале порівняння – між оповіданням «Варварка» С. Канюка і повістю О. Кобилянської «Земля». А при аналізі оповідань буковинця «Білий платок» і «Послідний рецепіс» із життя божевільних доречно згадуються його сучасники, що виявляли інтерес до цієї сторони людського буття (Леся Українка, В. Винниченко, М. Куліш, М. Хвильовий, В. Домонтович).

У розповіді про діяльність С. Канюка на підрадянській  Україні О. Меленчук  не забуває згадати про його участь у літературній організації «Західна Україна» та про його контакти із письменниками-земляками, насамперед із Дмитром Загулом. Обох  їх  спіткала трагічна доля – загибель  від більшовицького беззаконня: одного (Д. Загула) у 1944-му, а другого  (С. Канюка) – в 1945-му році.

Проза С. Канюка кількісно, а головне – якісно переважає його поетичний доробок. У ній він,  без сумніву, оригінальніший, ніж у віршуванні. Виграє вона деякими моментами і в порівнянні з малою прозою інших українських письменників Буковини. В ній заторкується (і досить колоритно подається) життя єврейської бідноти краю («Послідний рецепіс», «В гості»), студентства (те ж оповідання «В гості»), малопомітного трудового люду («Старий гробар», «Хто винен?» та ін.). Автор спробував себе і в повістевому жанрі. Може читач ознайомитися з повістю сентиментально-любовного характеру «Остапова любов» («Послідний раз»).

Хоча вірші С. Канюка поступаються загалом перед його прозою, але  у них знайшли вправне розкриття думки й переживання  молодої людини часів, коли він жив, — і закоханого юнака («Над Прутом при зорях», «Усе ще те саме»), і вояки австрійського війська («На Святий вечір»), і в’язня сигуранци («Мені аж лячно, як згадаю…»).

Добре, що О. Меленчук включила до впорядкованої нею книги С. Канюка й есе про Тараса Шевченка – «В день великих роковин».

Аналізоване видання відредагував і написав до нього доброзичливу, сповнену приязні до письменника й упорядниці, післямову «Одержимість літературознавчого пошуку» доктор філологічних наук, професор кафедри української літератури Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, члена Національної спілки письменників України Богдана Івановича Мельничука. Учитель, наставник, а нині – й колега О. В. Меленчук підрахував: «До укладеної Ольгою Василівною книги сучасний український читач мав про Сергія Канюка-письменника збіднене, фактично викривлене уявлення: він міг прочитати двоє оповідань – «Варварка» й «Вже дорожче» — у львівській збірці 1989 року «Образки з життя» і два вірші («Хотів би пісню я зложити…» та «Мені аж лячно, як згадаю…») і два (а фактично одне) оповідання: «Варварка» і «Жалоба» — в хрестоматії «Письменники Буковини» (т. І, 2001), тобто п’ять творів: два поетичні й три прозові.

Завдяки невсипущій праці моєї колежанки число приступних для нинішньої читацької аудиторії прозових речей С. Канюка зросло на 22 одиниці й сягнуло двадцяти п’яти, а це значить, що повернуто до активного життя не просто спроби рядового автора-любителя, а справді професійного письменника».

До сказаного додам, що у книзі вміщено 14 вартісних фото, віднайдених упорядницею, що дизайн і верстку зробив Віталій Моцкін, а коректуру – Інна Криворук. Видання імпонує читабельним шрифтом, благородно-зеленавою обкладинкою з червоним орнаментом буковинської вишивки.  І все це на тлі чорно-білої фотографії Чернівців початку ХХ ст.

На 2020-й рік припали дві «круглі» дати, пов’язані із Сергієм Канюком , — 140 літ від дня народження та 75-ть – від часу смерті. Найкращим пошануванням цих дат стало перше книжкове видання його художніх творів, яким завдячуємо невсипущій Ользі Меленчук. Нових видань Вам, дорога колежанко!

Ярослава Мельничук,

                                                               к.ф.н., доц., член НСПУ та НСЖУ                                                                               

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!